«Нам не важлива була особистісна схожість...»

Попередні підсумки — вражаючі. Два дні тому лише на офіційному Ютюб-каналі «Кварталу 95» перші серії налічували вже 2,8 мільйона переглядів, решта — в середньому по одному мільйону. Є там і мій негучний голос. Готуючись до інтерв’ю з одним з акторів, зайнятих у фільмі, я вирішила глянути кілька серій, щоб бути в темі. У результаті — пара безсонних ночей і перша фраза в голові з пісні лідера групи «Pianoboy» Дмитра Шурова, яка прологом звучить у кожному епізоді. Навіть трохи дратує, тому що ні слуху, ні голосу в мене немає. Але дуже подобається, мені здається, вона — готовий слоган до інтерв’ю мого сьогоднішнього співрозмовника: «Я люблю свою страну, люблю свою жену, люблю свою собаку...» Втім, судити вам.

Проте про все по порядку. Сам серіал і його автори ще отримають свою частку хвали і хули, сьогодні ж — розмова про кіно, театр і життя з виконавцем однієї з найяскравіших ролей у «Слузі народу-2» — опального прем’єр-міністра України Юрія Івановича Чуйка — народним артистом України Станіславом Бокланом.

Невелика довідка. Кіномани, напевно, пам’ятають його роботи в кіно- і телефільмах: «П’ять хвилин до метро», «Центральна лікарня», «Запитайте в осені», «Поводир», «Століття Якова». Театрали знають за виставами у Молодому театрі, де він служить багато років. У нинішньому сезоні Станіслав Боклан зайнятий у чотирьох постановках: «Загадкові варіації», «Однорукий», «Дядя Ваня», «Четверта сестра».

Одружений (дружина — актриса Київського академічного Молодого театру Наталія Кленіна). Двоє дітей: син Кирило (ді-джей Кирило Думський) і дочка Маша (кастинг-директор у «Стар Медіа»). І двоє онуків — Демид та Арина. Брат Станіслава — заслужений артист України Микола Боклан — працює в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі.

Любить риболовлю. Уміє готувати і столярувати. Фірмова страва — борщ, одна з найбільш значущих споруд — зимовий будинок для покинутих дачниками котів, яких у холодну пору підгодовують Станіслав і Наталія, залишаючи вдома на час поїздок за місто ще трьох улюбленців. Філю, Мотю і Мону, яка з’явилася нещодавно. Філя і Мотя — сліпі коти, дуже дружні між собою. Тільки не потрібно проводити паралелей із фільмом «Поводир» — жодної містики, просто збіг.

Ми зі Стасом на «ти». Щоб наше спілкування не здалося панібратським, поясню: кілька років спільної роботи на одному з телеканалів і знайомство майже у чверть століття.

«ТРАФАРЕТОЧКА» ДЛЯ АКТОРА

— Стасе, твій герой — колишній прем’єр-міністр України, голова потужної корупційної схеми, якого в першому сезоні телесеріалу «Слуга народу» заарештували в прямому ефірі політичного шоу, — один із тих, хто найбільше полюбився глядачам. Знаю не з чуток — сама проводила упереджене опитування. Ти завжди говориш, що вигадуєш історію персонажа, його поведінку, міміку, ходу — в чому феномен симпатії до Юрія Івановича Чуйка?

— Хотілося б узяти на себе всю відповідальність і зізнатися, що я — «чирва-козир»! (Сміється.) Але насправді все не так. У авторів серіалу (в даному випадку — у Володі Зеленського й Олексія Кирющенка) була чітко сформульована ідея, здійснити яку вони взялися. Вони ж вигадали й історії персонажів — місця їхньої зустрічі, спілкування, розставань. «Бачили» їх ще до зйомок. Я так припускаю, тому що було проведено масштабний кастинг. (Утаємничено.) Якщо раптом хто не знає — це лише проба артиста на матеріал! (Сміється.) І до моєї появи на цьому кастингу побувало багато чоловіків певного віку, відомих акторів, що «приміряли» на себе історію Юрія Івановича Чуйка. На моїй персоні зупинилися в останню мить. Очевидно, я помістився в «трафареточку» — з моїм поглядом на життя, гумором, скептицизмом, цинізмом та іншим набором рис, які у мене є. Оскільки необхідно мати деякий погляд зверху на свого персонажа, на те, що відбувається довкола нього, на дурощі життя. А вже потім я спробував привідкрити в собі всі ті риси, про які говорив, — і полізли джини з пляшки! Стали в хоровод! Зйомки були нелегкими, але я дуже комфортно почувався в групі. По-перше, тому що режисер Олексій Кирющенко і всі його колеги по той бік камери чітко знали, якого результату вони хочуть. По-друге, мої партнери на майданчику — Володя Зеленський зокрема — професіонали, які вміють працювати, не шкодуючи живота свого. Не було примх, невдоволення, нерозуміння під час зйомок — від першого й до останнього дубля. І мені здається, рівень зробленої роботи дуже високий.

— Я також вважаю, що «Слуга народу» — один із кращих вітчизняних комедійних серіалів. У чому є й твій вагомий вклад: персонаж, якого ти граєш, — яскравий і характерний. А яка його закадрова історія?

— Юрій Іванович — відважний корупціонер, і сам (у першому сезоні) говорить, що все про всіх знає, весь механізм влади. У нього є прізвисько «Гертруда» — він брав участь у художній самодіяльності і трошки любить творити. Тому з гумором ставиться до людини, яка потрапила в цю «запендю», як казав Антон Павлович Чехов (театральна обмовка фрази «в западню». — Авт.). Чуйко — непотоплюваний політик із якнайглибшим внутрішнім цинізмом, але при цьому — привабливий і розумний. Людина, яка може протриматися на плаву все життя, обачливий шахіст політичних фігур, який уміє грамотно і парадоксально переставляти ці фігури. Такі люди існують і сьогодні, але прототипом моєму персонажеві ніхто не слугував. Нам не важлива була особистісна схожість: адже розказана історія — фентезі, варіації на тему, як могло б бути, якби... Може, ми класно зажили б, з’явися в нашій країні чесні політики... 

БОГ — У ДЕТАЛЯХ

— А чому в оточенні Юрія Івановича — розумного, хитрого, привабливого, та ще й багатого — немає жінки?

— Вона є — ти неуважно дивилась. Розповідаю: коли Юрій Іванович (нібито загиблий) із Василем Петровичем (президентом) приїжджають до Одеси на весілля сина губернатора області, до нього підходить журналістка і говорить: «Я знала, я відчувала, що ти живий!» — і дає ляпаса. (Лукаво.) Як ти думаєш, яка жінка може дати ляпаса чоловікові?..

— Точно, я забула, епізод невеликий...

— Звичайно, так може поводитися лише та, у кого були стосунки з цією людиною. Вона страждала, думаючи, що він загинув, і раптом з’ясовується — живий! До речі, що цікаво, це журналістка опозиційних поглядів! (Сміється.) Більш того, Юрій Іванович одружений. У першому сезоні є кадри, коли він їде з дружиною в машині...

Усе розраховано дуже чітко. Будь-які, навіть незначні деталі, довкола персонажа збагачують його. Мені імпонує, коли в драматургії образу є особистісні історії, «м’ясо». Що більше ми дізнаємося про героя точково людського, то ясніша мотивація його дій. А якщо мотиви його поведінки туманні і ти не можеш розшифрувати той чи інший вчинок, не буде й певного розуміння образу. Як для слідчого: важливий мотив злочину — розгадавши його, розкриєш і сам злочин.

— Не посперечаєшся. Для розуміння сили і слабкості характеру Юрія Івановича, мені здається, дуже важливий і епізод зустрічі його з мамою в Одесі...

— Так, там він — матусин синок. «Маму не ображати.» Я сам, коли приїжджаю до мами, забуваю, що мені невдовзі 60! Хочеться побайдикувати трохи, покапризувати... Це нормально, тому що поруч — рідна людина. Ким би ти не був, перш за все — ти її син.

— Батьки, звісно, раді сьогодні і твоїм успіхам, і Миколиним. А бувають випадки, коли вони вас критикують?

— Батьки пишаються нами, безумовно. Як і я зараз своїми дітьми, тому що вони знаються на професії, якою займаються. І зовсім не обов’язково, щоб були популярними і знаменитими. Головне, щоб у них у житті все складалося.

Мама з татом (його в серпні не стало, кілька днів не дожив до свого 80-річчя)...

— Мої щирі співчуття, я не знала.

— ...як прості, незаангажовані люди завжди говорять, якщо їм щось не подобається. В одному фільмі мій персонаж продавав дитячі органи — мама сказала, щоб я більше не погоджувався на такі ролі. Або: «Навіщо ти п’яницю граєш? Що люди скажуть!» (Сміється.) А коли дивиться серіал «Коли ми вдома», бачить не мене, а лише мого героя — дідуся...

ВТЕЧА У СВІТ МИСТЕЦТВА

— А чому ви з братом взагалі вирішили «піти в артисти»? Адже сім’я була далека від цієї професії?

— Уяви собі кримінальний святошинський двір, де один сидів, інші скоро сядуть, другий краде... Напевно, просто хотіли вирватися із замкненого кола... Я навіть не знав про існування театрального інституту. Це зараз здається, що Святошино — частина Києва, а за часів моєї юності метро закінчувалося Шулявкою, звідти ходили трамваї. Наші будинки практично в лісі стояли, біля озера. У кіно я, звичайно, ходив, навіть у театрі бував, завдяки шкільним екскурсіям, але все одно був далекий від мистецтва. Вирішив вступати до театрального, як часто буває, за компанію, спонтанно. Звичайно ж, не вступив. Мені поставили двійку, але я встиг скуштувати заборонений плід. Побачив людей з іншими очима, з іншим ставленням до життя. Пішов на підготовчі курси і наступного року пройшов. У нас був чудовий набір. Але у мене не склалось активної дружби з однокурсниками, тому що я так багато упустив до моменту вступу, що намагався надолужити прогаяне за роки навчання. Запоєм читав, дивився багато фільмів, ходив у театри. Часом навіть могло здатися, що я гордовитим зубрінням намагаюсь когось здивувати. Насправді це було не так: я не ліз із розпитуваннями до педагогів, але постійно бував у бібліотеках. А мені потрібно було спілкуватися з людьми, розмовляти, щоб прийшло розуміння професії. Думаю, що й після інституту, який я закінчив із червоним дипломом, уже коли грав у виставах, я ще нічого толком не вмів... Тільки пізніше, коли працював у Маріупольському драмтеатрі, актор і режисер, «мхатівець» Станіслав Михайлович Непряхін (світла йому пам’ять) якось підійшов до мене в гуртожитку і сказав: «Якщо хочеш щось зрозуміти в професії, давай розмовляти». І ці наші тривалі бесіди почали перетворюватися на своєрідні репетиції, на пошуки жанру. Я сьогодні часто повторюю слова Станіслава Михайловича студентам і молодим акторам: «Треба навчитися думати». Тому що ти ніколи не станеш нікому цікавим, якщо сам будеш нудною людиною. Хоча... дурень теж може бути талановитим.

— Ти — один із найзапитаніших українських акторів сьогодні, за останні роки у твоїй фільмографії з’явилося понад 100 назв фільмів і телесеріалів...

— Це, швидше, легенда, що я вже такий запитаний і неповторний. Сьогодні чимало акторів, які значно більше, ніж я, на знімальному майданчику. Це чудово, і я дуже радий за колег — нарешті у вітчизняному кінематографі з’явилася потреба в українських артистах.

У мене зараз закінчився четвертий сезон телесеріалу «Коли ми вдома». Якщо все буде благополучно, із середини січня розпочнеться п’ятий. Потрібно трохи відпочити — не так від роботи, як одне від одного. Адже ми проводимо разом величезну кількість часу, стаємо майже сім’єю, а в кожній сім’ї час від часу виникають різні настрої. Комусь не завжди подобається те, що пропоную я, або навпаки, але ми знаходимо компроміси.

У ЧОРНІЙ КОМЕДІЇ «ОДНОРУКИЙ» ЗА П’ЄСОЮ МАРТІНА МАКДОНА СТАНІСЛАВ БОКЛАН (КАРЛМАЙКЛ) ГРАЄ ГОЛОВНУ РОЛЬ / ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

В одному інтерв’ю я сказав, що у своїй професії близький до ідіотизму, шизофренії, хвороб, нервових зривів. Не скаржуся, просто розумію, що моя нервова система постійно перебуває в певному стані, і він далеко не святковий. Більш того, у нас свята проходять, як будні. Нещодавно на фестивалі «Молодість» відбулася прем’єра українсько-словацького фільму — «Межа», в якому я грав. А у мене залишилося відчуття, що я був на роботі. Необхідно було весь час відповідати, контролювати себе, що дратувало. Не як артиста — це частина моєї професії, а як людину, зсередини — хотілося сховатися, потрапити в коло близьких людей, у присутності яких не потрібно тримати себе застебнутим на всі ґудзики... Але, з іншого боку, як говорила Ада Миколаївна Роговцева, ніхто ж нас не змушував іти в цю професію! (Сміється.)

ПРО МАКАНІНА, МАНЬЯНІ І ОЛЕКСІЯ ГЕРМАНА

— До речі, про фільм «Межа». Учора він вийшов на екрани України, і хоча я ще стрічку не бачила, вітаю тебе з участю в ній, оскільки «Межу» висунуто на премію американської кіноакадемії «Оскар» від Словаччини. Кого ти там граєш?

— Кримінального авторитета, мафіозі з українського боку, який займається наркотрафіком. Людину безжальну, абсолютно байдужу до чужого життя. Якщо хтось є перешкодою для нього, він просто перестає існувати.

— Робота у словацькій знімальній групі відрізнялася від української?

— У кіно я знімався у словаків, поляків та німців. У молодості співпрацював з американцями та китайцями. Можу сказати, що нічим  робота за кордоном не відрізняється від нашого божевілля. Продюсер хоче, аби швидше і вчасно, режисер бажає займатися творчістю. Різні вектори руху. Але мені здалося, якщо люди можуть домовлятися і рухатися в одному напрямі, результат буде нормальним, якщо в різних — вийде, як завжди. Щодо актора відмінність є, тому що він — фронтмен, він — на екрані. Для словаків було важливо, аби у артистів був влаштований побут, не виникало жодних проблем, аби вони були готові до роботи.

— Попри свою нинішню популярність, роман з кіно у тебе відбувся досить пізно. Є незіграні ролі, про які ще мрієш?

— Я лише зараз починаю розуміти, яке коротке життя. Сьогодні ти багато вмієш робити у професії, але ще більшого не в змозі зіграти. Тому що вже «пролетів» за віком повз ці ролі. Потім — професія актора залежна. Я не вибираю ролі, мені їх пропонують. Перебуваю в театрі на службі,  і тому вимушений підкорятися його політиці й інтересам, а не своїм особистим. Як мовиться, якщо хочеш обібрати казино — купи його собі. Хочеш грати лише в цікавих тобі п’єсах — зроби власний театр і твори на здоров’я. У мене немає ні бізнесових, ні керівних здібностей, і режисерських амбіцій не існує (якби були, я б намагався ставити вистави). Але я — стовідсотковий актор. Я інакше мислю — можу бачити персонаж, придумати йому внутрішній світ, щось знайти для того, щоб заповнити посудину, створену режисерами і сценаристами, власною кров’ю. У цій професії я існую. Завжди вважав, що гарний режисер — людина, яка вигадує інший, паралельний світ, свій космос. Тоді це талановито й цікаво. Тоді під впливом його вигадок, поглядів на життя (а не тих слів, які виголошує артист, — для мене це дуже важливо) щось відбувається із глядачем. Гарний фільм, на мою думку, — коли раптом починаю думати про себе, але не у глобальному сенсі: навіщо я на цій землі, чому саме я з’явився на світ? Просто дивлюся кіно як глядач, і щось зі мною починає відбуватися. Інколи — зрозуміле, інколи — ні. Такий стан буває і від прочитаної книжки, і від музики, яку слухаєш. І артист може так впливати на глядачів (я зараз не про себе кажу), коли зал встає і аплодує стоячи. Адже щось із людьми відбувається, що підриває їх із крісел. Я не знаю, як це назвати.

Гарний фільм, на мою думку, — коли раптом починаю думати про себе, але не у глобальному сенсі: навіщо я на цій землі, чому саме я з’явився на світ? Просто дивлюся кіно як глядач, і щось зі мною починає відбуватися. Інколи — зрозуміле, інколи — ні. Такий стан буває і від прочитаної книжки, і від музики, яку слухаєш. І артист може так впливати на глядачів (я зараз не про себе кажу), коли зал встає і аплодує стоячи. Адже щось із людьми відбувається, що підриває їх із крісел. Я не знаю, як це назвати

— На тебе щось справляло таке враження?

— Помер мій найулюбленіший письменник — Володимир Семенович Маканін. Для мене його твори стали одкровенням, посібником із психології персонажів, яких я грав на сцені, ба більше — вплинули на  світовідчування. Він зміг передати мені свій погляд на війну в Чечні, наприклад. Я постійно перечитую його романи «Асан» чи «Предтечу», інші твори, які мене вразили. Це висока література, її перекладено в усьому світі, французи внесли ім’я Маканіна до «Золотого фонду світової літератури». У мене є всі його книжки, і навіть зараз — у телефоні завантажено одну з них. Люблю його оповідання про кохання, про людські взаємини, про сенс буття.

— Це ти говориш про літературу. А якщо пригадати кіно?

— Перший фільм, який мене вразив, — «Життя у борг» за твором Ремарка. У головних ролях — Анна Маньяні та Аль Пачіно. Вона вмирає від раку,  він — гонщик. Я побачив приголомшливу артистку, і тієї ж миті зрозумів, що жіноча краса — щось нез’ясовне. Тому що стверджувати, що Анна Маньяні — красуня у стандартному розумінні, напевно, не варто. Але вона настільки сексуальна і глибока, що все решта є лише оболонкою і не має жодного значення. В неї можна закохатися без тями, за неї можна померти.

Потім був фільм «Політ над гніздом зозулі». І ти знаєш, мені завжди подобалися радянські стрічки. Вони були казковими, звичайно, але розповідали про кохання, честь, чесність тощо. Відзняті у період «відлиги», ці фільми давали надію, що життя може скластися інакше. Пізніше я зрозумів, що все це фантазії авторів, а правда — в таких стрічках, як «Двадцять днів без війни» Олексія Германа-старшого. А ще є два геніальні фільми, які я досі жодного разу не передивлявся — «Сходження» Лариси Шепітько і «Йди і дивися» Елема Клімова. Після них хотілося піти в поле, сісти і плакати. Чому люди можуть так чинити із подібними собі?! Життя немилосердно коротке, як же можна вбивати одне одного?.

— Що сьогодні може довести тебе, дорослого, сильного, успішного, упевненого в собі чоловіка до сліз?

— Одна людина мені сказала: «Я перестав пити, тому що починав плакати». (Сміється.) Але ж це чудово, коли є сентиментальність усередині. Я стійко приймаю втрати, переживаю трагічні моменти в житті, а якийсь дитячий вчинок може довести мене до сліз. На мене емоційно впливає і чудова музика.

— А що ти слухаєш?

— Різне. Мені, до речі, досі подобаються бардівські пісні, є чудові речі у Мітяєва у збірці «ХХ век» — це спроба одухотворити наше життя. Приголомшлива пісня «Океану Ельзи» «Мить», її виконував священик у програмі «Голос країни», багато інших.

ДВА ІМЕНІ — ДВІ ДОЛІ

— Поговорімо про другий бік твоєї професії — театр. Багато шанувальників фільмів і серіалів, в яких вони тебе впізнали, — «Поводир», «Коли ми вдома», «Слуги народу-2» — сьогодні йдуть до Молодого театру, якщо бачать на афішах ім’я Станіслава Боклана. Днями  ми з колегою стали свідками цього — на виставі «Загадкові варіації» в залі був аншлаг, і реакція публіки приголомшлива! Чимось новим порадуєте?

— Поки що ні. Не тому, що я покинутий чи забутий. Чекаю, коли звільниться від іншої роботи мій режисер Андрій Федорович Білоус, гадаю, ми щось зробимо цікаве. Надходить багато пропозицій пристойної драматургії ззовні від талановитих людей, і акторські колективи мені там симпатичні. Але я відмовляюся, немає часу, а підводити людей не люблю. Навіть з університету пішов з тієї ж причини. Пояснюю: «у «кавалергарда» вік недовгий». (Сміється.) Я досить пізно прийшов у кіно, і мені вже чимало років, тому прагну працювати за максимумом. Адже з кожним роком ролей, які я зможу грати, стає дедалі менше. Дуже чекаю роботи із В’ячеславом Криштофовичем, сподіваюся, що Володя Зеленський знайде гроші і відзніме повнометражний ігровий фільм, він дуже хоче це зробити. Багато затіяно, а ось чи вистачить мені здоров’я та вміння на всі ці задумки, вже запитання.

— Який із сюжетів (їх, кажуть, усього лише 13?), що існують в світі, ти хотів би зіграти понад усе?

— Я був приголомшений, вражений фільмом Валерія Тодоровського «Коханець», однією з останніх робіт Олега Янковського. Таку чоловічу історію за силою та глибиною хотів би спробувати зіграти. Тому що знаю, що таке кохання, втрати, зрада, окрім тих речей, про які вже казав. Категорії, які я зараз перелічував, вічні і зрозумілі кожній людині. Трансформації, що відбуваються з людьми, не стосуються цих пристрастей. Ми можемо недоїдати, недосипати, але наші ненависть, любов і дружба ніколи не полишать нас. Ми вибухатимемо люттю чи захлинатися від власних успіхів, але пройдемо перевірку дружбою — у втратах і в успіху, а також любов’ю — у достатку і вбогості. Мені надзвичайно цікавий такий драматургічний матеріал.

Хотів би зіграти Річарда III. Інша розмова, чи впораюся я і чи знайдеться режисер, який допоможе мені.

— Чи буває, коли дивишся на екран і, забуваючи, що артист, думаєш про виконавця: «Як, як він це робить? Не розумію...»

— Звичайно. Сцена арешту «смершівців» у фільмі Михайла Пташука «В серпні 44-го» — неймовірна гра Євгена Миронова. Справді, не розумію, як він це робить. Володимир Ільїн інколи приголомшує. Богдан Сильвестрович Ступка вразив мене на знімальному майданчику фільму «Учора скінчилася війна», де ми зустрілися. В мені немає заздрості, лише захоплення і спроба проаналізувати їхню гру. І захват від того, яка ж у мене чудова професія!

— На скільки років ти почуваєшся?

— На 40, напевно.

— До речі, пам’ятаю, що з днем народження у тебе якась плутанина в паспорті.

— Не лише з днем народження, а й з ім’ям! Ти не знаєш цю історію?!. Народився я 12 січня 1960 року в неділю, о першій годині дня. Батьки хотіли назвати мене Славком. Першого таким ім’ям у селі. Потім з’явилося ще чотири Славка — усі з різними варіаціями: Ярик, Ростик, Стасик і Мирослав. Не знаю, хто реєстрував новонароджених у райраді і наскільки він був тверезим, але у свідоцтві про народження мені написали, що народився я 12 лютого і звуть мене Станіславом. А видали папір 19 січня, практично на місяць раніше, ніж я згідно з їхнім записом народився. У паспорті досі стоїть дата народження 12 лютого, свідоцтво про народження ніхто не міняв.

— Удома Славком називали?

— Так. Поки я навчався у школі, всі називали Славком. В інституті — Стасом. Славко — це було одне життя, Стас — інше.

СТАН ДУШІ

— У нещодавньому інтерв’ю мені для іншого видання, на запитання, як би ти охарактеризував себе одним словом незнайомій людині, ти, не замислюючись, відповів: «Непростий!» А сьогодні жартівливо додав: «Я хороший, поки мене добре не пізнають». Не сприйми як патетику, яке стан душі зараз у непростої хорошої людини, яку, мені здається, я непогано знаю?

— «Душі» — це дієслово?..» (Сміється.) А якщо серйозно: ми сьогодні багато говорили про мою роботу, і може скластися враження, що вона для мене — все. Це не так. Найважливіше для мене — сім’я: дружина, діти, онуки. Я хочу вчасно піти з професії, аби не чути сміх за спиною, знайти в собі сили і мудрість. Відчуваю, це буде непросто, тому сподіваюся побачити себе в чомусь іншому. Можливо, це будуть онуки, але без своєї потрібності їм складно приймати рішення... Якщо я зрозумію необхідність моєї участі в житті дітей (я маю на увазі і себе, і Наталку), буду щасливий. Любові в мені багато. У мене не було рідного дідуся, і напевно, я ставитимуся до онуків так, як хотів би, аби ставилися до мене.

Я ось зараз міркую з тобою як з другом, і ця відвертість може вилізти мені боком. Коли ти робила телепередачу про мене, деякі люди телефонували потім і казали, що не варто бути настільки відвертим. (Посміхається.) Напевно, краще вигадати якусь паралельну історію і тішитися, що ти інший.

— Будь вищим за це. Не хочу нікого ображати, але схоже на заздрість.

— А ще мрію, аби перестали гинути люди, аби був мир і зникла заполітизованість із телевізора. Аби українське кіно розповідало про нас, наших близьких і друзів. Про те, як ми живемо, як борсаємося в цьому житті, б’ємося головами об стіну, обманюємося самі і обманюємо інших, зачаровуємося і розчаровуємося. Мені хочеться, аби наша держава була в перших лавах світових списків, але не за хворобами і поганими дорогами, а за рівнем життя. Мрію жити в країні людей, які поважають одне одного. Напевно, це дитячий наїв? І мені набагато менше років, ніж я себе відчуваю?! (Сміється.)