Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Наш Iвасюк

Чотири десятиріччя тому він кинув виклик всій радянській «попсі». Подужати задану ним висоту й сьогодні вдається мало кому
4 березня, 2009 - 00:00

Легендарному композитору 4 березня виповнилось би 60 років. Три міста: Чернівці, Київ і Львів стали знаковими в життєвій і творчій долі маестро — видатного композитора, поета, Героя України (це звання Володимир Івасюк отримав посмертно). Він був одним із основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох вистав. А ще Івасюк був професійним медиком та скрипалем, він чудово грав на фортепіано, віолончелі й гітарі, чудово співав. Мав Володимир і талант художника, був неординарним живописцем і фотографом. Івасюк загинув дуже молодим (його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом), і лише через три десятиліття після смерті композитора його «справу» будуть переглядати слідчі (про це повідомила Генпрокуратура в лютому 2009 р.). Володимира Михайловича пам’ятають ті, хто любить українську пісню, а його «Червона рута» і «Водограй» стали музичними брендами нашої країни, на яких виросло кілька поколінь артистів і слухачів.

СЛЮСАР-СКРИПАЛЬ-СТУДЕНТ

Як відомо, Івасюк народився на Буковині, в невеличкому містечку Кіцмань, тут і жив до 17 років. Далі — Чернівці, випробування на міцність характеру — коли його першого ж навчального дня виключили з медичного інституту, в який навіть чернівчанам було вступити непросто, а він хто? — хлопчина із сільського райцентру. То пішов працювати на завод «Легмаш». Володю взяли учнем слюсаря. В цехах заводу завжди стояв такий гуркіт, що звичайні люди глохли, а тут — музикант, скрипаль, який, до того ж, мріє стати лікарем... І доля посилає хлопцю свій дарунок: громадський діяч Леонід Мельник, дізнавшись, що Володя — музикант, запропонував йому керувати робітничим хором...

Згодом Івасюк вступив до медінституту, а по закінченні третього курсу він написав пісню, що сколихнула весь світ — «Червону руту». Її співали всі, та не всі однаково доброзичливо сприймали автора цього твору (не раз на семінарських чи практичних заняттях у медичному інституті деякі професори піднімали Володимира й пропонували: «Івасюк, то ви ж визначайтесь — будете композитором чи лікарем?»; навіть писали доповідні записки, що студент п’ятого курсу пропустив за вісім місяців 18 пар, отож уже не в змозі ліквідувати відставання, то треба його виключати). Нині ці «документи» зберігаються в Меморіальному музеї Володимира Івасюка в Чернівцях.

Івасюк здав усі відробки, поїхав у військовий табір, а з Москви в Чернівецький обком комсомолу прийшла депеша від першого секретаря ЦК ВЛКСМ Євгена Тяжельникова — підготувати документи для включення Володимира Івасюка в артистичну збірну на Олімпійські ігри в Мюнхен. Батько композитора Михайло Григорович терміново шукав синові фотографії, інструктор обкому Людмила Асмендіарова передавала поїздом документи в Москву. Але хтось сильніший від Тяжельникова не пустив Івасюка в Мюнхен...

У ту пору Володимира запросили на навчання у Львівський медичний інститут, йому пообіцяли, що одночасно зможе навчатися в консерваторії. За словами сестри Володимира — Оксани, її брат після успіху «Червоної рути» мріяв професійно опанувати композицію і тому від пропозиції не відмовився. Він переїхав до Львова у вересні 1972 року. Саме тут Володя пізнав тріумфи й поразки, тут знайшов свій останній спочинок... Він полюбив Львів, але з юних років Івасюка вабив Київ...

КИЇВ — ЧЕРНІВЦІ — КИЇВ

Достеменно невідомо, коли вперше Володя побував у столиці України та скільки тривав той візит. Є, проте, багато інших цікавих фактів. Так, улітку 1963 року юний випускник Кіцманської музичної школи по класу скрипки, з подачі й наполягання свого викладача Юрія Миколайовича Візнюка, їде з батьком до Києва, де відкрилась музична десятирічка ім. М.В.Лисенка. Володя складає іспити й починає навчання в класі викладача Качеряна.

Окрім музичних, учні школи вивчали й загальноосвітні дисципліни. Тим дітям, що мешкали в Києві чи недалеко від міста, навчатися було дещо простіше, ніж «іногороднім». Такі, як Володя Івасюк, що приїхали здалеку, мусили подбати самі про себе, й не лише щоб вивчити уроки, а й вчасно пообідати та щодня відвідувати школу в чистому одязі. У листах, які писали батьки до сина, відчувається їхня тривога за його здоров’я. Коли Володя приїхав на канікули, батьки побачили, що він схуд на 8 кілограмів! Злякалися, а тут ще й бабуся Олександра сказала синові: «Михайле, як ти відпустиш дитину знову до Києва, ти мені не син!», і Володю залишили вдома, пообіцявши йому, що він знову піде до музичної школи й вивчатиме піаніно. Хлопець опирався, навіть казав, що піде до Києва пішки — так йому хотілося вчитися (для тих, хто думає, що Івасюка відрахували зі школи як невстигаючого учня: є табель за першу чверть, в якій нижче четвірки оцінок немає. — П.Н.).

Це було в 1963 р., а у червні 65-го юний Івасюк виступав у Жовтневому палаці з’їздів на святковому концерті, присвяченому 25-річчю возз’єднання Буковини з Україною. Володя завоював це право виступати разом зі створеним ним ансамблем «Буковинка», який став переможцем республіканського конкурсу. До речі, в цьому ж концерті брала участь і виконавиця народних пісень Соня Ротару.

А вже у 1968 році в популярній передачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою» Івасюк разом з ансамблем «Карпати» виконує пісню «Я піду в далекі гори». Пісня сподобалась, але відеозапису на УТ тоді ще не було, отож на прохання телеглядачів пісню повторили в наступній програмі «Камертону», а Івасюкові надіслали від обласної телестудії вдячного листа за участь у програмі. Наступної, 1969 року, осені пісня «Я піду в далекі гори» прозвучала в популярній радіопередачі «Від суботи до суботи». Мабуть, саме на той час припадає знайомство Володимира Івасюка з Віктором Герасимовим, який тоді вів цю популярну радіопрограму. На Українському ж телебаченні, в тому таки «Камертоні доброго настрою» 13 вересня 1970 року з Театральної площі Чернівців на всю Україну прозвучали «Червона рута» і «Водограй». І вже через рік на студії «Укртелефільм» Володимир Івасюк разом зі своїми друзями працює над монтажем фільму «Червона рута».

Взагалі, офіційний музичний Київ одразу поставився до Івасюка не дуже приязно: коли у жовтні 1970 р. до Чернівців приїхало журі, очолюване композитором Буєвським, аби прослухати вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», який брав участь у республіканському конкурсі аматорських колективів, голова журі про пісню «Червона рута» сказав, що це — «мильні бульбашки на новорічній ялинці». Але на Українському радіо й телебаченні завжди чекали від Івасюка нових пісень. Його пам’ятають Емма Бабчук, Микола Амосов, Василь Довжик.

Ще одна ділова київська адреса композитора — Будинок звукозапису. У 1974 році він записував тут свої пісні для платівки-гіганта «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Вихід платівки затримали на три роки з тієї причини, що Івасюк (попри всесоюзну популярність та участь у міжнародному конкурсі «Сопот-74», на якому Софія Ротару виконувала «Водограй») за порядками, встановленими в тодішній Спілці композиторів СРСР, не мав права на велику платівку, бо був «самодіяльним композитором». А що пісні «самодіяльного» співали не лише в Україні, а й в інших республіках СРСР, ще більше додавало олії у вогонь неприязні музичних чиновників.

Записи Івасюкових пісень, на яких він був завжди присутній сам, здійснював естрадно-симфонічний оркестр Українського радіо й телебачення під керівництвом диригента Ростислава Бабича. Як згадував Ростислав Олексійович, вони з Володимиром швидко здружилися. Так бувало, що Володя досить часто навіть жив у Бабича на Русанівці.

«Володя дуже любив Дніпро, а мій дім якраз на набережній стоїть. Ми часто гуляли з ним берегом і вирішували музичні проблеми, — говорив Ростислав Олексійович в одному з інтерв’ю. — Дружина й дочка нерідко згадують, як ми з ним працювали, днями не виходячи з квартири. Я зробив для Володі 5—7 аранжувань пісень, але писав, виконуючи Володіни поради. Він чітко керував процесом: «Тут повинні бути струнні, а тут мені хочеться почути мідь». Я його думки акуратно заносив у партитуру».

До речі, над записами для платівки «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару» працювали в студії «Дніпро» тільки вночі, з першої до п’ятої, коли не заважав шум трамваю. На пам’яті у Бабича володимирова щедрість — він завжди приносив на записи для всього оркестру канапки з дорогими ковбасами, баликом тощо... А ще Бабич згадує, як повстала проти Івасюка тодішня Спілка композиторів: тодішні «метри» вважали свої позиції панівними, непорушними, нездоланними. А тут якийсь хлопчисько із Західної України пише «Червону руту» й «Водограй», і через два дні його пісні підхоплює вся країна — від Таллінна до Владивостока. Кому ж це може сподобатися?»

Пісні Івасюка співали не тільки в Україні, але й поза її межами — наприклад, ансамблі «Песняри» (Білорусь) та «Орера» (Грузія), полька Едіта П’єха мала в своєму репертуарі «Водограй». У той час тексти й ноти друкували спеціалізовані та масові журнали, газети (від «Лесной промышленности» до «Музичної України»). Хоча, щоб видати твори, треба було пройти художню раду. Очолював її один із метрів української пісні Ігор Шамо. Так-от, Ігор Наумович двічі зупиняв вихід книжки Івасюка, говорив при цьому, що той пише не так, як треба, забагато синкопує тощо. Про це розповідав авторові статті Борис Чіп, поет, лауреат Шевченківської премії (у ті роки — редактор видавництва «Музична Україна»). Він переклав на українську для збірки Івасюка вірш російського поета Андрія Дємєнтьєва «Рождение дня». І книжка вийшла! До речі, видавництво «Музична Україна» в 1983 р. видало посмертну велику збірку пісень Володимира Івасюка, а вже наприкінці 80-х — початку 90-х ще кілька разів поверталося до творчості композитора, зокрема, включило його твори у збірку «Сто найкращих українських пісень».

ФОТО НА ПАМ’ЯТЬ

У далекі 70-ті роки Виставка досягнень народного господарства УРСР була на околиці столиці, й там велася забудова, а в одній із багатоповерхівок жило подружжя Стороженків — режисер Віктор із дружиною Оксаною. 1975-го, у вересні, Стороженко в Буковинських Карпатах знімав фільм «Пісня завжди з нами» за участю Софії Ротару. У фільмі з 12 пісень звучало шість івасюкових (прем’єра відбулася на Центральному ТБ 1 січня 1976 року). Згодом саме участь в зйомках у цьому фільмі поставили в провину Володимиру, коли виключали його з консерваторі...

На жаль, немає Івасюка й Стороженка. Пам’ять про їхню дружбу зберегла дружина Віктора — Оксана Григорович. Вона розповіла: коли Володимир приїжджав до Києва, то обов’язково заходив до них — сам, з Юрієм Рибчинським, із Тетяною Жуковою. Ці зустрічі часом затягувалися до пізньої ночі. «Він був романтичний, розумний, умів вести розмову. З ним завжди було цікаво. Ніколи не пив горілки — тільки трохи шампанського, — говорить Оксана. — Подарував мені автограф пісні на вірші Кудрявцева «Повір очам» із посвятою».

Оксана з Віктором приїжджали до Володимира у Львів, з тієї поїздки залишилось фото, яке зробив Івасюк. Володя мав дивовижний талант спілкування, тож люди радо відкривалися йому назустріч.

А ще Івасюк любив заходити в Києві до свого земляка, кіноактора Івана Миколайчука, який із дружиною Марічкою мешкав на Березняках. «Іван дуже любив зі мною співати, а Володя слухати, — згадує Марія Євгенівна. — Але часом не витримував, і всі співали разом. В основному народні пісні. В якийсь із таких пісенних вечорів Володя попросив мене заспівати буковинську пісню. Я виконала весільну «Барвінковий він», її Іван дуже полюбляв. Після того Володя зі сльозами на очах каже: «Дякую тобі. Ось бачиш, що це? Даю тобі до завтра цілий стос записаних вуйком пісень. Скільки встигнеш — твоє. Ти мусиш, умієш і повинна співати наші буковинські пісні». Цілу ніч удвох з Іванкою, молодшою сестрою Івана, ми переписували ноти й тексти. (Ті пісні в записах Володимира Івасюка Марія Євгенівна наспівала й видала в альбомах «Прощаюсь, ангеле, з тобою» та «Буковино, Буковино». — П.Н.). Іван Миколайчик мріяв зняти фільм за казками Буковини, і щоб музику до фільму написав Івасюк — та не судилося...

Хрещатик, Пушкінська, Малишка, ВДНГ, Русанівка, Березняки — київські адреси, де радо зустрічали композитора... А ще був Поділ — там тоді жив із дружиною поет Юрій Рибчинський. Як писав у спогадах Юрій Євгенович, у них з Івасюком було багато спільного: любили одних і тих же поетів, співаків, композиторів. У інтерв’ю «Дню» Юрій Рибчинський розповідав про свою останню зустріч із Володимиром: «Ми йшли Хрещатиком, говорили про плани. Володя закінчував консерваторію і хотів переїхати жити й працювати в Київ. Він признався, що у Львові йому погано, а тут можна більше писати, робити записи, спілкуватися з друзями. У той період я написав «Шлях до Тараса», Володя сказав, що як тільки здасть сесію, відразу ж візьметься за цю роботу, але...» То було за кілька днів до його загибелі...

Володимир Івасюк написав з Юрієм Рибчинським три пісні — «Кленовий вогонь», «У долі своя весна» та «Мій Київ». Цю, створену до 30-річчя Перемоги, виконував Йосип Кобзон, саме з його голосу вона записана на гнучкій платівці всесоюзного журналу «Кругозор». Композитор приїжджав до Києва на дипломну виставу актриси Людмили Шкуркіної — свого першого кохання. Івасюк брав участь у пленумах Спілки композиторів та зльотах творчої молоді. Київ був містом, яке він любив, у якому мріяв жити, творити і «взяти в полон своїх пісень»...

ЗАГАДКА АРХІВІВ

У квітні 1979 року Івасюк пішов із дому й не повернувся. Про смерть композитора ходить кілька версій: від вбивства — до самогубства. Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві, кілька десятиліть не відкривалися, бо були під грифом «секретно». Лише у цьому році резонансну справу 30-річної давнини про причини смерті Володимира Івасюка поновила Генпрокуратура. Тодішня офіційна влада прикрилася розмитим формулюванням «загинув за нез’ясованих обставин у Брюховецькому лісі». Але родичі Iвасюка вважають, що Володимира вбили. Впізнати композитора було практично неможливо: обличчя знівечене, поламані пальці і все тіло в синцях. Усі, хто близько знав Володимира, розмови про його самогубство називають наклепом. У ті фатальні дні зникли всі ноти, що були в івасюкiвському портфелі (він писав квартет для мідних інструментів — це курсова робота композитора). За день до свого зникнення Володимир їхав із Хмельницького, де проходив Всеукраїнський конкурс артистів естради, членом журі якого він був. Ольга Рудковська, заступник директора Будинку народної творчості в Києві, згадує, що багато людей пішли проводжати Володимира на вокзал, але були здивовані тим, що він зволів їхати не потягом, а відправився у Львів на легковому автомобілі з колишнім керівником ансамблю «Арніка». Помітно нервував, кудись поспішав. Пізніше, відновлюючи картину трагедії, друзі й родичі пригадали, як Володимир їм скаржився на кількаразові дзвінки з анонімними погрозами на свою адресу...

«ІВАСЮК — ІЗ НАМИ»

Нині у Чернівцях у будинку по вул. Маяковського 40/1 працює Меморіальний музей Володимира Івасюка. Пам’ятають про маестро й у Львові: обласна рада проголосила 2009-й Роком пам’яті Володимира Івасюка й спланувала низку заходів, аби якнайширше представити та популяризувати багатогранну творчість легендарного композитора. Розпочався мистецький марафон у Львівському театрі опери і балету імені С. Крушельницької — музичним проектом «Наш Івасюк», який зініціював лідер групи «Плач Єремії» Тарас Чубай. У концерті прийняли участь вокальна формація «Піккардійська терція», гурти «Дивні» та «Кому Вниз», струнний квартет камерного оркестру «Віртуози Львова» та Віктор Морозов. У день народження композитора, 4 березня, на Личаківському цвинтарі біля могили Володимира Івасюка відбудеться громадська панахида. До вшанування пам’яті композитора на початку квітня долучаться й Львівська національна музична академія імені М. Лисенка, де колись вчився Івасюк, і Львівська філармонія, які виконають камерні та естрадні твори композитора. Гала-концерт «Івасюк — із нами» за участю Павла Дворського, Павла Табакова, Мар’яна Шуневича, «Піккардійської терції» та гурту «19 клас» заплановано на середину травня. Серед інших заходів Року пам’яті композитора — перевидання архівних записів пісенної творчості Володимира Івасюка та фестиваль-конкурс авторської пісні для творчо обдарованої молоді.

Прасковія НЕЧАЄВА, Тетяна КОЗИРЄВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments