Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Наталі Бей: «Проти часу боротися неможливо, але важливо — не зупинятися!»

23 грудня, 2011 - 00:00
НАТАЛІ БЕЙ: МЕНІ ДУЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ АНГЛОСАКСЬКИЙ МЕТОД — АКТОР ГРАЄ І В ТЕАТРІ, І В КІНО, І НА ТЕЛЕБАЧЕННІ. АРТИСТ ПОВИНЕН УМІТИ ПЕРЕКЛЮЧАТИСЯ З ОДНОГО ПРОСТОРУ В ІНШИЙ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»
ЗА РОЛЬ КАПІТАНА КАРОЛІН ВОДЬЄ У ФІЛЬМІ «МОЛОДИЙ ЛЕЙТЕНАНТ» БЕЙ ОТРИМАЛА НАЙВИЩУ ФРАНЦУЗЬКУ КІНОПРЕМІЮ — «СЕЗАР» / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Дарунок українським кіноманам був піднесений компанією «Артхауз Трафік» — букет фільмів Канського фестивалю і зустрічі із зірками французького кіно. Яскраве свічення цьому «чумацькому кіношляху» забезпечила неповторна Наталі Бей.

Увірвавшись на великий екран у 1972-му другорядною, але не другосортною роллю в комедії «Фостін і прекрасне літо», актриса привернула увагу самого Трюффо. Бей зіграла роль другого плану і в його «Американській ночі», а потім і головну роль Сесіль у «Зеленій кімнаті». Неодноразова володарка найпрестижніших премій і переможниця фестивалів, Наталі постійно поповнювала свій творчий досвід роботою з такими режисерами, як Жан Люк Годар, Бертран Бліє, Тоні Маршалл і Стівен Спілберг. Праця з метрами ніколи не заважала актрисі експериментувати з дебютантами, яких вона завжди готова підтримувати.

«Я ВІЛЬНА У СВОЇЙ ПРОФЕСІЇ»

— Наталі, ви прожили довге життя в кіно, пройшли різні етапи у різних режисерів. За професії, коли тебе постійно вибирають, ви відчуваєте себе щасливою людиною, яка фахово відбулася?

— Було б дуже несправедливо з мого боку, якби я сказала, що чимось незадоволена або неуспішна у своєму професійному житті. Мені дуже поталанило працювати з режисерами високого класу — Трюффо, Годар. Саме з них і почалася моя кар’єра в кіно, вони мені створили певний фундамент, базу. Складніше тим, кому доводиться спочатку трудитися з посередніми режисерами, потім, коли підвищується планка, важче, а мені випало таке щастя. З іншого боку, я вільна у своїй професії, але ця свобода не стільки продукт якогось везіння або успіху, скільки те, що я завоювала для себе певною суворістю. Танець, з якого прийшла в кінематограф, привчив мене до дисципліни і строгості, тому (у своїй роботі) ніколи не прагнула хапатися за різні проекти, аби заробити якомога більше грошей. Інколи, коли не надходило цікавих пропозицій, могла місяць дожидати і більше, але ж дочекатися того проекту, який би мене заповнював і сприяв моєму зростанню. Лише завдяки таким жорстким рамкам ти матимеш розкіш вибирати те, що тобі найцікавіше. Я ніколи не йшла на компроміси, поступки. І спільний знаменник режисерів, з якими працювала, — це їхній талант. Для мене — це найголовніший критерій.

— Судячи з телефільму «П’ять портретів Наталі Бей», який був представлений українському глядачеві в програмі «Вік-енд у Каннах», ви із задоволенням шукаєте себе в різних амплуа і не втратили відчуття радості від роботи, бажання грати. Вибираючи ролі, визначаєте планку таланту або, якщо виявиться, що сюжет малоцікавий, ви можете від цього відмовитися?

— Перша невелика ремарка — дійсно, це телевізійний фільм, але він демонструвався і в Каннах для того, щоб п’ятьом режисерам-дебютантам дати дорогу в життя. Я народилася в родині артистів, тож мені прищепили певні основи розуміння того, що таке мистецтво (батьки з дитинства говорили, що в мистецтві дуже важливе зберігати бажання займатися творчістю, а також зберігати свободу вибору). Тож для мене конче потрібно підтримувати в собі бажання грати, виконувати ролі, зустрічатися з чимось новим, новими людьми. Цей проект — п’ятеро різних режисерів,з одного боку, дав можливість допомогти молодим митцям виявитися і реалізуватися. А з іншого — допоміг розкрити в них те, чим згодом навіть мені доведеться пишатися: адже я була у витоків їхньої творчості. Я завжди готова занурюватися в абсолютно нові простори, всесвіти, і при цьому знаходити нові грані у собі. Завжди співпрацюю із режисером до початку зйомок: вивчаю сценарій дуже детально, ставлю якісь запитання, пропоную щось, аби не втрачати потім часу на зйомках. Так відбувається і з відомими режисерами, і з початківцями. Мій загальний принцип — максимальна підготовка до змін до початку зйомок.

«НЕ ТАК СТРАШНО ПОЧИНАТИ З МАЛОГО»

— Вам ніколи не хотілося вийти за рамки професії і спробувати себе, наприклад, як режисер, сценарист?

— Так, я давно мала бажання спробувати себе як режисера, можливо, спочатку зняти короткометражний фільм, а потім уже повнометражний, аби менше ризикувати. Не так страшно починати з малого. Але така перспектива вселяла острах — боялася, що потім мене попросять більше не грати, тобто мене вже сприйматимуть як режисера. А для мене вельми важливо грати, це життєво необхідно, боюся втратити це.

— Ви прийшли в кіно з театру, хай з балету, та все одно це театр. Інша система взаємовідносин зі світом, із глядачем. Сьогодні для вас актуально виходити з-за камери на сцену?

— Я регулярно повертаюся до театру, — це не менш важливо, чим раніше, коли думала, що займатимуся лише театром, і інколи — раз на три роки, раз на п’ять років — граю в театральній постановці залежно від зайнятості. Отримую від цього величезне задоволення. Мені дуже подобається англосакський метод — актор грає і в театрі, і в кіно, і на телебаченні. Артист має бути здатний переключатися з одного простору в інший. Коли граю в театрі, для мене важливо, аби п’єса, де граю, захоплювала настільки, щоб я кожен вечір воліла грати її.

— Ви розповідали, що в житті вас менше цікавлять музеї, тому що це — минуле, неживе для вас, то, чого вже немає. А вас цікавить саме сьогоднішнє буття — вулиця, маркет... Яка тематика ваших театральних, літературних уподобань?

— Граю дуже різне, люблю і те, і інше. Грала і Чехова «Три сестри», і Мальро, остання п’єса, в якій грала, — норвезького сучасного автора Юна Фоссе. Тобто, можу переходити з одного поля в інше, не віддаю чомусь одному перевагу саме за ознакою часу. Радше, люблю якісну літературу. І старі твори бувають поганими, і нові. Питання в якості. Шатобріана читаю, і сучасну літературу — зарубіжну і французьку, головне — аби вона була хорошою.

«ПРОДОВЖУВАТИ ПРАЦЮВАТИ, НЕ РОБИТИ ПАУЗ»

— У кіно вашим «хрещеними» стали такі метри як Трюффо, Годар. А хто з театральних режисерів, у чиїх проектах ви брали участь, найбільше вам запам’ятався?

— Мушу визнати, що в кіно, напевно, більше розпещена зустрічами із сильними режисерами, ніж у театрі. Хоча були такі особистості, яких неможливо не пригадати. Це румунський театральний режисер Лучан Пентіл’є, і ще молодий режисер Жиль Коен. А взагалі часто бувало, що п’єсу більшою мірою витягувала трупа, акторський склад, чим режисер. Наприклад, у виставі Мальро «Брехливі визнання», режисер був недостатньо сильний, власне, саме трупа врятувала якість. Дуже хороші підібралися актори.

— Вам довелося працювали з дуже різними партнерами, хто з них найбільшим чином вплинув на вас, хто залишив таке яскраве враження, що ви можете сказати: після цього я стала інакше грати або я стала іншою?

— Є актор, з яким я розпочинала у театрі. Він був невідомий тоді, я — теж. Це Жерар Депардьє. Ми разом працювали в чотирьох — п’ятьох фільмах, зараз має зніматиметься шоста картина. Він дуже сильний, прекрасний актор і досить розумний. Не в інтелектуальному плані, а в плані якогось розуму, що йде зсередини. Не знаю, що це — інтуїція, внутрішнє чуття. У нас із ним дуже схожа манера сприйняття — коли не потрібно нічого пояснювати одне одному, ми на одній хвилі. Ми добре взаємодіємо, і коли працюємо, забуваємо про роботу, технічні подробиці, повністю занурені в момент і між нами певний безпосередній, інстинктивний зв’язок, нез’ясовний, дуже внутрішній, навіть тілесний.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу нову спільну роботу детальніше.

— Це буде комедія. Ще не все достатньо точно визначено, але дуже сподіваємося, що зйомки відбудуться в Африці, у Габоні. Сюжет полягає в тому, що дві сім’ї їдуть до Африки шукати дитину, яка там загубилася. Від мого чоловіка і чужої дружини, коли у них був любовний зв’язок, народилася дитина. І ось ці дві сім’ї їдуть шукати малечу, що десь там загубилася, а моя героїня, Наталі, не хоче нічого про це чути... Взагалі, картина буде забавною та іскрометною.

— Ви за своєю природою є людина відкрита, світла, але акторське, тим паче жіноче, життя складається з певних етапів. Інколи навіть ми самі не бачимо це в дзеркалі, нам нагадують, що настав час переходити до іншої категорії — пора грати інші ролі. Як ви пережили ці етапи? Чогось мені здається, що у вас їх просто не було...

— Вкрай важливо для актриси, коли вона переходить з одного віку в іншій, з однієї категорії в іншу, продовжувати працювати, не робити пауз, зупинок. Адже якщо ти зупиняєшся, і відбувається якесь провисання, саме тоді тебе починає обтяжувати питання віку. Напевно, найскладніший період — трохи після сорока, коди дійсно може статися перелом, тож найголовніше — не розгубитися у цей момент. Ще маю сказати, що Франція зберігає вірність своїм акторам і актрисам і своєму кіно. Франція та Індія — це, мабуть, дві країни, які найбільше люблять своє, національне кіно. Колись Меріл Стріп вручала мені «Сезара», та вже за кілька років я вручала цю почесну винагороду Меріл Стріп, відтоді минуло років десять. Ми з нею розмовляли на тему старіння, бо саме на той момент вона переживала, що за віком стала набагато менше працювати, вона цікавилась, як я із цим впоралася. Ми добре поговорили. Надалі її кар’єра знову пішла вгору, адже вона прекрасна актриса і її стали знімати вже в нових амплуа. Ми дійшли такого висновку, що, звичайно, проти часу боротися неможливо, але головне — не зупинятися. Мене, загалом, не бентежить, що спочатку я грала молодих дівчат, потім дещо старших, іще старших... Мені зустрічалися актриси, які прекрасно грали в літньому віці: Жізель Казацю, коли їй було 96 років, а також Даніель Дар’є, яка грала на повну силу в 88 років.

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ