Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Навесні 1929 року

Що залишилося за кадром фільму, створеного понад 80 років тому
21 вересня, 2012 - 00:00
КИЇВСЬКА КІНОФАБРИКА ВУФКУ. ЯБЛУНЕВИЙ САД ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА ЩЕ НЕ ВИРІС. ФОТО 1930 р.
ПАНОРАМА КИЄВА З-ЗА ДНІПРА, ВКРИТОГО ЛЬОДОМ. ФОТО ПОЧАТКУ 1930-х РОКІВ
ЧЕРВОНОАРМІЙЦІ НА ПАРАДІ В КИЄВІ НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ВУЛИЦІ. КРОКУЮТЬ ІЗ ПІСНЕЮ. УРЯДОВА ТРИБУНА СТОЯЛА БІЛЯ ОПЕРНОГО ТЕАТРУ. 7 ЛИСТОПАДА 1930 РОКУ. ФОТО Г.УГРИНОВИЧА

Сьогодні Інтернет дає можливість подивитися чимало забутого, а новим поколінням — і незнаного, зокрема — 47-хвилинну кінострічку під назвою «Весной». Ще німий фільм тепер озвучено фортепіанним супроводом — як і тоді, коли в кінозалі попереду сидів так званий тапер і, поглядаючи на екран, грою на піаніно емоційно доповнював зоровий ряд залежно від зображення. Нині це зробив піаніст Ігор Назарук. Із перших титрів дізнаємося, що автор-оператор фільму Михайло Кауфман, його асистенти: Снитко, Норохов та Биков. Виробництво ВУФКУ (Київська фабрика), 1929 рік. Абревіатура розкривається як Всеукраїнське фото-кіноуправління, а Київська фабрика — теперішня Національна кіностудія імені Олександра Довженка. Саме тоді вона й розбудовувалася на Брест-Литовському шосе за проектом архітектора Валеріана Рикова. 1929 року ВУФКУ належало 109 власних кінотеатрів, воно обслуговувало 227 стаціонарних та 55 пересувних кінотеатрів; крім київської, мало ще студію і технікум в Одесі, видавало двотижневик «Кіно». Того ж 1929 року ВУФКУ перейменовано на «Українфільм». Поява документальної кінострічки «Весной» була невипадковою, як здебільшого все інше або майже все, що відбувалося в СРСР.

У квітні 1929 року на ХVІ партійній конференції ВКП(б) та в травні того ж року на V Всесоюзному з’їзді Рад було затверджено перший п’ятирічний план народногосподарського будівництва на період з 1928/1929 по 1932/1933 роки. Так розпочалася перша радянська п’ятирічка, що завершилася, як відомо, не тріумфальним здійсненням більшовицьких планів, а штучним Голодомором, в якому сховали всі прорахунки. Друга п’ятирічка, 1933—1937 років, так само завершилася масовим терором проти винних у нездійсненності й цих планів партії. Третя почалася 1938 року знов масовим терором — цього разу проти командного складу Робітничо-селянської Червоної армії. А потім була війна, що показала й цей прорахунок «керуючої та направляючої сили», коли за браком належного командування Червона армія «дозволила» нацистському Вермахту за двадцять днів дійти від державного кордону до Києва (принагідно зауважимо: потім, у 1943 — 1944 роках, «легендарная, непобедимая» Червона армія цілий рік просувалася від Києва до того ж державного кордону!). Отак, за сталінським висловом, «кадри вирішували все». Звісно ж, 1942 рік не став завершальним роком третьої п’ятирічки, бо тоді тривала війна.

Але повернемось у перший рік першої п’ятирічки, коли на оптимістичній ноті було відзнято той документальний фільм.

Автор фільму, Михайло Абрамович (Мойсей Абелевич) Кауфман (1897 — 1980), був одним із трьох братів — відомих кінематографістів минулого століття. Так само в СРСР працював Дзіга Вертов (Давид Кауфман), а в США — Борис Кауфман. Хист дістався братам від батька — букініста з Білостока, де народились усі троє. Вони стали новаторами в кіномистецтві, а специфічний стиль роботи майстрів німого кіно не без гумору описали Карел Чапек, Ілля Ільф та Євген Петров ще в ті часи. Отож: дрібні речі — крупно, все «валиться», ноги йдуть крупно, все їде, летить, пливе, дрижить, віддзеркалюючись в калюжах, тобто рух, рух і ще раз рух — те, з чого починалося мистецтво кіно першим фільмом братів Люм’єрів 1895 року. Пропонований увазі користувачів Інтернету фільм цікавий і як мистецький твір, і як історична пам’ятка про життя й побут понад вісімдесятирічної давнини. Об’єкти зйомок — Київ та Харків.

* * *

Увага, почали!

Ще лютують хуртовини, снігом заліплено спини візника й коня, авто буксує на льоду, а мужній оператор знімає з борту відкритого літака-біплана засніжений Дніпро, бані Софійського собору, вулицю Лисенка з будинком Управління Південно-Західної залізниці. Знімає з мінімальної висоти до ста метрів, інколи й нижче. Знімає все, що його цікавить, навіть сніговика.

Аж ось знайомі й тепер сцени: двірники довбають ломами лід на хідниках, скидають сніг з дахів, вивозять його грабарками, а з бурульок тече вода, поволі тане той самий сніговик, і вже біжать бруківкою веселі струмки. Оператор відзняв і паперовий кораблик у потоці, можливо, пущений у плавання кимось із його асистентів. Для переконливості вже покосилися на екрані ворота з вивіскою «Льодова ковзанка» — ніби й ворота тануть. Калюжі й багнюка під ногами пішоходів, коней і собак, під колесами з дерев’яними спицями автівок. Оператор грає камерою: догори дригом показує київський будинок-пасаж на Великій Васильківській, 18 — мить, і зображення здригається, ніби від вибуху, але ж виявляється, що то було віддзеркалення у величезній баюрі! Крупно — струхла дерев’яна шпала, над якою вгинаються рейки під час руху вагона (оператор ще повернеться на це місце!). А на Дніпрі сапери підривають лід, щоб роздрібнити величезні крижані поля, які загрожували дерев’яному Наводницькому мосту (до речі, лід на Дніпрі біля Києва підривали до 50-х років минулого століття, поки не збудували капітальний міст Патона замість дерев’яного Наводницького).

Зійшов лід, розчинилось у воді останнє сало, й почалась навігація: пішов перший пароплав. А для мешканців київського Лівобережжя настало неминуче водопілля: вода підійшла до підвіконь. Оператор здійснює плавання човном по цій «Венеції» — Трухановому острову, Микільській та Передмостовій (нині — Гідропарк) слобідках. Вправно веслують жінки й діти; кінь, прив’язаний до човна, йде поруч по пузо у воді; плавають вгодовані гуси; жінка миє чавунний горщик, а якийсь дядько скористався навіть балією як плавзасобом (балія — хто призабув — то така величезна бляшана миска, в якій прали білизну та купалися сидячи). Оператор показує й таблиці на фасадах: «Покажчик квартиронаймачів», «Будинок належить К.З.Прадкову».

Весна торкнулася й живої природи: паруються голуби, ворони, равлики і... люди. На екрані — Володимирська гора з парочками: мужні червоноармійці в будьонівках та дівчата в хусточках і маленьких капелюшках — за модою тих двадцятих років. А внизу, попід горою, — Поділ, тоді ще не затулений безладно дикорослими деревами. І лави на Володимирській гірці стояли непорушно та були нумеровані.

Настає час для одної з головних та приємних весняних турбот господинь: виймання других рам, розклеювання вікон та впускання свіжого весняного повітря в помешкання. Тепер ця подія, повністю зафіксована кінокамерою, теж пішла у минуле, бо городяни поміняли дерев’яні рами на металопластикові.

Діти повиходили з домівок на висохлий сонячний асфальт, грають у забуті тепер «цурки-палки», «класи», крокет і дворовий футбол. Нянька вигулює немовля в колясці на високих колесах, хлопчик крутить педалі триколісного велосипедика. Мчить мотоциклетка, а тут якийсь молодик фотографується за кермом декораційного автомобіля. Сонцезахисні «маркізи» над вітринами крамниці «Дитячий світ» на Хрещатику. Весняні роботи в саду: білять вапном стовбури дерев. Аж ось дійшла черга й до тої шпали, яку замінюють новою, забивають кувалдами костилі, підсипають баласт. Така от життєстверджуюча мініатюра.

Повністю показано процес виробництва цегли, багато ручної праці, але все просякнуте духом більшовицьких темпів та ентузіазму! Виростає будівля житлово-будівельного кооперативу «Серп і Молот» за проектом економічно-будівельного бюро «Житлоспілка». У дії (такій милій кінооператорові!) показано бетонозмішувач, каталів вагонеток, піднощиків цегли, мулярів. Крупно — гасло: «Будуємо Палац Робітника». Так само вправно та енергійно мостять бруківку, варять асфальт просто на вулиці в казанах, працює механічний коток. Вечорами в тих казанах грілися безпритульні діти — цих кадрів, природно, бракує. Але так було в реальному житті міст.

І знову — ритмічний рух механізмів: стрічковий транспортер, навантажувач і... дошки на землі, по яких робітники один за одним котять тачки із землею. Вогні в кузні й коваль за роботою. Комбінована зйомка: кипить робота! Колісник доробляє дерев’яні колеса, а на колесо сам собою, за задумом оператора, лягає «Бюллетень социалистического соревнования тракторного цеха Харьковского паровозосторительного завода имени Коминтерна». Підзаголовки: «Выше поднимем знамя социалистического соревнования», «Покажем пример сознательного выполнения программы, ни одного дезертира с трудового фронта» тощо. У дії — металообробні верстати, збирання двигунів внутрішнього згоряння. Аж ось вже готовий гусеничний трактор з літерами «Коммунар» на радіаторі повзе як танк на глядача. Стрімко крутиться на місці колісний трактор ХТЗ. Потім трактори шикуються на «лінійці готовності», а робітники вивозять з цеху готові сівалки.

За радянських часів не можна було згадувати, що то американські «Фордзон» та «Джон Дір», так зване «преклонение перед Западом» рішучо засуджувалося. Так само не годилося мати сумніви щодо правильності лінії партії, хоч як би та лінія провадилася. Пригадується пісня з довоєнного радянського кінофільму «Трактористи»:

«Мы железным конем
Все поля обойдем —
Уберем и посеем, и вспашем».

І так само, як не можна було згадувати і про те, що Дніпрогес споруджено за допомогою американської техніки, не можна було цікавитися черговістю дій трактористів у цій пісні, де все робилося навпаки. У фільмі ж «Весной» бачимо лантухи зі збіжжям із написом на одному з них: «до засіву». Схоже, їх зробила знімальна група, так само, як восени 1943 року під Києвом ставили тепер уже хрестоматійні таблички «Даешь Киев!», а коли в 70-х роках будували Байкало-Амурську залізничну магістраль, кінооператори самі зробили на касках робітників напис «БАМ».

Аж ось мчить ешелон з готовими сівалками та тракторами. Віддамо належне: знято в кращих традиціях кіномистецтва, яке ще від часів отих братів Люм’єрів обожнювало залізницю. Так знято рух колісних шатунів паровоза, буфери вагонів (тепер вже неіснуючі), весь ешелон зверху й знизу — аж дух перехоплює, коли видно з-під вагона, як колеса весело котять по рейках, як поїзд переходить із колії на колію, наближаючись до станції!

Весна триває: розпукуються бруньки на деревах, розпускаються квіти, а на них повзають бджоли, кліпають крильцями метелики. І діти в Київському зоопарку, де бідні звірі нудяться, як в’язні в камерах-одиночках. І знову діти, діти, діти. Дітей тоді настирливо політизували: ось «Майдан юних піонерів і більшовиченят», ось піонери з прапором, сурмою і барабанами крокують по троє в ряд. Крупно — усміхнені обличчя.

Попри назву фільму, на екрані настало літо. Пригадується легкий віршик із часів Брежнєвського «застою»:

«Прошла весна,
настало лето —
Спасибо партии за это!»

Уже достигали жита, аж ось і фасад будівлі з накладними літерами: «Всеукраїнське т-во насінництва. Харківський насінньовий елеватор». І лантухи зерна нового врожаю. Так змонтовано стрічку.

Зовсім несподівано з’являється на екрані макет Успенського собору Києво-Печерської лаври. Дзвонарі на дзвіниці, писанка з літрами «Х.В.», кубушка у вигляді поросяти і ковбаси. Паска того року святкувалася, мабуть, за старим стилем, тобто 22 квітня, а не 5 травня, бо у фільмі після пасхальних мотивів ідуть кадри Першотравневої демонстрації трудящих та катання дітей у відкритих вантажівках. Цікаво, що цей епізод відзнято вигадливим кінооператором з іншої вантажівки, що рухалася поруч бортом до борту з дітьми, які махали прапорами й несамовито кричали. Ця радянська вигадка — святкове катання людей у відкритій вантажівці — була застосована чи не востаннє в Москві влітку 1957 року з нагоди Всесвітнього фестивалю молоді та студентів. Тоді вперше в СРСР було виготовлено вантажівки блакитного кольору (крім традиційно захисного, військового призначення — «если завтра война», до якої в Росії завжди готувалися, і завжди вона починалася зненацька).

Парад фізкультурників крокує ще старою бруківкою Хрещатика, на майках напис: «Геть війну!». Футбол на стадіоні (майбутньому імені Косіора, імені Хрущова, Республіканському, Олімпійському): поле вкрито травою де-не-де, жвава гра, цікаві типи тодішньої публіки. Потім — масові вправи з художньої гімнастики, показові виступи велосипедистів, включно з велоакробатикою та їздою задом наперед (тоді веломашина не мала тормозної втулки на осі педального приводу). Змагання мотоциклістів на київському велотреку, який проіснував у центрі міста до недавнього часу — майже сто років. Стрибки з вишки у дніпровську воду, гімнастика, забутий пушбол (командна гра з м’ячем діаметром 1,8 метра, вагою в 20 — 30 кг).

Для повноти міського вуличного життя навесні — п’яна бійка, арешт винуватця (міліціонер у білій гімнастерці веде його «куди слід»).

Масові танці під баян, причому баяніст грає, сидячи на рулі велосипеда і крутячи педалі спереду назад. Деякі дівчата танцюють у вишиванках, з намистом. Переважають дівчата, хлопців мало.

Насамкінець — фігури вищого пілотажу виконує невідомий пілот на літаку-моноплані. Ніби теж танцює.

Сонце на вечірньому прузі, сідає за хмари. Напис: «Конец».

Подивіться цей фільм, не пожалкуєте!

Примітка: фільм має захист, тому цей текст ілюстровано не його кадрами, а деякими фото з міського життя Києва тих часів.

Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва. Фото надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments