Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Навколо нас — кати і кустодії»

Тріумф і трагедія Миколи Зерова
19 лютого, 2010 - 00:00

«День» уже писав про митця у рубриці «Україна Incognita» (№195, 2002 р.) про Зерова — викладача Златопільської гімназії (1914—1917 рр.). Цього разу пропонуємо читацькій увазі кілька сторінок із життя поета-неокласика, перекладача і професора-златоуста, що стосуються 1917—1937 років.

У «СТОРОЗТЕРЗАНОМУ КИЄВІ»

Повернувшись зі Златополя до Києва, Микола Зеров із 21 вересня 1917 р. почав працювати викладачем латини у щойно відкритій Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Як виявиться, життя Зерова буде пов’язане із цим закладом протягом цілих трьох років... Над Софійським майданом уже пролунав «золотий гомін»; почала свій відлік історія Української Народної Республіки. У січні 1918 р. учні Зерова захищали Україну під Крутами, і йому довелося промовляти над їхньою могилою, порівнюючи «крутян» із оборонцями Термопіл...

Він розривався між гімназією та Архітектурним інститутом, де також викладав у вечірні години, між Академією наук — і численними «одноразовими» обов’язками. А в березні 1919 р. із рук Василя Короліва (Старого) Зеров перебрав редагування журналу «Книгар». Тринадцять чисел цього надзвичайно цікавого часопису, що виходив у екстремальних київських обставинах аж до березня 1920 р., — то теж частина творчого доробку Зерова. А він же ще примудрявся займатися і літературною працею.

Виходило, що життя Миколи Зерова оберталося в невеликому квадраті, епіцентром якого були Золоті ворота. Адже й до Другої гімназії звідси рукою подати, і редакція «Книгаря» розміщувалася неподалік, у будинку №42 на вулиці Володимирській. Так само неподалік, у Георгіївському провулку, мешкав художник Георгій Нарбут, довкола якого гуртувалися київські інтелектуали. Серед них — Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський, Михайль Семенко, Яків Степовий, Юхим Михайлів, Сергій Єфремов, Пилип Козицький, Федір Ернст...

Своєю людиною у нарбутівському гуртку був і Микола Зеров. 1920 року побачила світ «Антологія римської поезії» у його перекладах, — обкладинку «Антології» виконав Георгій Нарбут. Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овідій, Марціал — ось кого Микола Зеров «змусив» заговорити українською. Відкривалася збірка зворушливо-простодушною поезією Катулла, в якій ішлося про оплакування «горобчика милої моєї»... Можна лише уявити, як ці Катуллові побивання над горобчиком і над заплаканою милою озивалися в свідомості тих, хто читав рядки славетного римлянина в Києві 1920 року. Картина майже сюрреалістична! Понівечене місто, в якому хто тільки не «господарював» протягом останніх трьох років: Центральна рада, Червона Армія з полковником Муравйовим і номінальним «командармом» Юрієм Коцюбинським, знову Центральна рада, підтримувана тепер військами кайзера, гетьман Скоропадський, Директорія, більшовики (5 лютого — 31 серпня 1919 р.), денікінці (майже до кінця 1929-го), знову більшовики і знову УНР (тепер уже в союзі з Пілсудським)... А 12 травня 1920-го в Києві запанувала радянська влада, — на цілих 70 років!

Що пережив за цей час перекладач римської поезії, викладач латини, редактор «Книгаря», автор сонетів і елегій Микола Зеров? Про це ще належить написати його біографам.

13 лютого 1920 р. Зеров повінчався зі співробітницею Книжкової палати Софією Лободою, племінницею професора Миколи Івановича Лободи, ректора Інституту народної освіти. Познайомилися вони ще 1912 року, в студентській їдальні (на нинішній вулиці Леонтовича). Мешкали на Великій Підвальній, 36 (нині Ярославів вал), і, здавалося б, усе мало увійти в колію розміреного родинного життя. Проте обставини 1920 року були жорстокими. 23 травня не стало Георгія Нарбута. Денікінці розстріляли поета Василя Чумака й прозаїка Гната Михайличенка. Помер історик Вадим Модзалевський, друг, родич і сусід Георгія Нарбута. Від рук червоних протягом короткого часу загинули художник Олександр Мурашко, педагог Володимир Науменко, гетьманський «міністр» Петро Дорошенко...

І все ж життя тривало — і в ньому знаходилося місце й для отих Катуллових «плачів» над горобчиком, які пробивалися до перекладача крізь товщу двох тисяч літ...

«БУЛА ТА САМА НАВІСНА ПОРА...»

У жовтні 1920 р. Зерови залишили Київ і переїхали жити в Баришівку. Голодний і холодний Київ порожнів. Вулиці міста заростали травою. У Баришівці ж було легше: Микола Костьович викладав історію в соціально-економічній школі, де можна було розраховувати на «пайок» (борошно, пшоно й сало), а також на дрова й гасові лампи замість каганця.

1922 року у видавництві «Час» побачила світ збірка М. Зерова «Сонети і елегії», присвячена Сергієві Єфремову. Цього разу поет запропонував своїм читачам не тільки переклади улюблених римлян, а й плоди оригінальної творчості. Дивовижно: зовсім скоро Зерова, як і інших «неокласиків», із «правильним» ідейним блиском у очах картатимуть за відрив від сучасності. А тим часом крізь пелену античних алюзій у сонетах Миколи Зерова якраз і прозирає не що інше, як сучасність!

Вельми красномовним є також епіграф до цього сонета: «А навколо злидні, як гудина, як гич». Коментатори пишуть, що це — слова з розмови Миколи Зерова та Освальда Бургардта, разом із яким Зеров рятувався від голоду в Баришівці, цій, кажучи словами Віктора Петрова, «болотяній Лукрозі».

Все тут — гра, така характерна і для Миколи Зерова, і для завсідників нарбутівського гуртка. Поет не особливо й приховує свої алюзії: злегка прикриваючи свою печальну іронію античною запоною, він рефлексує з приводу того, що відкривалося його очам і душі в порослому травою Києві, в Баришівці, в усій збільшовиченій Україні... Нагадування про Сократа, який «виявляв профанів», про «сміх Аристофанів» також багато що промовляють: йшлося, очевидно, передусім про авторські самонастанови...

Бо ж хіба не «сміх Аристофанів» чується в іншому сонеті Зерова — «Nature morte»? У фіналі його Маркс, спантеличений «вертепищем», у якому торжествує Хам, допитується в німецького соціаліста Фердінанда Лассаля: «Лассалю! Та невже в одвіті ми /За ці криві й понівечені крісла, /За ці брудні й потерті килими?».

Дуже симптоматична оця «аристофанівська» реакція М. Зерова на першу більшовицьку політичну практику!

А в сонеті «Обри» легко вгадується голодна українська реальність початку 1920-х:

І в селах плач. Герої саг і рун
Воскресли знов аварин, гот і гунн
Орава посіпацька, гадь хоробра.
Сільської ситості останній трен,
Усюду лемент — крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.

Настане час — і більшовицькі «обри» впізнають себе в цих «парнаських» рядках поета-неокласика. А в сонеті «Нова українська поезія» Зеров висловив свій естетичний маніфест: останні три рядки цього сонета часто цитуються в зв’язку з історією київської поетичної неокласики:

Леконт де Лілль, Хозе Ередія —
Парнаських зір незахідне сузір’я —
Зведе тебе на справжнє верхогір’я.

Орієнтири названо абсолютно виразно: строгі класичні форми — на противагу «старосвітчині» й «повітовому смаку».

У заданих обставинах Микола Зеров обирав внутрішню еміграцію.

ЗЛАТОУСТ

Трирічне баришівське «сидіння» закінчилося для Миколи Зерова 1 жовтня 1923 року, коли він знову повернувся до Києва, — на посаду професора в Київському інституті народної освіти (так тоді називався Київський університет). Почався час найбільшої слави Зерова. На лекції професора Зерова сходилися студенти з різних спеціальностей. Він мав неймовірну пам’ять, блискучий ораторський хист — і просто людську привабливість, яка по-французьки іменується словом «шарм».

Наступного, 1924 року, лекції Миколи Зерова з історії української літератури (1798-1870 р.) вийшли друком під назвою «Нове українське письменство».

У середині 1920-х не було авторитетнішого літературного критика, ніж Зеров. Через те, коли в Харкові розгорілася літературна дискусія 1925—1928 рр., багато хто чекав слова Зерова, яке мало пролунати з Києва. І він таки добряче покепкував із войовничого невігластва у своїх статтях. Щоб пристати на геліоцентричну систему світу, зовсім не обов’язково мати достеменні дані про соціальне походження Коперніка, іронізував професор Зеров. «Хто перечитував основоположників марксизму, той добре знає, що класовою точкою погляду ніколи не можна користуватися як знаряддям проти загальнообов’язкової логіки», — так само іронічно писав він у статті 1925 року «Європа — Просвіта — освіта — лікнеп», обстоюючи основне своє гасло: «Аd fontes!». До джерел! Микола Зеров підтримав Миколу Хвильового, який теж орієнтувався на високе мистецтво, на «психологічну Європу», протиставляючи свої гасла примітивному плужанському масовізму, що передбачав активне залучення до літературної справи... робітників та селян.

Зеров розумів небезпеку тотального невігластва і шукав альтернативи «обрам» у людях широкої культури. Вже тоді, в середині 1920-х, він відчував, наскільки небезпечними є «обри» для нього самого. І вони таки й справді нічого йому не простять. Ні його підозрілої внутрішньої еміграції, ні його знань, ні його друзів, ні його українства, ні його слави.

У середині і в другій половині 1920-х рр. неокласиків картали за те, що вони йдуть «не в ритм із добою». Любов до античності трактувалася як опозиційний виклик. Літературні оцінки переводилися в площину політичних звинувачень. Критичні статті набували характеру публічних доносів. Все, що писали про неокласиків такі критики, як В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко, справді виглядало як «війна на знищення» (Сергій Білокінь).

Настане момент, коли у віршах Миколи Зерова з’явиться передчуття апокаліпсису. Втім, ще 1921 року в Баришівці він написав сонет «Чистий четвер», де були слова, що віщували страшні часи:

Навколо нас — кати і кустодії
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор
Це нам пересторогу півень піє
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

1 вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладацької роботи в Київському університеті, а ще через два місяці його позбавили можливості займатися і науковою роботою. Саме в ці дні Зерови назавжди прощалися зі своїм єдиним сином Костиком, який помер від скарлатини у десятирічному віці.

Що залишалося 44-річному київському професору-златоусту? Зеров ще сподівається «заховатися» в Москві, проте через кілька місяців його все ж арештували як «ворога народу». А ще через якийсь час він став «в’язнем соловецьким».

Соловецька одіссея професора Миколи Зерова — велика й страшна тема. Дивлюся на його соловецький портрет, виконаний олівцем когось із в’язнів, — і здається, що бачу за скельцями окулярів Миколи Костьовича внутрішнє світло, що пробивається всупереч стражданням і неволі. На Соловках Зеров намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ — останнє, що в нього залишалося. У вільні хвилини він перекладав Вергілієву «Енеїду»...

Миколу Зерова розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. Масовими розстрілами «ворогів народу» більшовицькі «обри» готувалися гідно зустріти 20-ліття соціалістичної революції...

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Фото з архіву
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments