Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Назад у... майбутнє

Актуальна українська драма на прикладі Львівського театру ім. Леся Курбаса
18 червня, 2014 - 15:49
ГЕРОЇВ ВИСТАВИ «СЛАВА ГЕРОЯМ!» ПОМІСТИЛИ ДО ОДНІЄЇ ПАЛАТИ ШПИТАЛЮ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ — КОЛИШНЬОГО ВОЯКА УПА ТА КОЛИШНЬОГО БІЙЦЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ ІЗ СИМВОЛІЧНИМИ ІМЕНАМИ — ОСТАП (АНДРІЙ КОЗАК) ТА АНДРІЙ (ОЛЕГ СТЕФАН), ЩО СПРИЧИНИЛО РОЗГОРТАННЯ НИЗКИ СИТУАЦІЙ, ВІД КУМЕДНИХ ДО ГЛИБОКО ДРАМАТИЧНИХ / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ІМ. Л. КУРБАСА

Хронічний, багатолітній головний біль вітчизняного театру — його віддаленість від сучасної драматургії. Причому донедавна обидві сторони не надто й намагалися змінити цю ситуацію. Театри, занадто втомлені від надв’язуваних їм колись «згори» п’єс місцевих авторів, у новітні часи не ладні надто ризикувати, й заклопотані, в основному, проблемами щоденного виживання. Драматурги, у свою чергу, часто виступали у жанрі «потоку свідомості», не надто переймалися сценічністю власних п’єс та гордовито вважали, буцімто відсталий театр ще не доріс до їхніх шедеврів.

Але не можна не помітити, що останніми роками крига скресла — принаймні, з боку драматургів. Регулярно проводяться «Тижні актуальної п’єси», твори молодих авторів «вибиваються» у шорт-листи закордонних конкурсів, їх представляють у Великобританії, Німеччині, Чехії... Утім, постановки цих текстів на театральному кону — й досі рідкість, результат поодиноких зусиль окремих митців. Хіба що Черкаський театр ім. Т. Г Шевченка вже не перший рік впроваджує цілу програму «злуки» молодої драматургії та сцени.

Та зараз мова про інший театр, який теж зробив вагомий крок назустріч актуальним текстам, — Львівський театр ім. Леся Курбаса. Впродовж квітня — червня на його базі тривав проект «Театр сучасного драматурга». І якщо Кліма (В. Клименка) можна назвати «класиком» сучасного пошукового театру (у програмі було представлено його «П’єсу Шекспіра «12 ніч», зіграну акторами далекої від Англії країни, що й не знали ніколи слів Шекспіра»), а «Євангеліє від Пілата» Юрія Яремка — все ж не найновіший твір, то тексти Павла Ар’є та Сашка Брами — направду «свіжина», котра лише зараз здобуває перших своїх глядачів, нехай і у форматі сценічних читань. І, треба зауважити, глядачі не схибили — кожне читання було повторене за цей час декілька разів, поступово набуваючи рис готового спектаклю, і публіка «голосувала» за ці твори як за цілісні вистави — придбанням квитків.

Обидва автори були представлені двічі. Сашко Брама презентував доволі «чорнушний» текст «Свиняча печінка», а також «Диплом» у форматі модного наразі «вербатіму» — документальної драми, присвяченої сучасній системі вищої освіти.

Павло Ар’є, у свою чергу, виступив у жанрі класичної реалістичної п’єси (ясна річ, «приправленої» дещицею ірреального, без чого не уявляє себе сучасна література). Його новонароджена «Баба Пріся» — цілковито натуралістичний та, водночас, химерний текст про загублених у «живому» лісі мешканців Чорнобильської зони (до речі, дуже зручна п’єса для будь-якого театру: шикарна роль для літньої актриси, невелика кількість персонажів, майже незмінне місце дії, якісний літературний, навіть поетичний штиб).

Та найбільшого розголосу, природно, набув інший його текст — «Слава героям!». Просто-таки авторське осяяння — вміщення до однієї палати шпиталю для ветеранів колишнього вояка УПА та колишнього бійця Червоної армії (із символічними іменами, відповідно, Остап та Андрій) — спричинило розгортання низки ситуацій, від кумедних до  глибоко драматичних.

«Якого року п’єса», — наввипередки питали в автора на обговоренні? Аж надто болить та резонує сьогодні цей текст. «Знаєте, я хочу, щоб була війна. Щоб усе це горіло полум’ям, всі ці жирні пики, щоб їх вішати можна було за саботаж, щоб у мене був револьвер, я б навела тут лад», — Павло Ар’є наразі не перестає дивуватися, як його рукою 2012-го було виписано ці слова.

Справді, цілий ряд п’єс, створених вітчизняними авторами два — три роки тому, зараз здаються ніби «калькою» зі стрічок новин останніх місяців: «Деталізація» Дмитра Тернового, «Партія» Євгена Марковського, «Бал Бетменів» Тетяни Кіценко, «Хата, або Кінець епохи вишневих садів» Надії Симчич (нещодавно поставлена на мікросцені Молодого театру в Києві під назвою «В чом чюдо, тьотя?!»).

Суто художні кондиції (а вони різні) — в даному разі, річ другорядна. Головне — те, що актуальна українська драматургія демонструє такий «нюх» на проблеми й відчуття сьогодення, мало б змусити більшість театрів серйозно задуматися про власні пріоритети та суспільну місію.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець
Газета: 
Рубрика: