Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

«Не кожен наважиться почати життя з чистого аркуша...»

Про Леся (Олександра) Сердюка згадують колеги та друзі
4 червня, 2010 - 00:00
«ОСТАННІЙ ЗАПИС КРЕППА» СТАВ ОСТАННЬОЮ ТЕАТРАЛЬНОЮ РОБОТОЮ ЛЕСЯ СЕРДЮКА. ЦЕ СВОЄРІДНИЙ ДІАЛОГ МОЛОДОСТІ І СТАРОСТІ, У ВИСТАВІ ЗВУЧИТЬ ТЕМА МАРНОСТІ ТА СУЄТНОСТІ БУТТЯ

За старовинною традицією під оплески виносили труну з тілом актора з театру (останні два роки, після 37-річної перерви (!) Лесь Олександрович тріумфально повернувся на сцену, де створив чотири різнопланові ролі у виставах «Всі ми — киці і коти», «Божа сльоза», «Одруження» й «Останній запис Креппа» у Театрі ім. І. Франка. Навіть природа сумувала, тужливо оплакувала видатного українського майстра кіно і театру, який не дожив до свого 70-річчя (цілий день лив дощ — то злива, то мжичка)...

Себе Сердюк називав «дитям лаштунків». Він народився в акторській сім’ї, а його дитинство минуло у харківському Театрі «Березіль». І навіть ім’я йому дали на честь керівника театру — Леся Курбаса. І хоча його творчий шлях розпочинався з театру, величезну любов глядачів та популярність подарував акторові кінематограф. Він знявся в понад 90 фільмах: «Вавилон ХХ», «Солом’яні дзвони», «Легенда про княгиню Ольгу», «Загибель ескадри», «Як гартувалася сталь», «Дума про Ковпака», «Така пізня, така тепла осінь», «Роксолана», «Пригоди на хуторі біля Диканьки», «Мамай», «Тарас Бульба» тощо.

На похороні Стасніслав Чернілевський прочитав вірша, присвяченого акторові:

За старовинною традицією під оплески виносили труну з тілом актора з театру (останні два роки, після 37-річної перерви (!) Лесь Олександрович тріумфально повернувся на сцену, де створив чотири різнопланові ролі у виставах «Всі ми — киці і коти», «Божа сльоза», «Одруження» й «Останній запис Креппа» у Театрі ім. І. Франка. Навіть природа сумувала, тужливо оплакувала видатного українського майстра кіно і театру, який не дожив до свого 70-річчя (цілий день лив дощ — то злива, то мжичка)...

Себе Сердюк називав «дитям лаштунків». Він народився в акторській сім’ї, а його дитинство минуло у харківському Театрі «Березіль». І навіть ім’я йому дали на честь керівника театру — Леся Курбаса. І хоча його творчий шлях розпочинався з театру, величезну любов глядачів та популярність подарував акторові кінематограф. Він знявся в понад 90 фільмах: «Вавилон ХХ», «Солом’яні дзвони», «Легенда про княгиню Ольгу», «Загибель ескадри», «Як гартувалася сталь», «Дума про Ковпака», «Така пізня, така тепла осінь», «Роксолана», «Пригоди на хуторі біля Диканьки», «Мамай», «Тарас Бульба» тощо.

На похороні Стасніслав Чернілевський прочитав вірша, присвяченого акторові:

— Ми познайомились із Лесем у 1973 році у Львові на зйомках, потім (час від часу) бачились, зустрічались, — пригадує художній керівник Театру ім. І. Франко Богдан СТУПКА. — А коли почалися зйомки «Тараса Бульби» (режисер Володимир Бортко) я запропонував Сердюку попрацювати в нашому театрі. Місяців зо три його вмовляв, а Лесь не погоджувався, казав, що більше 30-ти років не виходив на сцену, що специфіка кіно й театру різна. Він звик до крупних планів, мікрофонів, а в театрі треба працювати без дублів, «наживо»... Та я його вмовив, запропонувавши спочатку попрацювати на малій сцені Театру в фойє і він фантастично зіграв у камерній виставі «Всі ми киці і коти». Дебют Сердюка виявився дуже вдалим, а потім він вже виступав на великій сцені... А останню його роботою стала моновистава за Беккетом «Останній запис Креппа». Це театр абсурду, в жанрі якого Лесь раніше не грав. Він дуже хвилювався, але зіграв геніально! Дуже шкода, що цю постановку грав лише один раз і її побачило небагато глядачів. Це був супер-майстер-клас для молодих акторів! Сердюка обожнювали франківці. Він легко вписався в наш колектив, а студенти не пропускали ні однієї його театральної роботи. Лесь був мудрим і добрим чоловіком, а ще дуже скромним. Його смерть величезна втрата не тільки для театру й кінематографу, а й усієї української культури!

За старовинною традицією під оплески виносили труну з тілом актора з театру (останні два роки, після 37-річної перерви (!) Лесь Олександрович тріумфально повернувся на сцену, де створив чотири різнопланові ролі у виставах «Всі ми — киці і коти», «Божа сльоза», «Одруження» й «Останній запис Креппа» у Театрі ім. І. Франка. Навіть природа сумувала, тужливо оплакувала видатного українського майстра кіно і театру, який не дожив до свого 70-річчя (цілий день лив дощ — то злива, то мжичка)...

Себе Сердюк називав «дитям лаштунків». Він народився в акторській сім’ї, а його дитинство минуло у харківському Театрі «Березіль». І навіть ім’я йому дали на честь керівника театру — Леся Курбаса. І хоча його творчий шлях розпочинався з театру, величезну любов глядачів та популярність подарував акторові кінематограф. Він знявся в понад 90 фільмах: «Вавилон ХХ», «Солом’яні дзвони», «Легенда про княгиню Ольгу», «Загибель ескадри», «Як гартувалася сталь», «Дума про Ковпака», «Така пізня, така тепла осінь», «Роксолана», «Пригоди на хуторі біля Диканьки», «Мамай», «Тарас Бульба» тощо.

На похороні Стасніслав Чернілевський прочитав вірша, присвяченого акторові:

— Ми познайомились із Лесем у 1973 році у Львові на зйомках, потім (час від часу) бачились, зустрічались, — пригадує художній керівник Театру ім. І. Франко Богдан СТУПКА. — А коли почалися зйомки «Тараса Бульби» (режисер Володимир Бортко) я запропонував Сердюку попрацювати в нашому театрі. Місяців зо три його вмовляв, а Лесь не погоджувався, казав, що більше 30-ти років не виходив на сцену, що специфіка кіно й театру різна. Він звик до крупних планів, мікрофонів, а в театрі треба працювати без дублів, «наживо»... Та я його вмовив, запропонувавши спочатку попрацювати на малій сцені Театру в фойє і він фантастично зіграв у камерній виставі «Всі ми киці і коти». Дебют Сердюка виявився дуже вдалим, а потім він вже виступав на великій сцені... А останню його роботою стала моновистава за Беккетом «Останній запис Креппа». Це театр абсурду, в жанрі якого Лесь раніше не грав. Він дуже хвилювався, але зіграв геніально! Дуже шкода, що цю постановку грав лише один раз і її побачило небагато глядачів. Це був супер-майстер-клас для молодих акторів! Сердюка обожнювали франківці. Він легко вписався в наш колектив, а студенти не пропускали ні однієї його театральної роботи. Лесь був мудрим і добрим чоловіком, а ще дуже скромним. Його смерть величезна втрата не тільки для театру й кінематографу, а й усієї української культури!

— Це була глибоко порядна людина, відкрита й добра... І хоча ми знали, що Лесь Олександрович дуже хворий, але вірили, що він упорається з недугою, і тому звістку про смерть Сердюка весь наш колектив сприйняв, як шок, — розповіла «Дню» завідувачка літчастини Театру ім. І. Франка Наталя ПОНОМАРЕНКО. — Це був чудовий майстер. Не кожен відомий актор наважиться починати життя з чистого аркуша й після більш ніж тридцятирічної перерви вийти на сцену. Дебютом Сердюка в нашому театрі стала вистава «Всі ми — киці і коти», в якій він феєрично грав разом із Ларисою Кадировою. Він був трудоголіком у роботі, невтомно шукав різні барви й відтінки для своїх ролей. До свого ювілею готував бенефіс — монопостановку «Останній запис Креппа» за Беккетом (ми в лютому запросили друзів театру і студентів — майбутніх акторів — на перегляд, який став справжнім майстер-класом Сердюка). Лесь Олександрович дуже органічно влився в нашу франківську родину. Він не пропускав жодної прем’єри, жив інтересами театру, що став його рідним домом. Із його смертю ми відчули себе осиротілими. З відходом Леся Сердюка обличчя українського театру й кіно зміниться. Це непоправна втрата.

— Не можу повірити, що більше не почую такого рідного Лесевого голосу. Він був не просто другом нашої сім’ї, а людиною, яка ніколи не зрадить, — сказала актриса Ада РОГОВЦЕВА. — З Костем Петровичем (Степанковим) вони були партнерами в багатьох фільмах. Вони казали, що «однієї групи крові», а я додала б, що й душі в них були подібні. У тяжкі моменти життя, а їх було чимало, Лесь Олександрович підтримував не лише добрим словом. Він був моїм хрещеним батьком (нещодавно я хрестилася й сама попросила Сердюка стати хрещеним). Він був дуже мудрою людиною й чудовим актором, якого в чоло поцілував Бог!

— На жаль, вистава «Одруження» стала першою та останньою нашою спільною роботою із Сердюком, — сказав актор Олексій БОГДАНОВИЧ. — Дуже тонка й толерантна людина, з приголомшливим почуттям гумору. Я був уражений: володіючи величезним акторським досвідом, він сильно хвилювався за кулісами, а виходячи на сцену ніби перевтілювався. Це був прекрасний партнер і суперпрофесіонал. Із ним легко було виступати. Своєю грою він заохочував, і на сцені ми, колеги, відчували, що він, коли буде треба, допоможе, а це не так часто трапляється в акторському середовищі. Адже наша професія амбітна, кожен хоче бути першим, а Лесь Олександрович умів працювати в команді, не випинаючи себе. Шкода, що він так рано пішов. Мені здається, що наш театр став його другою любов’ю після кіно, де він досяг великих успіхів. Він був інтелігентною й комунікабельною людиною. Так вийшло, що Сердюк починав акторську кар’єру на театральній ниві й на сцені, уже франківській, зіграв свою останню роль (у виставі «Останній запис Креппа»). Останнім часом він хворів, але ніколи не скаржився. На репетиціях був зібраний, жодних поблажок собі не дозволяв. Його працездатності можна було лише дивуватися. Дуже шкода, що Лесь Олександрович так недовго попрацював у нашому театрі. Це був Майстер з великої літери...

— Сердюк був дуже органічним на екрані й на сцені. У кожній ролі (не важливо — головна чи епізод) він запам’ятовувався глядачам. Це був приголомшливий партнер, — такої думки актриса Лариса КАДИРОВА. — Мені складно уявити, хто замість Леся Олександровича зможе зіграти його ролі. Ми познайомилися багато років тому, а подружилися вже в Театрі ім. І. Франка, на репетиціях вистави «Усі ми кішки та коти». Це був дуже делікатний чоловік, вражаючий артист, терплячий партнер, відданий товариш і друг. Ми швидко порозумілися, й тому період репетицій я згадую з теплотою. Він ніколи не хворів на «зоряну» хворобу, не тягнув «ковдру на себе». Радів, що завдяки Богданові Ступці знову поринув у світ театру (вони разом знімалися у фільмі «Тарас Бульба», й роль козака Товкача стала останньою кінороботою актора). За кілька днів до смерті ми розмовляли по телефону, і Лесь Сердюк зізнавався, що активно лікується, щоб восени вийти на сцену. На жаль, цим планам не судилося збутися.

— Пішов останній із «лицарів» українського національного кіномистецтва. Дуже довгий список наших втрат: Іван Миколайчук, Кость Степанков, а зараз і Лесь Сердюк, — з гіркотою підкреслив кінорежисер Юрій ІЛЛЄНКО. — Ролі, які Лесь зіграв, стали камертоном для цілого покоління. Він високо ніс професійну планку. Сердюк був фантастичним актором, прекрасним педагогом і чудовою людиною, зі смертю якої збідніла українська нація і мистецтво.

— Сердюк не був моїм приятелем, але Леся Олександровича я добре знав і поважав, — каже Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України. — Він, Миколайчук, Ступка лише на десять років старші, але мною сприймалися як люди іншого покоління. Це як кордон між шістдесятниками і сімдесятниками. Те покоління різко і яскраво увійшло в кінематограф. Після першого перегляду «Вавілону ХХ», спілкуючись з Миколайчуком, у мене виникло враження, що розмовляю з самим Довженком, тоді ж я познайомився і з Сердюком (це 1979 р.). Власне, у «Вавілоні ХХ» Лесь Олександрович розкрився як потрясаючий актор. Думаю, що не випадково він з’явився у цій картині. Сердюк народився у Харкові, виріс у відомій акторській сім’ї (його батько Олександр Сердюк з «Березоля» Леся Курбаса), і ця поетика й естетика йому дуже притаманна. У фільмі полістилістика химерності (тоді модно було писати про «химерну прозу Василя Земляка», а Миколайчук зняв «Вавілон ХХ» як «химерне кіно»). Сам фільм був поетичним, але режисер його направив у русло українського бароко. Сердюк прекрасно вписався у той світ химер. Він виявився химерним чоловіком.

У актора був дар уміти розкрити складність характеру людини, її світогляду і дуже переконливо це виразити у ролі. Не випадково, що остання його робота на франківській сцені — роль Креппа за Беккетом (вистава «Останній запис Креппа»). Сердюк міг передати складність характеру особистості, коли людина складається з якихось кубиків, які один з одним ніяк не з’єднуються, нанизуючи їх на стрижень... Вперше такий химерний образ Лесь зіграв саме у «Вавілоні ХХ», і тоді критики побачили, який фантастичний він актор, а ще він сам зрозумів, що це знаковий фільм у його долі. Сердюк все життя був дуже вдячний Івану Миколайчуку за це. Лесь Олександрович взагалі був дуже пам’ятливою людиною. Хоча актори, як правило, амбітні і невдячні, Сердюк добре пам’ятав і сам робив добро людям. Коли кілька років Леонід Осика лежав прикутий до ліжка і не міг говорити, то Лесь його не забував, щотижня приходив, розмовляв, вдивляючись, чи розуміє той його, перебуваючи у потойбічному стані між життям і смертю... Сердюк хотів зрозуміти: що там, за гранню? Чим міг, допомагав родині кінорежисера. Він підтримував і Брондукова, коли той тяжко захворів. Це була фантастична когорта митців, яких за життя ми так і недооцінили. Зараз, коли у всесвіт пішли Степанков, Сердюк — суперактори, ми розуміємо, як багато втратили. Їх любила камера... Те, що Лесь Олександрович останні два роки працював у Театрі ім. І. Франка, дало йому змогу проявити себе в різних ролях. Його доля немов зробила коло — він починав свою кар’єру як театральний актор, потім був довгий роман з кінематографом — і знову сцена. У кожній ролі він був дуже органічний. Утім, частіше режисери експлуатували фактуру актора, пропонуючи грати селян, козаків, вояк, дідів, дядьків. Можна пригадати, як органічно Лесь вписався у роль князя Святослава у фільмі «Легенда про княгиню Ольгу». До речі, є пам’ятник князю — нереалізована робота скульптора Кавалерідзе, то якщо придивитись, Святослав дуже схожий на Сердюка...

У побуті Лесь Олександрович говорив колоритною народною мовою (харківським діалектом — з вкрапленням русизмів), разом з тим він був ерудованою людиною. Режисер Валентин Козьменко-Делінде (він поставив вистави франківців «Всі ми киці і коти», «Божа сльоза», «Одруження», у яких грав Сердюк) розказував, як після репетицій разом з Лесем Олександровичем вони виходили у сквер біля театру, сідали на лавку і говорили на різні теми, як його вразило, наскільки добре розбирається актор у системі Курбаса і Станіславського. До речі, він використовував свої знання, вибудовуючи ролі. Це був суперактор! Але реалізувався у творчості лише на п’ять-сім відсотків. Дуже шкода, що плани та мрії так і не вдасться йому реалізувати.

— Я небагато знімав Сердюка, але вважав його дуже талановитим актором і другом, бо він товаришував з моїми друзями, — признається кінорежисер Микола МАЩЕНКО. — Дуже пам’ятним виявилась наша спільна робота у фільмі «Комісари» (1969 р.). Там зібралась дуже потужна акторська команда: Миколайчук, Степанков, Брондуков, Бакштаєв, Сердюк, Гаврилюк, Кадочникова... Їх усіх об’єднував величезний талант. Для мене Лесь дорогий і тим, що я вчився у його батька — чудового актора і педагога Олександра Сердюка. Я цінував Леся за доброзичливість і мужність. Йому довелося ховати друзів — Костя Степанкова, Івана Миколайчука, Леоніда Осику... і от тепер вже немає з нами і самого Леся. Він був яскравим представником українського кіно періоду його розквіту, і на його долю випали важкі часи, коли наш кінематограф заснув на багато років летаргічним сном. Він був дуже енергійним чоловіком. Коли перестали зніматися фільми, то Сердюк робив телепередачі про видатних людей нашої культури, викладав акторську майстерність студентам, а останні роки прекрасно грав у театрі. У спадок він залишив величезну фільмографію, а наше завдання — не забувати цього видатного митця України.

Тетяна ПОЛІЩУК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ