«Не ми шукаємо теми і твори, а вони знаходять нас»

Стрічка  складається з трьох короткометражок: «Кров», «Мужицький ангел» і «Мій університет». Сам факт об’єднання їх в одну картину, призначену не лише для фестивалів, а й для прокату, свідчить про наявність у її авторів художньої сміливості та фахової гідності, які, на жаль, нечасто зустрічаються серед вітчизняних режисерів. Вони, зазвичай, намагаються потрапити у прокатний мейнстрім, знімаючи то соціальні мелодрами, то історико-політичні байоліки з елементами трилеру. Ірина Правило, яка (як і кожен режисер) мріє про повний метр, вважає, що український глядач гідний не лише масових жанрів, але й серйозного, авторського кіно у найрізноманітніших його проявах, включаючи і невеликі кіноновели. Тим більш, якщо це кіно вітчизняне.

Попри інші людські та фахові чесноти, якими вирізняється і сама кінорежисер, і її фільми, я би виділив її віру у своє покликання, глибоку потребу у тому, що вона робить, терпіння,  серйозність і глибину підходу до життя.

Першу картину, «Кров» за однойменним оповіданням Нодара Думбадзе,  режисер зняла на батьківщині письменника шість років тому в якості дипломної роботи. Пройшов час, перш аніж з’явився знятий у Карпатах «Мужицький ангел», в основу якого покладено оповідання Степана Васильченка. І от нещодавно була завершена робота над останньою частиною кінотрилогії – «Мій університет»за однойменним оповіданням Ніно Палумбо, яку, відповідно, знімали в Італії. Усі три стрічки об’єднані темою дитинства, до того ж, сирітського, оскільки маленькі герої кіноновел втратили батьків. То ж і тема картини несподівано виявилася дуже злободенною для України, у якій діти стають сиротами через розв’язану Кремлем війну.

- Ірино, після перегляду «Мого дитинства» виникло питання, яким чином вам вдалося знайти і так органічно поєднати в одне кіно настільки різні літературні твори?

– Коли я знімала в Грузії свій диплом, то не могла навіть подумати, що у нас скоро почнеться війна, через яку в Україні збільшиться кількість сиріт. Для мене шість років тому було важливо зняти хороший фільм, бо я розуміла, що перша стрічка багато важить у майбутній творчій долі режисера. До всього ж, я знімала дипломну роботу на плівці і цей класичний спосіб спілкування із глядачем теж був для мене принциповим. Це як засвоїти абетку, перш аніж навчитися читати. Розуміючи, що у мене в двадцять один рік ще мало власного життєвого досвіду, я перечитувала різні сценарії, шукаючи історію, що називається, «нажиту», у якій пульсував би живий досвід зрілого автора. І коли мені до рук – наче б то, випадково, – потрапила збірка прози Думбадзе, я її з захопленням прочитала за один день і зупинилася на оповіданні «Кров». Я зрозуміла, що мушу це зняти, тут же відразу і з’явилася ідея чорно-білої естетики. В результаті картина була добре прийнята і нашим глядачем, і колегами кінематографістами. У мене виникла ідея кінотрилогії і я згадала про оповідання Степана Васильченка, герой якого у порівнянні з героєм Думбадзе належить, здавалось би, до іншого світу. Але я зрозуміла, що їх можна поєднати не через естетику, а однією темою.І коли я почала шукати третю історію, то спочатку думала, що це має бути історія народу, нам історично близького. Я перечитувала твори польських, балтійських письменників. Врешті, вибір автора і твору визначило те, що «Кров» потрапила в Італію, куди фільм на фестиваль повіз мій педагог Василь Петрович Вітер. Там наша кіномайстерня отримала золоту медаль, а Римський кіноінститут попросив залишити фільм як приклад сучасної кіномови. Через тиждень італійські кінематографісти приїхали в Україну і захотіли зі мною зустрітися. Вони дуже емоційно розповідали мені, що мій фільм зроблений в стилістиці італійського неореалізму, що тема його близька італійцям і третю частину треба робити в Італії. Я прийняла це як знак долі, хоча з острахом думала про зйомки на батьківщині Фелліні, оскільки там знято багато прекрасних, уже класичних фільмів. Так в результаті з’явилося оповідання Ніно Палумбо, пошук книги якого – це окрема детективна історія. «Мій університет», де герой знаходить учителя, який відкриває йому світ Данте, прекрасно вписався в загальну тему. Я тоді переконалася, що випадковостей не буває, що це не ми шукаємо теми і твори, а вони, радше, знаходять нас.

– В Італії була підтримка, легше було знімати, аніж вдома?

– Італійці дивувалися, що українці на початку ХХІ ст. хочуть знімати кіно в кращих традиціях їхнього неореалізму, таким чином повертаючи їм здобутки їхньої власної культури. Звичайно, підтримка була, але недостатня, складнощів теж вистачало. Ми вкладали власні кошти, так що інколи навіть доводилося недоїдати. Нам допомагала українська діаспора із всього світу, громадські та релігійні організації.. До всього ж, виникло питання з виконавцем головної ролі, батько якого мав сумніви, чи варто його неповнолітньому синові у нас зніматися. Вирішальним стало те, що вони подивилися трейлери з двох попередніх стрічок, після чого батько дав згоду, зрозумівши, що це є чимось важливим. Сподіваюся, він про це не пошкодує, прийшовши на прем’єрний показ в Італії, який скоро, які в Грузії, там має відбутися. До речі, і з нашим хлопчиком Толею із «Мужицького ангела» на пробах теж виникла цікава ситуація. Треба було сказати: «Бог і не чув того, як я йому рано й у вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити». Хлопець з такою вірою сприйняв свого майбутнього героя, що заплакав і відмовився казати на пробах другу частину фрази, побоявшись, що його не впустять до церкви.

– Мене дивує ваша переконаність у тому, що ви робите щось дуже важливе, як і ваша мужність виглядати «несучасною». Адже більшість ваших колег із шкіри лізуть, аби виглядати суперсучасними. 

– Мені студенти кінофакультету університету ім. І. Карпенка-Карого, де я викладаю, теж кажуть: «Ви така класична!». Для мене у роботі є визначальним поняття «покликання». Я і до режисури прийшла теж почувши той «дзвін», який чує Джованні, герой останнього фільму. Як і до нього, до мене покликання прийшло через зустріч з учителями. То ж  учительство і, відповідно, учнівство є однією з важливих тем фільму, а він сам – свого роду данина і моїм власним вчителям. Томуфільм є таким важливим не лише для дорослих, а й для дітей, які з інтересом його дивляться і висловлюють з приводу побаченого дуже цікаві думки.

– «Мужицький ангел», в якому прекрасно використовується і анімація, розповідає про різдвяні події. А чим для вас є Різдво, яке скоро наступить?

– Для мене дуже важливим є період передріздвяних свят, і саме таїнство Різдва, і те, що слідує за ним. У цьому теж є певна драматургія, є диво у самій таємниці народження, бо тут присутній момент творення. Тому Різдво для мене є прекрасним містично-символічним святом, яке я з радістю щоразу переживаю. На жаль, для багатьох, особливо в Києві та в інших містах, ці святкові дні є просто календарними, ще одними вихідними. Саме завдяки роботі над «Мужицьким ангелом» ми змогли долучитися до традиції святкування Різдва, яким воно склалося у Західній Україні. Члени нашої знімальної групи так прониклися різдвяним настроєм, що під час роботи самі ставали схожими на дітей…

Після Нового року заплановано спецпокази трилогії «Моє дитинство», зокрема і соціальні — для дітей ветеранів АТО, а також благодійний показ у Києві. Побачать її і в Грузії та Італії.

Вадим ДИШКАНТ