Не уявляю, як працювати над фільмом без усмішки і надії

«Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!»

Я належу саме до покоління, якому було гарантовано комунізм.

Якось давно, коли я вчився в школі, мені довелося їздити електричкою за маршрутом, який я вивчив до дрібних деталей. Електричка завжди була переповненою і, коли я втискувався у вагон, ворушитися вже не міг. У кращому разі, мені залишалося дивитися у вікно, а не в чиюсь спину. Я знав весь «сюжет» поїздки зліва від колії так само, як і з правого боку. Кинувши погляд у вікно, я знав, що слідом за місточком через автомобільну трасу я побачу сільський цвинтар, цементний завод, ставок, село з церквою, пасіку, футбольне поле з козою, припнутою до воріт... Коли доля розвертала мене до протилежного вікна, переді мною розгортався інший пейзаж: піонерський табір, річка з берегами, які чомусь втратили колір (наче в зламаному кольоровому телевізорі). Слідом за річкою — паркан, що був за сумісництвом туалетом, потім невеликий базарчик на автобусній зупинці з бабусею в жовтій хустині, бензоколонка, пам’ятник безіменному воїну при дорозі...

Якось несподівано мені довелося їхати в порожній електричці і я мав змогу синхронізувати ці дві стрічки. Виявилося, що сільський цвинтар гостинно розкинувся перед піонерським табором, а береги річки вже ніколи не відмиються від викидів цементного заводу, тому що назавжди сусіди. Ставок з пляжиком і паркан (туалет) також сусіди, так само, як сусіди через колію сільський храм і базарчик з одинокою бабусею в жовтій хустині. Бензоколонка вклякла проти пасіки, коза в футбольних воротах — проти «золотого» безіменного воїна...

Інколи я і сьогодні відчуваю себе в переповненій електричці. З двох боків від колії різна дійсність.

Перше враження від уроків історії в школі — картинка в підручнику: чернець, ледь освітлений свічкою перед книжкою, в яку він записує свої найсвіжіші враження від того, що відбувається в темряві за віконцем келії. Я заздрив літописцю: яку ж треба мати фантазію, щоби заповнити буквами таку товстелезну книжку! Я не міг написати й одної сторінки «Как я провёл лето» (я вчився в Москві).

Коли я перейшов до наступного класу, в якому продовжилося вивчання історії, я досить живо уявив собі, як до літописця приходять збуджені і сильно озброєні люди...

— Читай!

Чернець, затинаючись, починає читати свій літопис, але на п’ятому слові відвідувачі радять йому швидко переписати всю цю ахінею з урахуванням їхніх уточнень.

Так повторюється не один раз. Різні люди звертаються до ченця з дружніми порадами, підказками, погрозами та об’єктивними свідченнями незалежних експертів. А що було робити літописцю? Не бігати ж йому шляхами історії в пошуках фактів. Тут або бігай, або пиши.

Це зараз можна замовити комп’ютеру сценарій і йти пити пиво, а тоді... 

На сторінках підручника я малював «мультики» про літописця і оживлював їх, перегортаючи віялом на втіху сусідці по парті.

Вчився я погано.

До речі, про літо: літо я проводив у Черкасах. Це був інший бік електрички. Все, що я пам’ятаю до школи, — також Черкаси. З одного боку колії була російська мова, з другого — українська... І локації (як тепер кажуть) також сильно відрізнялися. А особливо, вночі. Вночі в Черкасах співали. Електричка рухалася своїм історичним маршрутом. Коли з одного боку від колії був день, з другого — ніч, коли ліворуч сніг — праворуч посуха. В одному вікні — процвітання, у протилежному — зубожіння...

Сьогодні час плутанини, час подорожі лабіринтом. Інколи здається, нас старанно заплутують, щоби ми загубили вихід з цього лабіринту і залишились у ньому назавжди.

Є лише один спосіб знайти вихід — триматися в темряві рукою за стіну, і тоді рано чи пізно вихід буде знайдено. Якщо ви сіли перепочити і задрімали, а потім переплутали стіну або забули, якою рукою торкалися стіни, печера проковтне вас. Не забувайте і не перепочивайте — йдіть!

Кінофільм «Толока» шукає вихід з лабіринту саме в такий спосіб      — рухається від одної історичної події до іншої. В темряві краще видно те, що при денному світлі має звичні контури і не викликає зайвих питань. Рука торкається зачитаних до дірок сторінок. Вони нам давно знайомі, немає сенсу ще раз перечитувати їх. Рухайтеся далі в пошуках світла.

У нас уже давно гібридна, міфологізована історія.

Фільм «Толока» пропонує погляд на історичні міфи з іншого вікна електрички.

У дитинстві я не награвся іграшками. Їх було мало. Можливо, тому в своїх фільмах я не один раз звертався до іграшок — іграшковий Миргород, з усіх боків оточений калюжею, величезний глобус на перетині вулиці Саксаганського і Антоновича (в той час — Горького), моделі винищувачів («Яка» і «Месершмідта»), що жили в небі власним життям, шхуна Dream... У кіно іграшки допомагають розв’язати технічні та фінансові проблеми, але не тільки.

Фільм «Толока» переповнений іграшками: іграшкові хати і хатинки, іграшковий бакен з номером «13», іграшковий крейсер «Аврора» з іграшковим пострілом іграшкової гармати; іграшковий глечик на іграшковому столі, під яким точиться зовсім не іграшкова війна; паперові солдатики (колись були такі іграшки для бідних).

Історичні постаті захоплено граються в фільмі війнушками на театрі воєнних дій (ТВД)...

Одну з цих війн називали на уроках історії в Москві «гражданской войной на Украине». Сьогодні теж намагаються називати громадянською. Але не варто забувати: іграшки, якими ми граємося, інколи починають гратися нами. І про це також фільм «Толока».

А ще, «Толока» про усмішку і надію. Не уявляю собі, як працювати над фільмом без усмішки і надії. Намагаюсь знайти усмішку навіть там, де не до сміху. Буває, вдається. Домовляюсь про це з акторами перед кожним дублем (нагадую, наполягаю, погрожую). Коли в кадрі Богдан Бенюк (він у фільмі Вінні-Пух Ламанчеський), то й погрожувати не доводиться.

А про надію? Я давно хотів зняти фільм про Україну.

До 1991 року це було проблематично. Після 91 почав знімати «Фучжоу» про Україну (колишню). Вийшло про любов. Заходився знову про Україну (сучасну) «Сьомий маршрут». Знову вийшло про любов. Потім взявся за Україну під час Другої світової («ТойХтоПройшовКрізьВогонь»). Знову про любов. Думаю собі: до кого, нарешті, звернутися по Україну з гарантією? До Шевченка, звичайно!

Знову вийшло про любов.

У тому числі — до України.