Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

Небо Марусі Чурай

Ліна Костенко як неоромантик
14 березня, 2019 - 16:31
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Земля, земля... А небо твоє де?

(Мати Марусі Чурай — Грицеві Бобренку)

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко (1978) викликає чимало асоціацій із драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня» (1912). Трикутник «Маруся — Гриць — Галя» своїми морально-психологічними колізіями нагадує трикутник «Мавка — Лукаш — Килина», це очевидно (власне, у романі Ліни Костенко маємо навіть «квадрат», оскільки історія кохання була б тут неповною без Івана Іскри з його глибоким почуттям до Марусі).

Проте річ не тільки в схожості героїв чи в перипетіях двох драматичних історій, що перегукуються між собою. Річ у глибинній течії неоромантичної традиції в українській літературі. Виявляється, вона не зникла, як Почайна, ні через шість із половиною десятиліть після «Лісової пісні» й «Тіней забутих предків», ні через п’ять десятиліть після появи сповнених духу «романтики вітаїзму» новел Миколи Хвильового й прозових шедеврів Юрія Яновського «Майстер корабля» та «Чотири шаблі»...

Прихильницею «нової школи, неоромантичної» Леся Українка стала задовго до появи її драми-феєрії. Вже на початку 1891 р., приїхавши у Відень на лікування, вона писала братові, що тут їй доводиться «стинатися з «січовиками» за неоромантизм» («Січчю» називалося українське земляцтво у столиці Австрії). Леся бунтувала проти вузькоутилітарного розуміння мистецтва, вважаючи його «антипоетичним і антиартистичним (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti)». Захоплювалася драмами Герхардта Гауптмана, зокрема його «Ткачами» і «Затопленим дзвоном». Саме «Затоплений дзвін» через багато років озветься в душі поетеси, коли вона писатиме свою «Лісову пісню»...

На рубежі ХІХ — ХХ століть неоромантизм (що був реакцією на «старосвітське», побутово-реалістичне письмо й буденних дійових осіб, від яких у житті нічого не залежить) заявив про себе в різних літературах. Його неможливо уявити без морської екзотики; без незвичайних, протиставлених сірому натовпу, героїв; без різких контрастів і гри символічних підтекстів; без хвали життю і пронизливої туги за красою та гармонією... Хочете відчути неоромантичний дух, що панував у літературі на межі ХІХ—ХХ століть, перечитайте «Молодість» Джозефа Конрада, «Морського вовка» Джека Лондона, «Копальні царя Соломона» Генрі Хаггарда, «Острів скарбів» Роберта Стівенсона, «Людину» Ольги Кобилянської, драми Лесі Українки, новели «пізнього» Михайла Коцюбинського... У похмурі українські 1970-ті до цього неоромантичного кола  приєдналася і Ліна Костенко з її «Марусею Чурай».

ЕКЗОТИКА

У романі «Маруся Чурай» морської екзотики, звісно, немає. Проте тут є екзотика призабутої старовини, української історії козацьких часів. Для читачів 1970-х років то була справді Україна incognita! За «ідеалізацію козацтва» й Запорозької Січі у 1972—1973 рр. дісталося навіть Петрові Шелесту, недавно ще нібито всемогутньому партійному керівнику республіки. Його книжку «Україна наша Радянська», на сторінках якої багато разів згадувалася Січ, за розпорядженням нового першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, вилучили з бібліотек як таку, що «завдає шкоди в справі інтернаціонального виховання трудящих»... 

МАРУСЯ ЧУРАЙ. МАЛЮНОК ХУДОЖНИКА ІВАНА ОСТАФІЙЧУКА ДО РОМАНУ У ВІРШАХ ЛІНИ КОСТЕНКО

 

А в романі Ліни Костенко бачимо частину того екзотичного, табуйованого компартією світу — Полтаву середини ХVІІ століття. Часи грізні, суворі: у вересні 1651 року, після поразки під Берестечком, Богдан Хмельницький змушений був укласти з Польщею тяжкий Білоцерківський мирний договір (він згадується в романі), що передбачав скорочення реєстрового війська до 20 тис. (удвічі); обмеження території козаків лише Київським воєводством; повернення магнатам і шляхті їхніх маєтків у Брацлавському та Чернігівському воєводствах; розрив союзу гетьмана з Кримським ханством; заборону дипломатичних зносин з іншими державами тощо. Натомість поляки підтверджували права Православної церкви і обіцяли амністію козакам — учасникам повстання...

Щоправда, сейм у Варшаві не затвердив договір, і це розв’язувало Богданові Хмельницькому руки, давало шанс на перепочинок і нове збирання сил.

Окремий розділ у романі — про облогу Полтави польським військом. Серед героїв роману, природно, раз у раз з’являються історичні особи — гетьман Богдан Хмельницький, полтавський полковник Мартин Пушкар, його сподвижник Іван Іскра... А ось без Московії Ліна Костенко якось обійшлася: згадок про неї немає взагалі.

Такий ось контекст. Історія Марусі Чурай, зокрема суд над нею, розгортається на тлі тривожної панорами. Марусю звинувачують в отруєнні козака Гриця Бобренка, її ж таки коханого. Сцена судового дійства далекого ХVІІ століття сповнена дивовижного багатоголосся: дві мовні стихії — казенна, судова і жива, розмовна — переплітаючись, утворюють справжню словесну симфонію. Потерпілі, свідки, обвинувачі, судді, райці, просто присутній на суді люд... Я нарахував у цьому екзотичному полтавському «хорі» близько двох десятків голосів: Бобренчиха, Параска Демиха, Лесько Черкес, дозорець млинів Фесько, війт Семен Горбань, суддя, Галя Вишняківна, батько її Вишняк, шинкарка Таця Кисломедка, полковник Пушкар, Семен Капканчик, Чураїха, Яким Шибилист, посланець із Січі, Ящиха Балаклійська Кошова, отаман Гук, Іван Іскра. А ще ж є колективний голос («ми, вряд»). Є просто любителі видовищ, яким аби було про що попліткувати... Трагічне перетинається з побутово-комічним, високе з низьким; калейдоскоп «правд», свідчень, оцінок, різних уявлень про злочин, справедливість, любов, честь і безчестя, совість, право не може не  вразити своєю строкатою мінливістю...

У «Лісовій пісні» Лесі Українки екзотика цілком відмінна: первозданна, мовби ще язичницька, природа Волині, народна демонологія, химерний «союз» лісових створінь і сільського люду.

НЕОРДИНАРНІ ГЕРОЇ: АПОЛОГІЯ НЕПОВТОРНОГО «Я»

Серед героїв неоромантичних творів завжди є ті, які випадають із загального ряду, протиставляються буденному плинові життя. У драмі-феєрії Лесі Українки такою є Мавка. «Лісова дівчина» в «ясно-зеленій одежі», розбуджена мелодією Лукашевої сопілки. Дитя вільної волинської природи з «якоюсь тугою аж до сліз» в очах. Туга, акцентована поетесою уже в першій ремарці, віщує драму. Мавка і в лісі «зовсім самотня», що ж до світу людей, то в ньому вона виявляється просто зайвою. Недарма ж Лісовик попереджав її: «минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля»; «раз тільки ступиш — і пропала воля»... І Мавка незабаром сама пересвідчується в тому, що життєва рутина справді має страшну силу: вона засмоктує у своє баговиння кожного, хто хоч якось виділяється серед інших (історія Лукаша). Вона знищує людську неповторність.

Апологія вільної, цільної особистості, суверенності «Я», неоромантичний дух свободи, відторгнення сірості й уніфікації — це саме те, на що не могло не відгукнутися творче єство Ліни Костенко.

Маруся Чурай у її романі теж не така, як усі. У глибокій і щирій натурі дівчини з Полтави живе сильне максималістське начало. Грицева мати каже, що її серце «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. В коханні передусім.

МАРУСЯ У В’ЯЗНИЦІ. ІЛЮСТРАЦІЯ З ВИДАННЯ РОМАНУ 1979 Р.

 

«Горде і трудне серце» Марусі вибрало Гриця Бобренка, який видався їй лицарем. Проте насправді його душа роздвоєна, розчахнута, наче дерево після удару блискавки. Виникає драма нерівні душ — поетично-максималістської і буденно-прозаїчної. Передумуючи у в’язниці свою трудну любов (розділ «Сповідь»), Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, що пояснюють драму двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі

І в тих її словах більше скрухи й зітхання, ніж докору чи осуду.

Гриць і справді мовби завис між «небом» і «землею»: він живе «на дві душі». Зрештою, гору бере «земне», а не «небесне», і Бобренко, по суті, повторює драму Лукаша. Йому також дано було щось неординарне, проте — характеру не вистачило, висоти злякався. Світ упіймав його статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж із Марусею) життя-буття. Причому трудність «бобренківського» вибору ще й у тому, що він не одноразовий, а щоденний, повсякчасний, довічний. І так завжди ведеться людині: по лезу добра і зла вона ходить щодня.

Якби Ліна Костенко писала лише про кохання і зраду, її роман закінчився б розділом «Страта», у фіналі якого з’являється Іван Іскра з гетьманським універсалом про помилування дівчини. Вирок скасовано (а ми з Марусиної сповіді знаємо, що вона й не труїла Гриця: «Я не труїла. Те трикляте зілля він випив сам. Воно було моє»).

Розділом «Страта» роман, однак, не завершується, бо ж він не тільки про кохання і зраду. Маруся Чурай — піснетворка, поетична душа своєї козацької нації, і саме через те після «Страти» з’являється розділ «Проща», в якому, за словами Івана Дзюби, «мотив долі Марусі Чурай остаточно переростає в мотив долі України».

Поховавши матір, Маруся йде на прощу до Києво-Печерської лаври. Перед її очима постає виснажена війнами українська земля, на якій «споконвіку скрізь лилася кров». Виринають історичні ремінісценції; у напливах роздумів про українську долю виникають постаті Яреми Вишневецького, Байди, Наливайка, Остряниці... А після того, як випадковим супутником Марусі стає безіменний мандрівний дяк, у розмовах цих двох прочан усе настирливіше починає звучати болюча тема чорних дір історії, пам’яті й безпам’ятства. Підтверджується правота слів Івана Іскри: чи вартий чогось народ, який нехтує своїми співцями, страчує їх?

Дяк і собі долучається до болючої теми: про руїни Трої знає кожен, бо ж був Гомер, розмірковує він, — а хто ж у світі знає про Київ, про героїв української історії? І зітхає: «Велике діло — писані слова...» Не назване, не записане у «великій книзі» народу береться попелом, непізнане — переходить у небуття. Залишається хіба що зітхнути: «Хоч би які лелеки Гомера нам в колиску принесли!»

А втім, мандрований дяк, цей бувалий у бувальцях книжник-мудрагель, апологет духовної свободи, здається, таки не здогадався, що поруч із ним була саме та поетеса, чиєму талантові під силу «велика книга нашого народу»! Та й хіба тільки дяк? У глибинах свідомості нації ще не визріла, не оформилася потреба в писаних словах, у духовних провідниках, у таких співцях, як Чураївна, яка почувається зайвою на своїй землі. Іван Іскра, гетьман Богдан, мандрівний дяк — чи не замале коло тих, хто розуміє, що не лише шаблею утверджується Україна?

Маруся в тій подорожі до Києва переважно мовчить, то слухаючи дяка, то думаючи своє. Її випалена стражданнями душа все частіше зосереджується на вічному. Вона мовби прощається зі світом, передчуваючи, що її життєве коло замикається...

І все ж Ліна Костенко завершує історію Марусі Чурай картиною радісного пробудження природи. Фінал поеми — симфонічний: мотив смерті тут вплетений у пронизливу музику розмаїтого, невичерпного у своїх формах, трагічного і прекрасного життя, якому немає кінця (піднесена хвала життю у його конфлікті зі смертю — також характерна риса неоромантичного стилю!). Маруся відчуває подих «світлого воскресіння», уже стоячи на краю своєї долі. Вона чує, що Полтавський полк, вирушаючи на війну, співає її «Засвіт встали козаченьки», отже й Марусині пісні стають часткою боротьби за волю України. Вони — теж фрагмент великої симфонії історії.

КОНТРАСТИ

Неоромантичний світ завжди сповнений різких контрастів, а контраст, казав Іван Франко, є «одним із наймогутніших способів поетичного малювання». Контрастне малювання збурює душу читача; воно «шарпає нашу уяву від звичайного асоціаційного ряду до незвичайного або просто супротилежного». Найефектніше це відбувається у «тих творах, де темою є змішані чуття, драматичні ситуації, сильні людські афекти та пристрасті» (Франко І. Із секретів поетичної творчості. — К., 1970. — С.101).

ПЕРШЕ ВИДАННЯ РОМАНУ «МАРУСЯ ЧУРАЙ» (1979 Р.)

 

Так і в романі Ліни Костенко: вже у сцені суду зі строкатим багатоголоссям дисонує загадкове мовчання Марусі Чурай. Усе мовби розкололося навпіл: світ вільний, органічний зіткнувся з закостенілим, бюрократичним, безнадійно догматичним. Дві іпостасі цього розколотого українського світу — безстрашні запорожці й «домарики», які сидять по запічках. З одного боку — козацька вольниця, природність людських стосунків, безоглядність і відкритість натур; з другого — лати умовностей і функцій, обережність і розрахунок, замороченість «буквою» ієрархічних писаних та неписаних законів, вислужливість і звичка до імітації, гри, «театру».

Красномовною є та сцена в першому розділі, в якій козак Лесько Черкес вибухає гнівом проти «домариків»:

Він тільки зблід і губу закусив,

та так судейських з себе і струсив:

— Ви канцілюги, у чорнилі пальці,

бумажне кодло, воло набивне,

хватальники, в походах небувальці,

кого взялись подужати ... мене?!

Та навпростець, в єдиний сплиг,

спрожогу

Такого хлопця вдержати хіба? -

Поміж людей проклав собі дорогу,

Та по столу

навідліг

як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся

натовп.

Горбань охляв од чуба до халяв.

Козак спітнів. Козацька щабля

навпіл.

А стіл стоїть. Так само, як стояв

Сцена ця, як бачимо, символічна. Стіл, об який розламується козацька шабля, — то вже не просто реалістична деталь: ідеться про незрушну, вічно-живу, мало не демонічну «владу столів»! А «влада столів» називається знаємо як: «бюрократією»...

Романтичне двосвіття у романі Ліни Костенко має драматичний вираз. Особливо пронизливими є контрасти, яких сповнена історія кохання. Чураї і Вишняки. Іван Іскра і Гриць Бобренко. Небо і земля. Поезія і проза. Максималізм і прагматизм. Безоглядність і «тверезість». Душевний порив і меркантильний розрахунок... У цих альтернативах відлунює драматургія «Лісової пісні» з її тужливим мріянням про волю, чистоту, природність...

СИМВОЛИ

Сцена, в якій козацька шабля розламується, не витримавши удару об вічний стіл, далеко не єдиний символічний план у неоромантичній стихії «Марусі Чурай». Мерехтіння, прирощення смислів відчувається і в короткому, сповненому життєрадісної ясноти й «усміхненості» розділі «Дідова Балка». Йдеться в ньому про діда Галерника — «самітника і химерника», справді «немрущого діда», який не збирається ховатися у фортецю від напасників. Він залишається у своїй Дідовій Балці в лиху годину, пережити яку йому допомагають презирство до смерті й зневага до ворога. Щось є в ньому від козака Мамая, щось — від запорозьких характерників, щось — від козака Невмираки із Франкових «Великих роковин», від Довженкових дідів... Це живе уособлення роботящого українського роду, символічно-легендарний образ, що навіює відчуття неубієнності України...

ТУГА ЗА НЕБОМ

Неоромантичні твори залишають «післясмак»: вони пробуджують тугу за тим самим НЕБОМ, що є альтернативою приземленому, сірому буттю. Перегорнувши останні сторінки новели Михайла Коцюбинського «На камені» чи його ж повісті «Тіні забутих предків», ми залишаємося наодинці з пронизливим відчуттям крихкості світу, в якому обертається людина. Світло змагається з темрявою; усе трагічно балансує; мертве хапає за ноги живих... Проте над усім тим панує могутній поклик  метафоричного неба, вічний порив душі людської, яка прагне чистоти й краси.

Це неоромантичний емоційний регістр, притаманний не лише прозі Коцюбинського 1900 — 1910-х років, а й «Лісовій пісні» Лесі Українки, деяким творам Олександра Олеся... Ви ще не забули «тугу аж до сліз» в очах Мавки? У фіналі драми вона стає й нашою тугою за гармонією, досконалістю душ, повітрям свободи...

Роман Ліни Костенко також сповнений неоромантичних почуттів. Туга за небом тут така ж сильна, як і віра у тріумф життя, у могуть і безсмертя високого поетичного слова, зрештою — в неубієнність України, душа якої озивається у піснях Марусі Чурай.

Володимир ПАНЧЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments