Три правила досягнення успіху: знати більше, ніж інші; працювати більше, ніж інші; очікувати менше, ніж інші
Вільям Шекспір, англійський драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет

Неллі IСУПОВА: «У мене сильний дух, а в силі духу — енергія»

Відома українська художниця відзначила свій ювілей
12 квітня, 2019 - 12:33

Серйозна дата,  як  каже, усміхаючись,  сама Неллі Ісупова. Я, звичайно, знаю, скільки років ювілярці, але це не має жодного значення. Не лише тому, що з пані  не пристало говорити про вік (пригадайте крилату фразу героїні Софіко Чіаурелі з фільму «Шукайте жінку»: «Між 34 і 35 роками я прожила десять прекрасних років...»), але й через те, що моложава, мініатюрна, стильна Неллі Ісупова не приховує ні від кого, скільки їй виповнилося, проте, схоже, сама думає, що це просто помилка в паспорті.

Вона щодня займається йогою, не пропускає цікавих вернісажів і концертів, щодня чаклує над своїми чарівними (це не «мовна фігура» — це факт, від якого не можна відмахнутися) сюрреалістичними скульптурами: дивовижні птахи й звірі, кому немає імені, люди з тулубом-обличчям і живописними кущами на місці голови, колекція фантастичних туфель і платтів для інопланетян, стільців, на яких лише вони зможуть сидіти, і багато  іншого, від чого очей відвести неможливо. Вона не вміє довго залишатися  на одному місці, любить подорожувати: основні  пристрасті — Індія, Єгипет, Балі, Греція. Легка на підйом: якщо стало раптом сумно або нудно, завжди можна зірватися в Чернігівську область, там у неї — будиночок у селі. Вірніше, навіть два. Один для рідних і друзів, а другий —  маленький —  її особиста резиденція, на ньому навіть табличка висить, нею ж накреслена,   —  «Неллін будинок».  У ньому —  її улюблені речі, її енергетика. І щодня на веранді гості спостерігають захід сонця — таке  традиційне прощання із Сонцем, ініційоване, звичайно ж, Неллі Ісуповою.

До речі, на свій день народження Неллі завжди кудись тікає. Ювілей не став винятком. Його вона зустріла в Хургаді, об’їздила пів-Єгипту і повернулася до Києва, заряджена енергією древньої цивілізації, яка їй  близька і цікава.

Ми зустрілися з Неллі Ісуповою  в  її майстерні (що на вулиці Малевича, до речі), яку вона дуже  любить,  тому завжди запрошує туди гостей.  Це її   світ, екстравертний, наївний і безглуздий, його мешканців хочеться розглядати і розгадувати довго й уважно, там неголосно співають аудіоптахи,  і  під їхні трелі легко говорити.

Так,  ми з Неллі на «ти», оскільки знайомі понад 20 років, і навіть у газетному інтерв’ю не хотілося переходити на офіційне «ви», щоб не злякати одкровення, з яким Неллі Ісупова відповідала на мої запитання.

«УЧЕННЯ САХАДЖА ЙОГА ПЕРЕВЕРНУЛО МОЄ ЖИТТЯ»

— Неллі, чесно кажучи, мене здивувала  аргументація, коли ти перенесла призначену заздалегідь зустріч. Ти сказала: «Я сьогодні йду медитувати в Голосіївський парк. Це дуже важливо». Можеш пояснити?

— (Сміється) У мене є «група підтримки» на тій стороні всесвіту. Не смійся і постарайся сприйняти мої слова серйозно. Кожного разу, коли мені кепсько або потрібна допомога, я до неї звертаюся. І мені завжди допомагають. Ось і на початку нинішнього року я трохи захандрила: давно не було персональних виставок, та й галереї сьогодні такої не існує, яка займалася б  моїм просуванням як художника — роботи перестали купувати. Запитала у своїх «покровителів»: у чому річ? Кераміки у мене багато, я відкрита до будь-яких пропозицій... Звичайно ж, я й сама ставлюся до подібних «послань у вічність» із певною іронією, але чим Бог не жартує... Більш того,  варіант, перевірений роками. Словом, я зробила це.

Минуло два дні. Несподівано одержую листа від  художника Борі Єгіазаряна, який пропонує мені  зробити виставку в Будинку «Майстер Клас». Я добре знаю цей прекрасний культурний простір, не раз бувала  там — і   на концертах, і на вернісажах друзів.  Звичайно ж, погодилась. Мені надали приміщення під дахом, яке дуже нагадує мою майстерню, і я цілий місяць приймала там гостей, пригощала чаєм, завареним у моїх чайниках, який вони пили з моїх же чашок. Виставка так і називалася — «У майстерні Неллі Ісупової».  Це   був  прекрасний місяць знайомств і зустрічей зі старими друзями, я дуже вдячна організаторам і своїй «групі підтримки», звичайно!  Упевнена, що вони вболівали за мене! (Сміється)

— І давно ти займаєшся медитацією?

— Мені завжди були цікаві загадкові явища, яких не видно на Землі. Але й тільки. А 1987 року, після Чорнобиля,  до України приїхала з Індії Шрі Матаджі (відома також як Нірмала Деві), засновниця віровчення Сахаджа Йога. Для тих, хто не в курсі: «сахаджа» означає «природжений» або «спонтанний», «йога» — «союз», а поєднання цих слів —  союз із Богом доступний кожному. Можна сказати, що вчення Сахаджа  Йога —  квінтесенція всіх духовних ідей і релігій, яка досягається відчутним досвідом, а не на  розумовому рівні. Нірмала Деві — особистість світового масштабу, 40 років подорожувала по світу, навчаючи медитації, яка дає внутрішній спокій, має безліч миротворчих нагород, 1995 року була висунута на здобуття Нобелівської премії миру. І мені (абсолютно несподівано, хоча я впевнена, що нічого випадкового в житті не буває) запропонували піти на зустріч із нею до Палацу «Україна». Тоді я вперше почула думку, що людина — насамперед не тіло, а дух. Що кожен із нас складається з енергетичних воронок (чакр), у які заходить життєво важлива енергія. І якщо якась із воронок порушена, починаються захворювання. Але будь-яка людина — сама собі Майстер і може контролювати ці процеси. У той приїзд Шрі Матаджі провела з величезною аудиторією Палацу «Україна» (зал був заповнений вщерть!) експеримент, під час якого ми повинні були відчути, як відкриваються чакри...

— І ти  відчула? Тільки чесно.

— Не знаю.  Але я зрозуміла, що  подібні знання мені необхідні. Стала замислюватися: хто я, навіщо прийшла у цей світ,  що  відбувалося до моєї появи, що буде після того, як я піду... Почала ставити сама собі запитання, а відповіді з’являлись абсолютно несподівано. Наприклад, десь 1990 року приятелька дала мені почитати книжку «Присвячення» Елізабет Хейч про шляхи становлення душі людини, про космічні закони еволюції, про таємне знання єгипетських жерців, які добровільно прийняли на себе обов’язок духовної допомоги людям Землі. Ця випадкова книжка  стала  у мене настільною. Після того як я її прочитала, моє життя  перевернулося, хоча це художня література.

А невдовзі Володю (художник Володимир Ісупов. — Авт.), який був тоді моїм чоловіком, запросили на пленер із графіки в Хуст, і він узяв мене із собою. Вільного часу було багато, і, хоча я кераміст, почала помалу малювати. Все б добре, але у мене там шалено боліла голова, жодні ліки не допомагали. На пленері випадково опинився екстрасенс Костя, який зняв больові симптоми за одну мить, просто уважно подивившись на мене. Пізніше (ми відтоді дружимо з ним) Костя сказав, що просто прибрав негативну енергію, яка через низку обставин накопичилася в моєму організмі. Дав мені деякі рекомендації, я до них дослухалася — і через деякий час у мене почалося абсолютно нове, щасливе життя.

Я розлучилася з чоловіком, із яким у нас на той час уже не було взаєморозуміння, хоча ми прожили разом 40 років, виростили двох синів, і мені було вже 63 роки! Але в один прекрасний момент я зрозуміла: так жити більше не можу! Пішла на йогу, мені давно хотілося це зробити, тим паче, що в юності я займалася художньою гімнастикою. Важко було неймовірно, але я витримала, і з тих пір щодня по 30—40 хвилин медитую, що приносить мені величезне задоволення.

— Всі теоретично знають, що таке медитація. А як поясниш ти це стан?

— Коли мені ставлять таке запитання, завжди пояснюю, що я постійно перебуваю в стані медитації, яку можна визначити як внутрішнє відчуття себе. Все моє життя — це і є медитація. Мені вже не потрібно сидіти в позі лотоса і свічки довкола ставити. Різні   ритуали — лише  зовнішня атрибутика. Головне — ти повинен усвідомлювати, що унікальний, що ти (у певному сенсі) — Бог. Сам створюєш усе, що знаходиться довкола тебе. Складно було починати, а коли довго займаєшся медитацією, стає неймовірно легко. Існує притча: на березі річки сидить Будда і звичайна людина. По річці пливе човен. Будда побачив його і зафіксував факт: пливе човен. Людина непосвячена подумала: пливе човен, там сидить мій сусід, він везе покупки, хоча винен мені гроші, але ще не повернув... Мораль: не потрібно розвивати негативні думки, клітини вашого тіла миттєво сприймають цей негатив. Ми народжуємося, щоб радіти життю, а потім — садочок, школа, соціум, страх щось зробити не так, боязнь покарання. А страх руйнує людину. Я сьогодні позбавлена цього відчуття, тому, напевно, і мої роботи життєстверджуючі й веселі, як багато хто говорить.

«ІЗ ХУДОЖНИКІВ МЕНІ НАЙБЛИЖЧА ПО ДУХУ ФРІДА КАЛО»

— Ти   мене трохи здивувала. 20 років тому, коли ми познайомилися і я робила про тебе телепрограму, ти  вже була художником, який відбувся, — зі своїм пізнаваним почерком, стилем,  у якому пустощі дитини на карнавалі дружать з екстравертною  філософією фантаста. Твої роботи не можна було вже тоді переплутати з чиїмись іще. Цьому стилю ти вірна й сьогодні. І медитації, мені здається, на них не особливо вплинули?

— Спочатку я працювала несвідомо. Я завжди була не від світу цього. Дуже закрита в дитинстві, з дівчатками не дружила, з хлопчиками не зустрічалася. Все, що відбувалося довкола мене, було не моїм. Говорячи високим стилем, я не розуміла, в чому радість буття. Вірніше, до четвертого класу  зростала  веселим і рухливим дитям, а потім стався якийсь злам: перестала розуміти, навіщо потрібно ходити до школи, на уроках витала в хмарах, читала фантастику, книжки про кохання — всю  шкільну  бібліотеку  «проковтнула». І не знала, чим себе зайняти, набридала мамі... Тільки коли приїхала до Одеси, вступила до художнього училища, ожила! Зрозуміла —  це моє місто! У Ставрополі мені не було так добре, хоча ми з братами — у мене двоє братів, я старша — ходили там у художню школу, мама сама малювала і хотіла, щоб ми стали художниками. В Одесі я познайомилася з Володею Ісуповим, закохалася. Пізніше ми одружилися, у нас народилися сини — Сергій та Ілля. Здавалося б, усе складалося: улюблена робота, сім’я, але я все одно була  не дуже  впевнена в собі.

Моя самооцінка стала підніматися, коли Саша  Миловзоров (художник Олександр Миловзоров. — Авт.)  створив гурт сучасної кераміки. Це було 1982 року. Незабаром нам запропонували представити наші  роботи комісії в Москві, яка відбирала твори для виставки в Італії. Моя кераміка сподобалася,  і  її  відібрали! А після цього мене відправили на симпозіум до Дзинтарі, куди на той час з’їжджалися керамісти з усього Радянського Союзу, це був надзвичайно цікавий досвід! Я багато працювала, і ту мою кераміку ти б не впізнала, запевняю. Вона була строгою, аскетичною, чорно-білою, зробленою під впливом прибалтійського стилю, модного на той час. Але це був лише перехідний етап. Мені навіть син, Сергій,  сказав, що така кераміка — не твоє. І я знову стала робити  радісні, як багато хто говорить,  роботи, оскільки це — моя суть. Я — весела людина по життю.

— У мене твоя кераміка асоціюється з деякими  фільмами Еміра Кустуріци («Життя як диво», «Чорна кішка, білий кіт») — яскрава, яка сховала в глині невгамовний темперамент, авантюрна, навіть дещо з «божевільничкою». Тобі ж  самій хто найближчий із художників?

— Фріда Кало. Все її життя і творчість.

— А як твою творчість оцінюють сини? Адже вони обидва художники.

— Сергій та Ілля — моя гордість. У нас прекрасні стосунки. Вони мене поважають і як художника. Я багато працюю, не пліткарка, не жадібна, живу нормальним життям, як і повинні жити люди. Правильно живу.

«КОЛИ Я ПРАЦЮЮ, ДУМАЮ НЕ ГОЛОВОЮ, А СЕРЦЕМ»

— Як це — правильно жити?

— Це означає —  робити  те, що тобі подобається. Не звертати уваги на слова, які говорять про тебе оточуючі. Жити в радість. Жити легко. Цього мене навчили духовні практики. Радій життю, незважаючи ні на що — ось мій девіз. Усе інше тебе не стосується. Ти — єдина в цьому світі. Головна. Ти і Всесвіт. Тому ніколи нікого ні в чому не звинувачуй. Усе, що є в твоєму житті, створила ти сама.

Більш того, скажу тобі по секрету (сміється): художник не повинен бути дуже розумним і багато знати про мистецтво. Переконана, що зайва інформація заважає творити. Потрібно працювати інтуїтивно, не замислюючись, правильно робиш чи ні. Хочеться ліпити так, а не інакше — осмілюйся! І все у тебе вийде. Пам’ятаєш фільм Райана Мерфі «Їсти, молитися, любити» з Джулією Робертс у головній ролі? Там є епізод, коли героїня  приходить на Балі до Вчителя, і він говорить їй: «Думайте не головою, а серцем...»

— Якщо  ти  відкидаєш  зайву  інформацію, звідки тоді беруться ідеї для творчості?

— Не знаю... Ось, наприклад, нещодавно я гортала один глянсовий журнал, наткнулася на статтю «Назад в СРСР». Це не те, про що ти подумала! (Сміється) Журнал мод, де були фотографії відомих художників, акторів у ті роки. І я раптом побачила свою фотографію, Олексія Вертинського, Петі Маркмана! Почала уважно розглядати одяг, модний 30 або 40 років тому, — цікаво надзвичайно. Адже ми вже забули, як одягалися тоді. А через деякий час зліпила свої сукні (показує). Саме ця ідея прийшла ось таким чином.

— А як прийшла ідея робити прикраси — брошки, які користувалися величезною популярністю на  вернісажі  в «Майстер Класі»?

— Дуже просто. Сергій був на пленері в Естонії, і я приїжджала туди побачитися з ним. Він подарував мені фарфорову брошку, яку зробив сам. І в той самий момент мене осяяло: «Адже я теж можу робити оригінальні прикраси!» Отож це ідея Сергія. У мене дві його авторські  брошки, і одна — його дочечки. Їй дев’ять років, і у них із Сергієм уже були  спільні виставки. Я  взагалі,  до речі, у дітей багато чого вчуся.

«У МЕНІ ЗАВЖДИ ЖИВУТЬ ЛЮБОВ І СПІВЧУТТЯ, І Я ЩАСЛИВА»

— Найприємніший комплімент тобі як художнику?

— Не знаю. Приємно, звичайно, коли твої роботи подобаються таким людям, як режисер  Роман Балаян. Якщо художники (Льоша Аполлонов, наприклад) хвалять — це дуже великий комплімент. Мене тішить, що моя кераміка цікава вашому головному редактору — Ларисі Івшиній, у неї гарний смак. Думка синів для мене дуже важлива, звісно.

— Що, окрім творчості,  доставляє  сьогодні радість?

— Непросте запитання. Останнім часом я чомусь перестала сміятися...

— Чесно кажучи, дивно чути подібні слова від тебе. Можливо, вступає в силу мудрість царя Соломона:  «Багато знань — багато печалі»? На скільки років ти почуваєшся?

— (Сміється) Потрібно подумати! У 40 років, наприклад, я дуже хворіла. Наразі здоровіша, ніж була тоді. Мабуть, мені сьогодні років 50, коли я багато чого могла... Можливо, у мене немає тієї фізичної сили, але у мене сильний дух. Це найголовніше, тому що  в силі духу — енергія. І  саме тому,  незважаючи ні на що, я щаслива! У мені завжди живуть любов і співчуття. Раніше я якісь претензії пред’являла людям, а зараз розумію: кожна людина така, яка вона є. І приймаю її такою. У будь-яких обставинах говорю: «Дякую тобі. Прощаю тебе». Це і є щастя. 


ДОВІДКА «Дня»

Неллі Ісупова, художник-кераміст

• Закінчила Одеське національне училище ім. М. Грекова, факультет кераміки

• Починала професійну діяльність на майоліковому заводі в м. Васильків Київської області, де пропрацювала 12 років

• Потім — Художній фонд Спілки художників України

• Співзасновник першої в країні приватної художньої галереї «Триптих»

• Член Спілки художників України

• Двоє синів — Сергій (скульптор, живе в США) та Ілля (графік, Київ)

• П’ятеро онучок — Соня, Зіна, Варвара, Анжела і Роосі. Софія і Зінаїда — художниці,  і  9-річна Роосі також бере участь у виставках свого батька Сергія.

Ірина ГОРДІЙЧУК, фото надано автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments