Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Нервово, нерівно, смішно

Список лауреатів Третьої національної кінопремії «Золота Дзиґа» підтверджує, що наш кінематограф остаточно вийшов зі стадії реанімації
22 квітня, 2019 - 19:32

Повний перелік лауреатів виглядає таким чином:

Найкращий фільм — «Донбас» (Сергій Лозниця).

Найкраща режисерська робота (Премія ім. Ю. Іллєнка) — Сергій Лозниця.

Найкраща чоловіча роль — Олег Москаленко («Дике поле»).

Найкраща жіноча роль — Ірма Вітовська («Брама»).

Найкраща чоловіча роль другого плану — Володимир Ямненко («Дике поле»).

Найкраща жіноча роль другого плану — Віталіна Біблів («Брама»).

Найкраща операторська робота — Сергій Михальчук («Дике поле»).

Найкраща робота художника-постановника — Владлен Одуденко («Дике поле»).

Найкращий сценарій — Сергій Лозниця.

Найкраща музика — Антон Байбаков («Брама»).

Найкращий документальний фільм — «Міф» (реж. Леонід Кантер та Іван Ясній).

Найкращий короткометражний ігровий фільм — «Mia Donna» (Павло Остріков).

Найкращий анімаційний фільм — «Мімікрія» (Фройд М. Вайзер).

Найкращий дизайн костюмів — Марія Керо («Шляхетні волоцюги»).

Найкращий грим — Катерина Струкова («Брама»).

Найкращий звук — Сергій Степанський («Дике поле», «Dzidzio перший раз»).

Найкращий монтаж — Іван Банніков («Коли падають дерева», «Позивний «Бандерас», «Вона та війна»).

Найкраща пісня — «Моя мамонько рідненька», у виконанні жіночого фольклорного тріо: Ірина Данилейко, Галина Гончаренко, Сусанна Карпенко («Гірська жінка: на війні»).

Фоторепортаж

Окремо слід згадати Премію глядацьких симпатій; її володар визначився голосуванням не кіноакадеміків, а пересічних глядачів і глядачок — «Dzidzio перший раз» (Михайло Хома і Тарас Дронь).

За внесок у розвиток українського кінематографа вшановано оператора Юрія Гармаша.

НАЙКРАЩИЙ ФІЛЬМ — «ДОНБАС» (СЕРГІЙ ЛОЗНИЦЯ)

Таким чином, найбільшу кількість нагород — п’ять — зібрало «Дике поле» Ярослава Лодигіна, «Брама» Володимира Тихого — чотири, у Лозниці «золота» трійка: найкращий фільм, режисура й сценарій. Сам пан Сергій зауважив, що його вперше в житті відзначають саме як сценариста.

Більшість вердиктів кіноакадеміків виглядає передбачувано, як і, до речі, премія глядацьких симпатій. У цій категорії змагалися десять картин, але Хома, який виступив і співрежисером, і головним актором, — не просто популярний поп-музикант, а й сам по собі культовий персонаж. Обидва його фільми — легкі, невибагливі комедії — принесли прибуток у прокаті, що для українського кіна — рідкість; власне, прибутковими стають картини за участю саме естрадних, а не кінематографічних зірок, та й останніх у нас немає, не встигли зійти. Тож, якщо шанувальники Михайла завжди ладні проголосувати за нього грішми, то тим паче вони здатні вивести його на першу позицію в інтернет-перегонах.

Нагорода найкращій пісні — це насправді статуетка за режисуру чорної комедії «Гірська жінка: на війні» (Ісландія — Франція — Україна), так само номінованої в категорії «найкращий фільм». Музика є ключовим елементом фільму 50-річного ісландського кінематографіста Бенедикта Ерлінґссона: два цілковито несхожих гурти — бешкетний чоловічий ісландський ансамбль із ударника, духовика та акордеоніста й ліричне народне українське тріо — Сусанна, Ірина, Галина — ілюструють різні стани й події в житті головної героїні — радикальної екоактивістки Халли (Хальдора Ґерхардсдоттір). Це ефектне рішення не пройшло повз увагу Канн, де фільму в межах програми «Тиждень критики» присудили за найкращу музику приз консорціуму письменників і композиторів SACD (Authors’ Society) та єдиний державний приз фестивалю — «Золоту рейку» від Залізниць Франції, тож українська «Дзиґа» є логічним доповненням до цих нагород.

Що ж до рішення по гриму, то, безумовно, багато в чому саме Катерині Струковій належить заслуга в тому, що Ірма Вітовська здобула премію за найкращу жіночу роль. Струкова, щодня витрачаючи по три години, бездоганно перетворювала 43-річну Ірму на 88-річну бабу Прісю. Загалом, при доволі слабкій режисурі, непереконливому сценарії та провальних спецефектах саме жіночі ролі, грим і ще музика Байбакова — чи не найбільш досвідченого кінокомпозитора в країні — це те, що втримало «Браму» на плаву.

НАЙКРАЩА ЖІНОЧА РОЛЬ — ІРМА ВІТОВСЬКА («БРАМА»)

Не менш симптоматичним є рішення щодо найкращих костюмів. Гадаю, уважний читач зазначив, що серед призерів немає історичних драм, на які частина патріотичної громадськості досі покладає надію як на такий собі локомотив відродження українського кіна. А втім, продукція такого роду виходить зазвичай страшенно нудною — аж раптом дуже нерівний, але жвавий і по-своєму дотепний Олександр Березань випускає комедію «Шляхетні волоцюги» про Львів наприкінці 1930-х — місцями й справді смішну. І робота костюмерного цеху в ній чудова — справжній карнавал, який повноцінно працює саме на задум режисера.

Не надто однозначним видається лідерство «Дикого поля». Вочевидь, академіки опинилися під впливом магії імені — адже фільм зроблено за «Ворошиловградом» Сергія Жадана. Проте і в сценарній адаптації роману, і в режисурі не бракує слабких місць, так само як і в акторських роботах. Останнє стосується Олега Москаленка в ролі Германа — на початку він виграє за рахунок привабливого типажу, але потім, коли треба розвивати й змінювати героя, стає нецікавим. Володимир Ямненко принаймні колоритніший. Що ж до живої легенди операторського мистецтва Михальчука, то він, схоже, не міг не одержати статуетку, але варто зазначити, що в «Дикому полі» Сергій з його талантом існує окремо, робить якийсь свій фільм.

Успіх Лозниці — беззаперечний. На сьогодні Сергій Володимирович, хоч би хто і як до нього ставився — найвагоміший режисер у нашому кіні. Минулого року «Донбас» уже здобув нагороду на Каннському фестивалі — приз за найкращу режисуру в програмі «Особливий погляд».

Із 13 епізодів картини лише один не відбувається на окупованих територіях. Декорації для решти — це криваві будні «Новороссии» в умовному східноукраїнському місті. Фільм не просто про устрій «русского мира», а про його головну зброю — пропаганду, механізми якої Лозниця аналізує з притаманною йому гостротою.

Це починається з першого кадру. У трейлері знімальної групи огрядна пані (Тамара Яценко) сперечається з гримером. У наступній сцені їй та її колегам-артистам, замаскованим під випадкових перехожих, доведеться виступати «очевидцями» ворожого обстрілу на тлі заздалегідь підірваних тролейбуса й автомобіля. У схибленому «новоросійському» світі реальність підганяється під гасла. Час і простір у цих спотворених координатах втрачають цілісність, окремі життя слугують витратним матеріалом, героя замінює вождь або начальник, тож жодна історія не може завершитись — таким чином «Донбас» структурований фрагментарно.

З кожним новим епізодом маніпуляції стають і нахабнішими, і віртуознішими. У пологовому будинку балакучий Михалич (Борис Каморзін) влаштовує для жіночої масовки у білих халатах шоу з демонстрацією продуктів та ліків, захованих у кабінеті злодійкуватого директора — останній спокійно відсиджується в сусідній кімнаті й потім віддячить шоумена конвертом необхідної товщини. Група військових з монголоїдними рисами твердять німецькому журналістові, що вони «місцеві», але не можуть уточнити, як називається їхнє селище. Українського військовополоненого виводять до стовпа біля автобусної зупинки з табличкою на грудях «каратель» для подальшого самосуду. Маршрутку шматують російські «Гради», після чого супроводжуючу їхню машину сепаратистів на нічній дорозі розстрілює із засідки група ліквідації. Трупу з прологу перетворюють на справжніх «двохсотих» задля чергового репортажу під заключні титри на статичному загальному плані: брехня кусає себе за хвіст.

Матеріалом для сценарію «Донбасу» служили відеосюжети з мережі. Розміщення репортажної зйомки в інтернеті — діяння інформаційне, не режисерське. Відповідно, Олег Муту, який працював з Лозницею в усіх ігрових картинах, свою операторську індивідуальність підпорядковує драматургії. Перевтілюється у стрибаючу телекамеру в бомбосховищі, в телефон у руках легковажної водійки на обстрілюваній дорозі, в нерухомого спостерігача на загальних планах. Подібне самоусунення не виключає етично чіткої позиції — просто тільки так і можна засвідчити те, що уникає свідчення, зробити реальною фабрику ірреальності.

Не документ, не драма, а широкий анатомічний зріз — іншої оптики для облаштованого пропагандою пекла, ймовірно, і бути не може. Досі такого погляду не пропонував ніхто.

* * *

Загалом, за наведеним списком помітно, що наш кінематограф як процес давно покинув стадію реанімації. Це навіть помітно з неоднорідності номінацій, коли в одних категоріях змагалися такі незіставні за художнім рівнем роботи, як «Донбас» і «Секс і нічого особистого». З другого боку, отакий розкид жанрів та рівнів свідчить про повноцінність національного кіна. І нарешті, ще одна явна тенденція: наше кіно робиться з посмішкою і задля посмішки. У більшості номінацій включно з короткометражною та анімаційною були присутні чи перемогли комедії, та й навіть у серйозних фільмах-лідерах на кшталт «Брами», «Дикого поля» і «Донбасу» елементи комізму явно присутні.

Тож схоже, що ми, сміючись, не лише прощаємося з минулим — а й з уїдливим сміхом вступаємо у майбутнє.

Чи завжди це добре?

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ