Незнання чи саботаж?

Впродовж останніх днів в Україні відбулося кілька знакових культурних подій: вручення премії «Київська пектораль», 95-річчя Театру ім. Франка, ювілей Дмитра Гнатюка. Але чи знайшли вони своє відображення в ефірі загальнонаціональних каналів? В кращому разі – у вигляді новинних сюжетів. Свого часу Гете висловлював занепокоєння у зв’язку з появою та поширенням газет. Він вважав, що преса не здатна стати місцем глибоких розмислів й схильна примітизувати ідеї, щоб зробити їх зрозумілими якомога більшій кількості людей. На його думку, газета несла із собою ледь не загрозу загибелі культури. Можемо лише уявити, що сказав би німецький поет, якби хоча б з годину подивився ефір українських телеканалів. Вітчизняні мовники вже давно, здається, навіть не намагаються відтворити на екрані культурне життя, яке вирує у країні. Тим більше не йдеться про формування у глядача запитів на якісне мистецтво. Українська музика, живопис, театр, література з’являються в ефірі зрідка і десь на задньому плані. Сьогодні важко навіть пригадати, коли ми, наприклад, востаннє бачили на екрані оперу.

Чому те розумне й якісне, що є нині в культурному просторі України, опиняється поза увагою вітчизняних телеканалів? Які зміни в культурній політиці українського ТБ простежуються після Революції Гідності і початку збройного конфлікту на Донбасі? Про це, а також про особисті теле-смаки – у коментарях людей мистецтва.

«УКРАЇНЦІ СТАЮТЬ ПАТРІОТАМИ ВСУПЕРЕЧ ТЕЛЕБАЧЕННЮ, А НЕ ЗАВДЯКИ»

Василь Герасим’юк, поет, ведучий програми «Діалог» на телеканалі «Культура»:

– По телевізору дивлюся лише новини на різних каналах – більше там немає нічого цікавого. Важко судити, наскільки вони відповідають дійсності, але завдяки інформації з різних джерел отримую певний калейдоскоп, який відображає загальну картину. Затримання голови ДСНС Сергія Бочковського під час засідання Кабінету міністрів, яке показали всі телеканали, виглядало дуже театрально. Я б назвав це театром абсурду, але не хочу ображати рафіноване західноєвропейське мистецтво. Звичайно, людям потрібно демонструвати торжество законності, але, боюся, цей сюжет не переконав глядачів, що одні політики і чиновники якось відрізняються від інших – всі однакові.

Сьогодні на екрані не вистачає не лише культури, але її – насамперед. Недарма, коли Черчілю під час війни запропонували зменшити видатки на культуру, він обурився: «А за що ж ми тоді воюємо?» Скільки вже повторюємо цей вислів, але він так і не доходить до того, до кого треба. У Польщі є дуже потужний канал про культуру, у Хорватії їх два. У нас канал «Культура» є лише у кабельній мережі, його не показують навіть у обласних центрах. При переході на «цифру» нас ставлять в один ряд з другорядними каналами.

Українське поетичне кіно – чи не єдине, чого ми досягнули у ХХ столітті після Довженка. Але хіба ці фільми можна десь побачити? Якою може бути ідентичність людини, яка дивитися наше ТБ? Зрозуміло, що українським патріотом вона не стане й нашою історією не зацікавиться. Сьогодні через війну на сході, через Революцію Гідності українці стають патріотами всупереч телебаченню, а не завдяки йому. Думаю, більш-менш нормальне ставлення до українською мови на екрані – це теж наслідок останніх трагічних подій. Але досі ми дивимось російські серіали! Тепер ще правда турецькі – але такі ж посередні. Телебачення нині не просто відстає від суспільства, воно – абсолютно ніяке. Я не можу виділити жоден загальнонаціональний канал. Всі вони для мене – порожнє місце. Канал «Культура» виграє вже хоча б тому, що тут можна інколи почути людей культури і філософії, на зразок Мирослава Поповича. Й вони намагаються осмислити певну культурну проблему, а не «коментують» на наперед задану тему, як це відбувається на ток-шоу.

Шевченківська премія для наших телеканалів – це лише привід пошукати скандал, а до самого автора і його творів – жодної уваги. Вручення Оскару й те отримує більший розголос в Україні. Маємо справу з мавпуванням на рівні африканської держави. Наших великих вони не знають – ні Плужника, ні Антонича, ні Свідзинського. Як без Бетхована і Моцарта не може бути нормальної Європи, так і України не може бути без Плужника та інших. Провина за це лежить передусім на телебаченні.

Звичайно, часом можна побачити в ефірі і розумних людей. Але тут бракує системності. Не вистачає історико-пізнавальних програм. Ті ж «краплини», які є, не мають шансів стати «ферментом» і якось вплинути на загальну ситуацію. Після всього, що ми пережили, показати б зараз глядачам фільми «Пропала грамота», «Тіні забутих предків» та інші. Але не вночі, а у сьомій-восьмій годині вечора. Переконаний, вони були б осмислені сьогодні зовсім по-новому!

«ВІДСУТНІСТЬ ДІАЛОГУ МІЖ ВЛАДОЮ І НАРОДОМ НА ЕКРАНІ ПОРОДЖУЄ СТРАХ І НЕДОВІРУ»

Олексій Кужельний, народний артист України, художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», автор «Дня»:

– Телевізор дивлюся вранці, коли роблю зарядку, і ввечері – перед читанням. Він присутній у моєму житті, коли не заважає чомусь іншому. Інколи можу «поклацати» канали – в такий спосіб інформація знаходить мене, а не навпаки. На «1+1» після новин дивлюся «Чистоnews». Щоправда, останнім часом вони почали трошки повторюватися – вже не так цікаво. Але мені імпонує оптимістична тональність. Я завжди намагаюся шукати ті програми і тих ведучих, які за будь-яких умов знаходять підстави і мотивацію для оптимізму. Саме цього зараз найбільше бракує. Звичайно, маємо багато проблем, про які не можна забувати, але варто приділяти увагу й перемогам, навіть маленьким!

На «Інтері» дивлюся серіал «Орлова и Александров» – про Любов Орлову. Знайшов для себе деякі цікаві подробиці. Біографічні фільми про митців радянських часів цікаві для мене, по-перше, з професійної точки зору, а, по-друге, з пропагандистської – адже саме там, а не у картинах на військову і бандитську тематику, завжди присутня історія відносин влади та інтелігенції. Аналогічні фільми були про Зикіну, Висоцького, Фурцеву тощо. Останнім часом почав дивитися «Дождь». Інколи цікаві програми зустрічаються на телеканалі ZIK. Але сказати, що я відчуваю себе зобов’язаним дивитися щось з цього (як за радянських часів – програму «Время»), не можу. Такої передачі сьогодні, на жаль, немає. Мені дуже подобається спокійна інтонація програми «Про головне» на Першому національному. До слова, Перший національний, на мою думку, сьогодні чи не найбільш активно демонструє прагнення до модернізації.

На вітчизняному телебаченні не вистачає спокійної розважливої бесіди про сенс життя, про те, що робить людину людиною. Бракує непатетичної простої, але водночас інтелектуальної розмови. Вона могла б стати найкращим антидотом для різних форм пропаганди і прикрасила б сітку мовлення будь-якого телеканалу! Я, наприклад, досі не зустрічав передач про совість, а також телеісторій про те, як людям попри все вдається жити чесно. Дуже важливими є програми про екологію, про гармонію людини з природою, про сміття і пластикові пляшки. Здається, це – лише дрібничка, але насправді – дуже важлива.

Не вистачає також програм про мистецтво, зокрема про театр. Жодна мистецька подія в Україні не знаходить адекватного відображення на екрані. Хай це буде вручення премії «Київська пектораль», 95-річчя Театру ім. Франка, День театру або ж ювілей Дмитра Гнатюка. Я не бачу всього цього у телевізорі й, чесно кажучи, не розумію чому. Сподіваюсь, колись ситуація зміниться й канали почнуть враховувати пріоритети, яких вимагає глядач. Попит на такий продукт, насправді, є. Адже, наприклад, газета «День», на мою думку, завдячує своїм успіхом передусім саме уважному ставленню до тем культури та історії й загалом до інтелектуального змісту.

Тепер щодо висвітлення соціально-політичних тем. Складається враження, що або самі журналісти часто не розуміють про що мова, або ж перед ними хтось навмисне ставить завдання заплутати глядача. Нам ніхто не розповідає, яка кінцева мета стоїть перед нинішніми реформами. Порошенкові закидають, що він не продає свій бізнес. Невже не можна пояснити нам, чому цього не відбувається? Бракує оперативних відповідей на прості, але важливі питання соціального характеру. Всі показали арешт Сергія Бочковського, але навіщо? Адже, що власне відбулося, яка тут мотивація – ніхто не пояснив. Влада і журналісти не вважають за потрібне вести постійний вдумливий і зрозумілий діалог з людьми. Вертикаль влади в Україні не хоче рахуватися з горизонталлю – з волонтерами, активістами, з місцевими громадами. Рано чи пізно на цей конфлікт чекає загострення й питання вирішиться. Але чи не простіше було б спілкуватись, об’єднуватись вже зараз, зокрема й за допомогою телепрограм? Чому, наприклад, людям досі ніхто докладно не пояснив, яку пенсію отримуватимуть працюючі пенсіонери? Інформація на цю тему поширювалась дуже суперечлива. Хтось свідомо чи несвідомо намагається заплутати народ. Зрештою суспільство починає боятися того, що, можливо, ніколи не відбудеться. Страх породжує недовіру до інститутів влади. Вірус недовіри, на мою думку, – це сьогодні найбільша небезпека для України. А все – через відсутність діалогу й інформаційної взаємодії щодо різних сфер нашого життя.

«ТЕЛЕБАЧЕННЮ НЕ ВИСТАЧАЄ ВМІННЯ ПОДАТИ НАШІ КУЛЬТУРНІ ЗДОБУТКИ У ДОСТОЙНІЙ СУЧАСНІЙ ФОРМІ»

Галина Бабій, музикознавець, ведуча програм Українського радіо:

– На телебачення часу у мене залишається небагато, але подивитися інформаційні випуски на «1+1» і на «5 каналі» іноді ввечері встигаю. Решту програм вмикаю, якщо видається вільна хвилина, як правило ввечері або у вихідні. Після роботи люблю подивитись французький телеканал класичної музики Mezzo. Вмикаю також французький TV5 MONDE. У суботу ввечері він транслює чудове патріотичне музичне шоу «La fête de la chanson française» (франц. «Свято французької пісні»). Молодь там співає разом із Шарлем Азнавуром та Сальваторе Адамо. Завдяки таким програмам вся нація знає слова пісень, яким уже 70-80 років. Таким чином виховуються спадкоємність поколінь і мистецькі традиції – люди відчувають себе єдиною нацією! Мені подобається, як французи в цій програмі спілкуються між собою, їхні манери і їхнє ставлення до рідної країни та культури. Дуже шкода, що кабельні оператори сьогодні рідко пропонують користувачам польські канали. Раніше там можна було знайти багато корисної інформації щодо шляхів популяризації своєї національної культури. Інколи вмикаю також National Geographic та інші пізнавальні телеканали. Намагаюсь дивитись їх мовою оригіналу, щоб тренувати свою англійську.

На жаль, українське суспільство ще не досить розвинуте – ми не довіряємо одне одному й не дотримуємось закону. Коли закон працюватиме для всіх, у великого бізнесу відпаде потреба у кишенькових арміях і кишенькових каналах. Українському телебаченню сьогодні не вистачає щирості, розуміння того, в якій країні воно працює і вміння подати наші здобутки у достойній сучасній формі. Організатори деяких знакових заходів часом, на жаль, не вміють відповідно їх розрекламувати. Журналісти ж нерідко самостійно не здатні оцінити, що з довколишніх подій справді варте уваги.

Відсутність якісної української культурної продукції на телеекранах, на мою думку, пояснюється комплексом проблем. Йдеться і про незнання, а отже непрофесійність, і водночас – про звичайну лінь й небажання досліджувати, що відбувається довкола. Адже, насправді, в Україні все є – варто тільки знайти, вивчити і подати глядачам. На початку української незалежності, в 90-х роках на екрані можна було побачити багато нових програм, зокрема і про українську культуру. Але потім лінивих і жадібних просто переманили грошима. Їм сказали: «Навіщо ви морочите собі голову. Ось, тримайте вже готовий продукт. За нього вам ще й доплатять». Ось і все. Люди – слабкі.

На жаль, в Україні переривається традиція – молоді журналісти не знають своєї культури. Вони, можливо, наприклад, й не чули раніше, хто такий Дмитро Гнатюк. Ті ж з медійників, кого можна назвати його сучасниками, вже давно на пенсії. Не дивно, що знайти в ефірі достойний матеріал про ювілей Дмитра Гнатюка було складно. Багато вагомих подій нині взагалі проходять повз екран. Нинішнє покоління не знає, чим жило і що слухало попереднє. Це – велика проблема.