Нотатки про кіно і урагани. 21 лютого

Минулого року український режисер Сергій Лозниця взяв камери й разом з оператором з Мексики, Дієго Гарсіа (працював зі знаменитим таїландським режисером Апічатпонгом Вірасетакулом) відправився у парк, щоб зняти ці гуляння. Картину, що вийшла в підсумку, так і назвав – “День перемоги”. Прем'єра відбулася в позаконкурсній програмі Берлінале «Форум».

Фільм знято за тою ж технологією, що й інші документальні роботи Лозниці останніх років – “Майдан”, “Подія”, “Аустерліц” – тобто нерухомою камерою, на середніх і загальних планах, без виокремлення конкретних героїв. Просто спостереження, максимальна відстороненість.

Спочатку на цій безпристрасній дистанції берлінська версія Дня перемоги постає якимсь диким карнавалом, де перемішані несумісні речі. У перших же кадрах, де двоє сумирних собак-тер’єрів тягнуть візочка, навантаженого квітами, червоними прапорами й портретом Сталіна. Мужик з георгіївською стрічкою фотографується з синьо-жовтим прапором, “ватні” матрони витанцьовують піл українські пісні, пари кружляють у вальсі під траурні пісні про “Алешу” та “Белых журавлей». Голомозий персонаж у шкірянці й чорних окулярах – наче щойно з американського трилеру – разом з носієм якоїсь дивної форми та суворим реконструктором, вбраним під радянського піхотинця, стоїть у зловісному заціпенінні, а потім підхоплює хорову “Катюшу”. Загалом, звукова матерія фільму гідна окремої згадки. Закадрові репліки, суперечки, пісні складають окремі іронічні сюжети. Хтось натхненно торочить: “Главное – нравственность! В России она есть, особая, православная…” – і тут-таки вривається вибух непоштивого сміху, а жіночий голос риторично питає: “Кто ж тебе такого говна в башку натолкал?” Одні й ті самі пісні повторюються й повторюються в різних варіантах, люди кладуть квіти на меморіальний олтар, в перебивках зринають кам’яні паркові барельєфи – до болю знайома монументальна стилістика – і поступово стає зрозумілим, що насправді це не карнавал, а величезний вихолощений ритуал, який не має жодного стосунки до реальної світової війни, до її причин, її наслідків, її жертв.

Саме тому важко позбутися думки, що “День перемоги”, при подібності форми, – антитеза “Майдану” 2014 року. Бо там було змальовано, як робиться історія – в той же час як у новій стрічці Лозниця показує, як історію підмінюють яскраво упакованою, дружньо усміхненою, але все так само радянською пропагандою.

От уже точно: перемога – істина негідників.