Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Новий Станкович

Напередодні епохальної прем’єри видатний композитор разом із віолончелістом Олександром Пірієвим побували в гостях у «Дня»
4 листопада, 2016 - 11:17
ВИСОКА НОТА. ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА ПОЗНАЙОМИЛА ОЛЕКСАНДРА ПІРІЄВА ТА ЄВГЕНА СТАНКОВИЧА З НАШИМИ КНИЖКАМИ І ГЛЯНЦЕМ «МАРШРУТ №1», ОДИН ІЗ ПЕРШИХ ВИПУСКІВ ЯКОГО БУВ ПРИСВЯЧЕНИЙ ОПЕРІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

2 листопада в Києві з великим успіхом відбулася світова прем’єра Другого концерту для віолончелі з оркестром Євгена Станковича. Сніг із дощем не завадили шанувальникам творчості композитора прийти у Національну оперу України. Публіка була дуже різна: митці, музикознавці, меломани, бізнесмени, дипломати і просто пересічні глядачі різного віку, а гальорку «окупувала» молодь. Це був незабутній вечір зустрічі з Музикою, концерт-монолог і одкровення — публіка почула епохальний твір нашого геніального сучасника Євгена Федоровича Станковича. Першим виконав Концерт №2 Симфонічний оркестр Українського радіо під орудою Володимир Шейка, а солістом виступив молодий талановитий віолончеліст Олександр Пірієв. Ця музика настільки захоплює, що, коли її чуєш, забуваєш про плин часу — слухачі потрапляють у світ, де немає болю й лиха, натомість є саме мистецтво, яке втішає і несе світло.

Нагадаємо, маестро закінчив роботу над цим твором у квітні (після більш ніж 45-річної перерви у цьому жанрі)! За словами композитора, концерт для віолончелі йому замовляв легендарний музикант Мстислав Ростропович, але через різні обставини це не здійснилося. І от пройшов час і арт-проект «Три С» підштовхнув Євгена Федоровича до його віолончельного задуму. Свій твір композитор присвятив онучці, концерт складається з таких частин: «Музика для Марточки», «Постлюдія» та «Монолог діда».

У програмі вечора також лунали вибрані фрагменти зі знакових творів Євгена Станковича — музика з балету «Прометей» і «Страсті за Тарасом» для хору та оркестру (останній виконав разом із музикантами Хор імені П. Майбороди Українського радіо), а також легендарна Дев’ята симфонія Дмитра Шостаковича.


ПЕРШИМИ ВИКОНАВЦЯМИ ДРУГОГО КОНЦЕРТУ ДЛЯ ВІОЛОНЧЕЛІ З ОРКЕСТРОМ ЄВГЕНА СТАНКОВИЧА СТАЛИ: СИМФОНІЧНИЙ ОРКЕСТР УКРАЇНСЬКОГО РАДІО ПІД ОРУДОЮ ВОЛОДИМИР ШЕЙКА, А СОЛІСТОМ ВИСТУПИВ МОЛОДИЙ ТАЛАНОВИТИЙ МУЗИКАНТ ОЛЕКСАНДР ПІРІЄВ / ФОТО ЮРІЯ ТОЦЬКОГО

Після Чернівців та Києва проект «Три С» продовжиться протягом 2016 — 2017 років гастрольним турне Харковом, Ужгородом, Одесою, Львовом, Івано-Франківськом і Коломиєю.

Перед визначною творчою подією у столиці Євген Станкович і Олександр Пірієв побували в нашій редакції. Це була відверта розмова про те, як без державної підтримки учасникам арт-проекту вдається проводити масштабні імпрези, про традиції композиторської й виконавської національних шкіл, про те, як народжується музика і що для себе відкрили митці, спілкуючись із публікою.

«НИНІ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА БАЗУЄТЬСЯ НА ТРЬОХ «СТОВПАХ»

— Зараз країна переживає складний період: війна, економічна й політична кризи. І раптом — контрастом до цього негативу — ваш проект «Три С», велике свято музики. На кого орієнтувалися, коли створювали його? Наскільки важким було його втілення?

Олександр ПІРІЄВ: — Я щасливий, що ще 2012-го, коли Євген Федорович відзначав 70-річчя, а Валентин Сильвестров — 75-річчя, ми спромоглися зробити цікаву акцію «Weekend ювілярів». Два вечори поспіль ми робили концерти класичного формату з двома різними ансамблями — «Київськими солістами» і «Київською камератою», виконавці з різних куточків України приїхали грати музику двох відомих наших композиторів. Тоді побачив, що такі акції потрібні слухачам. Я довго йшов до проекту «Три С». Нині сучасна українська музична культура базується на трьох «стовпах», чиї прізвища починаються на літеру «С», це Мирослав Скорик, Євген Станкович і Валентин Сильвестров. Раніше ми робили тільки авторські концерти, і «Три С» відрізняється у цьому плані, бо було завдання поширити академічну музику на іншу аудиторію. Ми зрозуміли, що у кожного композитора є свої  основи, а є твори, які за характером та ідеями близькі їм. Так, Мирослав Скорик від початку творчого шляху наслідує імпресіоністів, найвідоміші представники цього напряму — Клод Дебюссі й Моріс Равель. А ще Мирослав Михайлович обожнює джаз, і його можна назвати українським спадкоємцем Джорджа Гершвіна. Тож обговорюючи зі Скориком програму, ми, крім його знакових творів, обрали музику цих трьох композиторів.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Щодо другого етапу, присвяченого Євгену Федоровичу, ми з ним вирішували, яке поєднання може бути, і обрали постать Дмитра Шостаковича, чия творчість є уособленням ХХ століття. Для мене музика Станковича — це душа українського народу! А творчість Валентина Сильвестрова ми будемо поєднувати з творами Густава Малера і Франца Петера Шуберта. Наше завдання — продемонструвати унікальний талант трьох наших композиторів і поєднати у програмах циклу «Три С» світові зразки класики. Треба цінувати своїх митців, пишатися ними, і щоб це було  ще за їхнього життя. Тому ми не чекали ювілейних дат, а наша головна мета — створити свято музики.

Євген СТАНКОВИЧ: — Я вважаю, що небезпечно чекати, коли людині перевалює за 70, особливо в наших умовах... На мій погляд, те, що робить Олександр Пірієв, дуже важливо зараз, бо держава не займається пропагандою високого мистецтва. На відміну від того, як це є в країнах Європи, куди, сподіваюся, ми колись увіллємося. Досі не розумію, у нас АТО чи війна на сході? Так, нині не прості часи для України. Але музика завжди виконувала благородну місію.

Я переконаний, що у кожній віковій категорії можна знайти п’ять-шість блискучих композиторів. Тому проект «Три С» може мати перспективу.

«ЗАРАЗ МИ ВТІЛЮЄМО СУТО НАЦІОНАЛЬНИЙ АРТ-ПРОЕКТ»

— Проект «Три С» ви організували без державної підтримки. За рахунок чого вдається проводити такі гранд-концерти і гастрольні тури Україною?

О. П.: — З 2012 року багато чого змінилося в країні й  ускладнилося... Нас підтримують компанії з європейським вектором, які розуміють, наскільки важливе світове представлення свого бренда. Але первинна складова, якою керуються партнери, — це любов до музики. До речі, багато спонсорів і меценатів — керівники компаній, у яких або діти займаються музикою, або вони самі колись грали на музичному інструменті.

Ми дуже хочемо, щоб нас підтримала держава, і хоча існує контакт із Міністерством культури, та грошей у них немає, тому самі ініціюємо і проводимо свої акції. Час іде... Можливо, колись державні чиновники зрозуміють, що ми робимо гарну справу, і знайдуться кошти нас підтримати. А поки ми розраховуємо на небайдужих людей, бізнесменів, патріотів, шанувальників високого мистецтва. Зараз ми втілюємо суто національний арт-проект. Міжнародні виконавці присутні, але ми концентруємо увагу саме на  творчості українських композиторів. Добре, що нас фінансово підтримує великий бізнес, який  розуміє, що треба діяти зараз і не чекати.

Не розумію, чому Верховна Рада не приймає закон про меценатство, адже він полегшить підтримку культури не тільки всередині нашої країни, а й за її межами, дозволить митцям реалізовувати масштабні творчі проекти, проводити фестивалі та інше.

— Концерт №2 для віолончелі з оркестром, світова прем’єра якого відбулася, має непросту долю...

Є. С.: — Колись Олександр запропонував пожвавити жанр віолончельного концерту. Я досить добре знав великого музиканта Мстислава Леопольдовича Ростроповича, завдяки якому у Радянському Союзі з’явилася ціла серія віолончельних концертів, написаних великими композиторами. Хай Пірієв теж пробує себе у цьому напрямку...


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Щодо мого концерту — я був під враженням від народження своєї онуки, тому першу його частину («Музика для Марточки») присвятив їй. Коли вона це послухає, мине багато часу, вірю, що щось зміниться в нашій країні... Друга частина — «Постлюдія і Монолог діда». Треба було написати «Монолог дідуся», але на дідуся я поки не тягну. Концерт вийшов програмний, але ця програмність умовна.

— У Чернівцях вже відбулася прем’єра цього твору, ви спілкувалися з глядачами. Знаємо, що був аншлаг, причому прийшло багато неакадемічної публіки, молоді. Які ваші враження від цієї події?

О. П.: — У Києві на концерти часто ходить своє коло шанувальників, учні, друзі композитора. А коли маестро їде в інше місто, де цих людей немає, виникає запитання, чи знають там його. Як правило, на наші концерти у рамках проекту «Три С» приходить багато молоді. Після виступу у Чернівцях вони обступили Євгена Федоровича — просили автографи, фотографувалися з ним. І тут головне — фізична присутність автора музики. Євген Федорович поїхав у Чернівці вперше після 30-річної перерви. Там люди не вірили своїм очам, що бачать класика, твори якого слухають по телевізору і радіо. Станкович — як фантом! Це викликало зовсім інші відчуття. Причому впливало і на нас,  музикантів, бо  коли з ними їде автор такого рівня, змінюється характер виконання творів.

«ТВОРИ, ЯКІ  НАРОДИЛИСЯ З БОЛЮ...»

— Євгене Федоровичу, у  вас є твори, присвячені трагічним подіям української історії, що трапилися відносно недавно, — розстріли у Бабиному Яру, катастрофа на ЧАЕС. Які джерела ви використовуєте для написання такої музики?

Є. С.: — Я стараюся глибоко вивчити матеріали про ті історичні події, про які збираюся писати музику. Коли був у Канаді, мав нагоду прочитати унікальні документи про Голодомор і Голокост, а чорнобильська біда сталася майже на наших очах, і досі в пам’яті, як з Києва вивозили дітей і у місті не було чути їхнього сміху. Досі в пам’яті страшні документальні кадри пожежі на атомній станції, які показували по ТБ...  А стосовно розстрілів у Бабиному Яру, то багато матеріалів про ті страхіття мені прислали з Америки. Так, вокально-симфонічний твір «Каддиш-реквієм Бабин Яр» створено 1991-го, до п’ятдесятиріччя трагедії. Про злочин нацистів Дмитро Павличко розповів у поемі, а я нависав до неї музику. Потім була нова інтерпретація «Каддиш-реквієму», яку ми приурочили до 65-річчя трагедії у Бабиному Яру. А «Панахида за померлими з голоду» — реквієм для повного складу симфонічного оркестру, двох мішаних хорів, баса, народного голосу та читця, був написаний 1992 року, теж на вірші Дмитра Павличка, а вперше виконаний у шістдесяту річницю Голодомору. Це твори, які  народилися з болю...

— Євгене Федоровичу, цей рік був для вас багатий на цікаві творчі заходи, зокрема, у Національній  опері  відбулася прем’єра «Вечорів на хуторі біля Диканьки», оновленої версії балету «Ніч перед Різдвом». А у Муніципальній опері представили балет «Майська ніч». Балетний жанр можна назвати вашим коханням? І коли ми почуємо оперу «Страшна помста» за Гоголем, яку планували поставити у Національній опері України?

Є. С.: — Щодо балетного жанру, то моїм творам більше повезло з постановниками. А що стосується опери, то це складне питання, бо такі масштабні вистави, як «Страшна помста», без заказу конкретного театрального колективу не можна реалізувати. Вистава потребує чималих ресурсів: творчих, фінансових. З мого боку опера фактично вже написана, але недороблена, бо є інші закази і робота. Та нині від керівництва Національної опери не маю пропозицій. Задумка цієї постановки має давню історію. Ідея народилася, ще коли головним диригентом театру був Стефан Турчак. Ми думали створити спільний міжнародний проект і залучити до роботи відомих художників з Росії, лібрето написав наш відомий кінорежисер і сценарист Юрій Іллєнко, а хореографію мав поставити легендарний Анатолій Шекера. Але розпочалися трагічні події: помер Стефан Васильович, у Київську оперу прийшло нове керівництво і не виявило бажання, щоб гоголівська «Страшна помста» з’явилася в афіші театру.  Я маю мрію, що (хай не зараз, а через 20—30 років) ця опера йтиме на нашій столичній сцені            — коли прийдуть амбітні, креативні митці і патріоти, що втілять у життя наш творчий задум.

«УКРАЇНСЬКА ВИКОНАВСЬКА ШКОЛА ПРОДОВЖУЄ СВОЇ ТРАДИЦІЇ, ЇЇ ЗНАЮТЬ І ШАНУЮТЬ У СВІТІ»          

— Навесні відбувся ІV Міжнародний інструментальний конкурс, що має ваше ім’я та на якому «запалюються» нові зірочки. Талановиті діти мріють отримати ваш головний приз — бронзову статуетку «Дотик янгола» (цьогоріч його отримала Аліна Шевченко, скрипалька зі Львова). Які емоції  у вас викликають виступи конкурсантів? 

Є. С.: — Цей конкурс дає надію, що у нас все буде добре! Наша молодь дуже талановита і обдарована. Причому це не тільки студенти з Києва, а й з різних міст нашої країни, а також музиканти, які отримали гранти і нині навчаються за кордоном, але не забувають про свою батьківщину. Радує, що українська виконавська школа продовжує свої традиції, її знають і шанують у світі. Деякі музиканти вражають не лише віртуозністю, а й глибинним розумінням того, що вони виконують. І хоча зараз час важкий, мені здається, що саме тоді, коли у країні стаються катаклізми, відбуваються творчі відкриття і молода зміна росте дуже достойна.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

— Олександре, наскільки розвинений сьогодні в Україні музичний менеджмент? Ви не лише активно виступаєте як віолончеліст, а й є співорганізатором та керівником Національного порталу академічної музики Music Review Ukraine, що стимулює розвиток такої музики, займаєтесь підтримкою талановитих українських музикантів, організовуєте концерти як майстрів, так і молоді. Розкажіть про це.

О. П.: — На прикладі арт-проекту «Три С» ми хочемо показати, що класична музика є сучасною і творчість наших видатних маестро цікава різній публіці. Так, є багато фанів популярної музики,  чимало людей обожнюють джаз, але й немало тих, хто любить високе мистецтво. Судячи з того, що на наші концерти приходить багато молоді, яка тільки відкриває для себе глибини класики, потенціал проекту «Три С» дуже великий. Ми ламаємо стереотип, що симфонічні і камерні твори — це щось зашкарубле і застаріле. Навіть для того, хто вперше прийшов в оперний театр чи філармонію і почув наживо музику, написану нашим сучасником, а у фіналі побачив класика, що виходить на сцену, такий концерт надовго залишиться у пам’яті. Ви знаєте, після цих вечорів героїв проекту — і Мирослава Михайловича Скорика, і Євгена Федоровича Станковича — публіка довго не відпускає, беруть автографи, роблять з ними селфі. А із залу люди виходять з просвітленими обличчями, розуміючи, що це не пересічний захід і не халтура, а Концерт з великої літери.

З нами нині працюють професіонали з реклами, дизайну, піару, але мушу зізнатися, що зараз в академічному мистецтві у нас немає людей, які постійно і цілеспрямовано займаються музичним менеджментом. Так, деякі мої колеги проводять вечори і фестивалі класичної музики, але це разові акції. Музику естрадну і до кіно легко пропагувати, бо її всі знають, вона часто лунає в радіо— і телеефірах, а високе мистецтво важче «нести в народ». Я  це усвідомлюю, але для мене як виконавця і організатора акцій це цікаво, і я мрію, щоб коло меломанів розширювалося. Тому вдячний усій нашій команді за професійну роботу.

Ми живемо тут і тепер, і треба працювати, не чекаючи на якісь особливі умови. Переконаний: музичний менеджмент неодмінно з’явиться в нашій країні, а поки ми є одними з першопрохідців у цій справі.

Медійна складова важить дуже багато, тож й ми започаткували портал Music Review Ukraine, потужно використовуємо Інтернет і стараємося у своїх матеріалах зрозумілою мовою говорити про високе мистецтво. Знаєте, якось після концерту почув враження дівчини, не меломана, яка сказала подрузі: «Ти знаєш, мене ця музика вставляє!» Хай це молодіжний сленг, але він передає енергетику виступу музикантів. І важливо, що академічні твори подобаються навіть непідготовленим слухачам. Бо не обов’язково бути музикознавцем, розбиратися в жанрах. Головне, щоб музика досягала серця людини.

«АВАНГАРДИСТИ, ЯКІ ПРИЙШЛИ В 1950 — 1960-х, СТАЮТЬ ТРАДИЦІОНАЛІСТАМИ, А МОЛОДЬ РВЕТЬСЯ В АВАНГАРД»

— Часом існує певна суперечність між тим, як бачить свій твір автор, і тим, як його втілюють музиканти. Інколи складається враження, що українських виконавців майже не привчають до сучасної академічної музики. Чи траплялися з вами подібні ситуації? Що, загалом, тут змінилося за останні роки?

Є. С.: — Я понад 30 років викладаю в консерваторії (Національна музична академія України). Виконавці зараз знають сучасну музику не гірше за композиторів і грають її, щойно з’являються можливості для того. Вони об’єднуються в різні творчі проекти за інтересами. Нині завдяки Інтернету можна писати і грати яку завгодно музику. У світі поза Україною давно хтось зростає на класиці, а хтось — на сучасному репертуарі, виходячи лише з власних уподобань. Зараз виросло покоління, в якого з цим немає проблем. Інша річ, що є складні твори, які потребують часу, особливих зусиль для слухачів, але назагал проблеми з виконавцями немає.

— Євгене Федоровичу, щодо складних творів — зараз поділ на авангард, експеримент і традицію в музиці уже неактуальний?

Є. С.: — Він втратив гостроту, яку мав за радянських часів. У композиторському класі з шести студентів троє пишуть чистий авангард, а решта можуть писати щось інше. І далі буде ще більш різношерста ситуація, адже засоби інформації розширюють світогляд. Нині все перемішано у всьому світі. Ті авангардисти, які прийшли в 1950 — 1960-х, стають традиціоналістами, а молодь рветься в авангард. Цілком закономірно. Світосприйняття стало настільки широким, що дуже важко щось передбачити.

ФОТО ЮРІЯ ТОЦЬКОГО

 

— Наша композиторська школа має феноменальні здібності до виживання. Як їй удалося зберегтися всупереч і радянській диктатурі, і розрусі 1990-х?

Є. С.: — Музика має свою специфіку. Не тільки в Україні, а й у колишньому СРСР справді була дуже сильна композиторська школа. Викладали композитори зі світовими іменами — Лятошинський, Глієр, Шостакович та інші — і така сама технологія залишилася зараз. Хіба що додалося трохи нових тенденцій. Зараз у нас є надзвичайно потужний загін композиторів різних поколінь. То є складною справою, яка залежить від різних життєвих обставин, але в мене є всі причини сказати, що ще та слава не пропала.

«У КІНО КОМПОЗИТОР НЕ ГОСПОДАР, А ПІДСОБНИК»

— Як ви вважаєте, чим на академічного автора, на його музику мають впливати злободенні події?

Є. С.: — Це вибір кожного окремого композитора. Зараз обмежень немає. Чому розвалився СРСР? Бо ця ідеологія стала вузькою для мислення поколінь, які виростали. А в музиці — це тепер особистий вибір.

— Коли ви писали для кіно — наскільки доводилося обмежувати себе? Адже не ви господар ситуації на знімальному майданчику.

Є. С.: — Це не обмеження, а радше психологічне пристосування до жанру. Я знаю багатьох кінокомпозиторів. А на Заході, особливо в Америці, це вже спеціалізація — писати лише для фільмів. Що ж до мене, то дуже пощастило з режисерами. З Юрієм Іллєнком було просто. Він прийшов і сказав: «Якщо ти мені напишеш погану музику, я тебе вб’ю!» На цьому й домовилися. Григорій Кохан, автор серіалу «Народжена революцією» та фільму «Страчені світанки», був дуже толерантним чоловіком. Нікого не чіпав. Подивився — і «бувай здоровий, на записі зустрінемось». Не знаю, що зараз молоді знімають, чи є в них серйозне кіно.

— Знімають. Але в цьому серйозному кінематографі нині є тенденція до відмови від музики в фільмі, аби не порушувати цілісності задуманого автором образу.

Є. С.: — Це залежить від режисерів, від їхнього світогляду. Бо уявити собі фільм у США без музики неможливо. Якість запису і роль музики відпрацьовані до найвищого рівня, бо то гігантська індустрія. А в нас музика була і є  другорядним інструментом. Справді, композитор тут не господар, а підсобник.

— Сьогодні у нас немає кіноіндустрії, яка виробляла б масові жанрові фільми, для яких і потрібен розвинутий музичний цех.

Є. С.: — Що тут сказати... Художнику легше: намалював — робота готова. Кіно так не зробиш.

— Чи є специфіка у створенні вокальних та інструментальних творів? Наскільки різних творчих зусиль це потребує?

Є. С.: — Не має значення. Це залежить від ситуації, від замовлення  — не грошового, а від якогось виконавця.

— Євгене Федоровичу, ваша фолк-опера «Коли цвіте папороть» має складну долю, а ви довго жили з тавром «націоналіст». Вона була написана багато років тому, але повністю її виконали (у концертному виконанні — лише 2012 року!) музиканти Національного симфонічного оркестру України та Хору імені Г. Верьовки під орудою диригента Володимира Сіренка. Чи побачимо ми цей твір як масштабне театральне дійство, і хто, на вашу думку, міг би це зробити?

Є. С.: — Це запитання до молодшого покоління. Якщо цей твір їм знадобиться, бо сам я вже не в змозі займатися продюсуванням, то фолк-оперу поставлять. Хоча французи, на замовлення яких «Коли цвіте папороть» була написана наприкінці 1970-х, не впоралися — то що з мене взяти... От і нехай молоді амбітні постановники думають про це, якщо їм цікавий цей твір. Знаєте, за часів УРСР я навіть пішов у депутати, бо хотів, щоб з’явився закон про культуру та меценатство. Без нього і тоді, і тепер важко працювати митцям. СРСР розвалився, ми вже відзначили 25-річчя Незалежності України, але й досі буксуємо в цьому питанні...

— Інші пріоритети в наших політиків.

Є. С.: — Так, судячи з їхніх електронних декларацій, їм не до культури.

О. П.: — Але твори мистецтва там зазначені. Навіть церкви є, але це вже питання із зовсім іншої «опери»...

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Тетяна ПОЛІЩУК, Марія ПРОКОПЕНКО, Ганна ШЕРЕМЕТ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ