Нью-йоркський синдром: руйнація

«Руйнація» — трагікомедія від режисера «Кафе де Флор», «Дикої» та відзначеної трьома «Оскарами» драми «Далласький клуб покупців» 53-річного канадця Жана-Марка Валлі. Успішний нью-йоркський банкір Девіс Мітчелл (Джейк Джилленхол) втрачає дружину в автокатастрофі. Щоби опритомніти від розпачу, він пише скаргу в компанію торгових автоматів, один з яких не видав йому солодощів; скарга перетворюється на довгий лист-сповідь, що дає початок серії глибоко особистих зізнань на папері. Карен (Наомі Воттс), спеціалістка з обслуговування клієнтів, зрештою відповідає Девісу, а невдовзі й зустрічається з ним особисто.

Сюжет, у центрі якого — переживання протагоніста після втрати близької людини, напевно, один з найскладніших. Згадується вражаюче втілення подібної фабули в нашому кіні — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (звісно, йдеться про подібність не фільмів, а ситуацій). У тій картині героїня, котра втратила чоловіка, поводиться агресивно й відчужено, залишається наодинці зі своїм горем.

Девіс, хоч і вчиняє дивні речі, все ж остаточно не усамітнюється. Виникають, власне, дві основні лінії: розвиток стосунків з Карен та клінч героя з реальністю, точніше, зі звичною картиною світу, який після смерті дружини втрачає будь-який сенс.

Складно переоцінити роботу сценариста Брайана Сайпа. Потенційну банальність сюжету він урівноважує давнім, проте дієвим жанровим прийомом роману в листах, трансформуючи його в розгорнутий коментар Девіса до власного життя. Після зустрічі з Карен ця форма вичерпується, і тоді Сайп і Валлі додають елементи комедії становищ. Герой проявляє риси типового ексцентрика, і це дає змогу зосередитися на внутрішніх змінах у самому Девісові: спостерігати за ними справді цікаво завдяки чудовій роботі Джилленхола, гідний дует якому складає Уоттс. Назагал, жодної прохідної партії тут немає — чудово впорались і Кріс Купер, і Хезер Лінд (тесть і теща Девіса), і юний Джуда Люіс в ефектній ролі сина Карен.

Власне, на цьому класичному американському рецепті й тримається «Руйнація»: гідний акторський ансамбль плюс добре вибудований сценарій — хоча все ж позбутися присмаку мелодрами, особливо у фіналі, авторам, на жаль, не вдалося.

Розпочавши хаотичний рух у пастці розпачу, герой нарешті знайшов відповідь, виграв найважливішу дистанцію. Валлі і Сайп, у свою чергу, зробили далеко не геніальний, але глядацьки точний фільм, не надто нав’язливо повторивши затребувану за всіх часів максиму: «вихід є».

Але в Нью-Йорку інакше й бути не могло.

Автор дякує кінотеатрові «Жовтень» за сприяння в роботі над рецензією.