Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Одного разу під Старобільськом

У прокат вийшло «Дике поле» — екранізація знаменитого роману Сергія Жадана «Ворошиловград»
12 листопада, 2018 - 18:59

Прем’єра супроводжувалася максимально можливим розголосом — це все ж таки Жадан і його «Ворошиловград» («книжка десятиліття»— за версією ВВС). Прийшов навіть прем’єр-міністр В.Гройсман.

В кіноіндустрії рекламна кампанія — справа майже так само важлива, аніж власне зйомки, тим паче коли йдеться не про фестивальне, а про жанрове кіно — а «Дике поле» з самого початку просували саме як жанрову роботу. На афішах указаний «пригодницький екшен», від слова action, тобто дія      — в Голлівуді action movie називають картини, якраз насичені дією й пригодами. Отже, автори «Дикого поля» взяли гострий сюжет за основу, що підтверджується й назвою. Дике Поле — це історичні землі українського Півдня й Сходу, наш аналог американського Дикого Заходу. Інакше кажучи, з таким іменуванням передбачаються ковбої, індіанці, продажні й чесні шерифи, зажерливі лиходії й волелюбні красуні.

Мотив вестерну в Жадана є, але він тримає зовнішню фабулу, так би мовити, екзоскелет тексту. Не менш важливі там внутрішні метаморфози героя. Герман не просто дорослішає — він, будучи цинічним «незалежним експертом» з великого міста, проходить особливий метафізичний шлях, рухається отим «небесним Ворошиловградом», сутність якого вловити до кінця не вдається нікому.

Передати образні й смислові глибини роману, мабуть, було би  можливо  — але за інакшого рівня продюсерства й режисури. Автори вдалися до простіших, але надійніших засобів.

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ ФІЛЬМУ «ДИКЕ ПОЛЕ»

Отже, спокійне життя Германа (Олег Москаленко) обривається після того, як Коча (Володимир Ямненко) по телефону повідомляє, що Германів старший брат Юрій поїхав за кордон і невідомо, коли повернеться, тож молодшому переходить сумнівний спадок — стара автозаправка серед кукурудзяних ланів десь під Старобільськом. Приїхавши на місце, Герман виявляє рейдерів, що катують того-таки Кочу. На щастя, на допомогу на червоній радянській «Волзі» приїздить билинний велетень Травма (Георгій Поволоцький).

З перших кадрів зрозуміло, що «Дике поле» є спробою створити роман виховання з елементами кримінальної драми. Інфантильний протагоніст приїздить зі столиці в небезпечні прерії й там дорослішає, проходячи випробування, здобуваючи друзів і разом з ними захищаючи не так власність, як певні цінності. Кредо героїв, як і гасло фільму — «захищай своє». Навіть якщо це стара іржава заправка.

Перетворити настільки багатошаровий роман на жанровий атракціон було за визначенням ризикованою затією, бо, свідомо чи ні, глядачі порівнюватимуть книжку з фільмом, і не на користь останнього. Однак Лодигіну й сценаристці, провідній українській драматургині Наталії Ворожбит вдалася достатньо захоплива й стрімка фабула, а також природні й місцями дійсно дотепні діалоги, з доречною (що важливо!) обсценною лексикою.

Такий сюжет вимагає відповідних акторів. Тут одна з найбільших невдач — робота Олега Москаленка. Вочевидь, режисер так і не визначився до кінця, кого йому грати: чи то стрімко мужніючого ковбоя, чи героя-коханця, чи степового упертюха. У підсумку Герман один і той самий, незважаючи на обставини, його реакції пасивні, він іде за подіями, а не визначає їх.

Ситуацію рятує ансамбль. Зрештою, фільм називається не «Герман», а «Дике поле», він про колективне зусилля й спільне протистояння. Травма-Поволоцький, Коча-Ямненко, Пастор-Юрій Горбунов як годиться колоритні, точні інтонаційно, характери добре «сидять» на них. Окремо слід сказати про зірку Dakh Daughters Руслану Хазіпову в ролі бухгалтерки Олі: для неї це дебют на екрані й дебют блискучий: коли треба — різка й рішуча, коли треба — кумедна, коли треба — вразлива. Загалом, за деякими винятками, акторський склад працює тут саме кінематографічно, обходиться без штучної театральності, яка лишається справжнім лихом для нашого кіна.

Що ж до операторської роботи Сергія Михальчука, то за візуальним рішенням «Дике поле» виглядає як типове кримінальне кіно пострадянських нульових: з виразними на журнальний манер широкими планами, мальовничими панорамами місцевості, вичищеними кольорами. Можливо, так зараз і не знімають; але в рамках того жанрового завдання, яке перед собою ставили Лодигін і Михальчук, це все ж виглядає більш-менш виправдано.

Слабких місць насправді тут не бракує. Цілковито зайва любовна лінія з молодшою героїнею — Катею. Закадрові рефлексії Германа, що зникають без будь-яких обґрунтувань посередині фільму. Сцена галюцинацій Германа з привидами кочовиків — до чого вона взагалі? Є за що критикувати, є.

Але Лодигін достатньо виразно розповів про головне: навіть у Дикому полі можна захистити своє. Які б чудовиська не намагалися це своє відібрати.

Дуже потрібна для нас історія.

«НАМ БУЛО ДУЖЕ ЛЕГКО ЗНІМАТИ ЦЕ КІНО»

Після прем’єри знімальна група фільму зустрілася з пресою.

Ярославе, фільм і роман — принципово відмінні типи оповіді. Про що «Дике поле»?

Ярослав ЛОДИГІН: — В книзі в письменника є змога підняти багато тем, багато ідей. В кіні такої змоги немає, тож мусимо концентруватися на  одній-двох ключових ідеях. Звичайно, це не єдина тема, але найголовніша: захист оцієї наче й нікому не потрібної іржавої заправки, яка для мене трошки символізує нашу країну. Там круті люди, там твої друзі, там твоя справжня любов. І коли хтось перетинає червону лінію і на твоє каже, що це більше не твоє, то що робити і як діяти? Для мене історія про це.

— Сергію, в фільмі у вас коротенька, але доволі виразна роль. Як вам працювалося над нею?

Сергій ЖАДАН: — Це три найкращі секунди мого життя. Я роллю задоволений. Довго старалися, довго працювали, мені режисер дав якісь наводки, сказав підучити текст. Текст складається з одного слова. Я вчив  його з різними інтонаціями, не буду зараз озвучувати, аби не зірвати прес-конференцію, але слово дуже колоритне, і зніматись насправді було дуже цікаво. Працювати з такими акторами на одному майданчику — велика честь.

— Ярославе, якщо казати про такі слова, то чи була у вас думка уникнути нецензурної лайки? Бо читання — це один жанр, читач може вибрати, читати чи ні ту чи іншу книгу, а кіно — це все ж публічне видовище.

Я. Л.: — Такої думки не було. Мені подобається, як звучить мат на великому екрані, коли він включений у діалог, написаний класиком української літератури Сергієм Жаданом. І щодо вибору: в книгах не завжди пишуть, що там є нецензурна лексика, а у фільмах завжди попереджують про це. У нас рейтинг 16+, і в глядача буде вибір  — дивитися чи ні. Але мені здається, що це найгірша причини не дивитися «Дике поле» і продовжувати жити в тій реальності, в якій з екрану не можуть звучати матюки. Коротше, я за матюки в кіні, якщо вони виправдані характером, ситуацією, світом, який ми створюємо.

С. Ж.: — Додам ще від себе. Мені здається, що ми живемо в такій химерній країні, де застереження «16+» — це радше позитивна реклама, яка додасть нам глядачів.

— Сергію, чи впливали ви на відбір акторів?

С. Ж.: — Мені здається, Ярослав достатньо точно підбирав акторів, так, щоб жодного бажання не виникало щось заперечити. Крім того, це було б непрофесійно — сценаристу втручатися в роботу режисера. Попередній досвід роботи з режисерами театру навчив мене, що краще цього не робити.  Але я не лукавлю, коли кажу, що його вибір мені дуже подобається. Мені здається, що це ідеальне попадання по всіх позиціях.

— В одному з епізодів Герман зустрічається з головним лиходієм у вагоні. Звідки ви взяли потяг? Домовилися з «Укрзалізницею»?

Я. Л.: — Ось у чому пророцтво Сергія? Якщо пам’ятаєте, у «Ворошиловграді» був такий дивний потяг, який нізвідки з’являється й відправляється в нікуди. І коли я читав роман 2013-го, здавалося, що це якась фантасмагорія. Але зараз у Старобільському районі  маємо таку залізницю, один кінець якої упирається в російський кордон, а другий — у окуповану територію. І він їздить між селами й Старобільськом. Два вагони. Треба розуміти, що Старобільськ сьогодні — це острів, відрізаний від України, за блок-постами, без нормального сполучення, з дорогами, яки поїздку туди перетворюють на жахіття. Ці люди живуть на острові. І мені дуже шкода, що ми зараз не презентуємо фільм у Старобільську. Я обіцяв містянам його показати, ми все зробимо для цього, просто факт є фактом: у більшості українських міст завбільшки зі Старобільськ кінотеатрів немає. Будемо щось придумувати. А потяг — так, справжній.

— Що було важко втрачати при адаптації роману?

С. Ж.: — Цей сценарій написала Наталка Ворожбит, і мені здається, вона врятувала нашу кількарічну роботу. Важко було відмовитись від сцени футбольного матчу. Але там стільки матеріалу, що можна знімати продовження. Яке-небудь «Дике поле-2: Перша кров».

— Виходить, ви щодо багатьох сцен сперечалися з режисером?

С. Ж.: — Такі сцени є, ми сперечалися і їх викинули. Але, може, Ярослав зробить режисерську версію.

Я. Л.: — Така версія існує. Якщо фільм людям сподобається, то я її випущу. Наприклад, Михайло Кабанов грав Боліка, чудова роль, але я змушений був її скоротити, як і ще кількох персонажів. Сподіваюся, що в розширеній версії ви побачите епізоди, які ми навіть уже на монтажі прибрали, аби виграв загальний темп, загальна динаміка фільму.

— А хто тут для вас головний герой?

С. Ж.: — Безперечно, Герман, але без так званих другорядних героїв він дуже втрачає. Там якраз ідея солідарності, компанії. Актори, мені здається, один одного дуже підсилюють. При всій повазі до Олега все ж думаю, що головних героїв там кілька.

Я. Л.: — Це вийшов такий баді-муві (англ. buddy movie, «приятельський фільм» — піджанр, у якому центральне місце посідає дружба між чоловіками), занурення в дивний світ штундів, контрабандистів, фермерів, яких би ми й не побачили, якби не такий провідник, як Герман і не другий провідник, як Пастор, який заводить навіть туди, куди Герман не зайшов би ніколи.

— Сергію, чи плануються подальші екранізації ваших творів?

С. Ж.: — Так, є ідея робити кіно за романом «Інтернат». Сподіваюся, нам усе вдасться.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments