Олександр Биструшкін — про силу слова

Спілкою звукорежисерів України до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка представлено цікавий творчий проект, що народжувався впродовж 10 років! Автором, режисером і виконавцем «Аудіоантології української поезії» є Олександр Биструшкін, а його співавтором і звукорежисером проекту став Олег Ступка.

До альбому увійшло дев’ять дисків із записами творів видатних поетів нашої країни в авторському виконанні народного артиста України Олександра Биструшкіна. Газета «День» є інформаційним спонсором «Аудіоантології», до якої увійшли твори 13 поетів: класиків, шістдесятників і наших сучасників. Це вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Тичини, Олександра Олеся, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Бориса Олійника, Івана Драча, Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, листи до сина Василя Стуса та його поезії. Більшість поезій покладено на музику українських композиторів. Цей проект є першою антологією української поезії в аудіоваріанті!

— Починалося все із «Зів’ялого листя» Франка, згадує Олександр БИСТРУШКІН. — Із творчістю Івана Яковича у мене пов’язано дуже багато. Коли я робив дипломну роботу в Театральному інституті й читав «Мойсея» (це був 1970 рік), де у пролозі до поеми:

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством,
ніби струпом, вкритий!»...

То члени державної комісії полізли під стільці.

— Радянські часи, а тут випускник про волю і боротьбу за кращу долю читає... «Зів’яле листя» — це трагедія, яку Франко надзвичайно переживав, цей біль втрати, біль від нерозділеного кохання... Музичне оформлення зробив композитор Михайло Чембержі. Мені здавалося, що мелодії «Безмежне поле» не вистачало, і я радий, що маестро погодився, допрацював, і від цього запис вийшов більше ліричним і романтичним. У «Зів’ялому листі» такі легкі, ніжні вірші, з такою гамою почуттів, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірику, співцю кохання та настрою, — сказав поет Борис Олійник (автор передмови до аудіодиску).

Знаєте, коли записував перші диски, то навіть не думав ні про яку «Антологію». Я звільнився з роботи (Биструшкін упродовж багатьох років працював начальником Головного управління культури і мистецтв КМДА. — Т.П.), бо не вписався в «молоду команду» на чолі з мером-«інопланетянином» Леонідом Черновецьким, і на моє прізвище було накладено табу. Сидів без роботи... На столі лежав «Заповіт», почав читати. І тоді зрозумів, що таке насправді біль і самота!

Я читав твори Шевченка і розумів, що мої негаразди — це лише пил! Оригінальну музику до «Монологів самоти за «Кобзарем» теж написав Михайло Чембержі на тему народної пісні «Думи мої, думи...» Знаєте, найболючіший діалог поет вів із самим собою. Зі своїми думами. Вони йому найбільше приносили печалі, скорботи... І багато в цьому діалозі віри і надії на Україну. В цьому і таємниця, і вічна глибина Шевченкового слова!

Потім були «Листи до сина» Василя Стуса. Я вдячний Дмитрові Стусу та його матері, що дозволи прочитати. Це ж для підростаючого покоління, особливо для хлопців, неоціненний скарб! Коли я читав, то таке враження, що Василь Семенович все знає, чи то про григоріанський стиль, чи про теорію Ейнштейна — все по поличках розкладає. А як він захопливо пише сину про поезію, чи то італійська поезія, чи то поезія Лесі Українки! Або про фільми Тарковського... Там, у засланні, він почав переклади з німецької, потім вчити англійську і французьку мови.

Коротше кажучи, це поети немов взяли мене так за шкірку і сказали: «Роби запис»... Мій один із найулюбленіших поетів Павло Тичина. І отак з’явилася «Сила і ніжність болю». А потім, коли не стало Римарука (на третю річницю його смерті) я вирішив записати його вірші. А Ігор дружив із Герасим’юком — це ж два Шевченківські лауреати, геніальні поети, і так вийшов диск «Жовті пси Карпат»... Коли занурився у поезію шістдесятників Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Івана Драча і Бориса Олійника, то стало зрозуміло, що у один диск все не вміститься, і зробив подвійний альбом. Наприкінці 1960-х не було студента, який би не знав цього вірш Симоненка «Ти знаєш, що ти   — людина?»! А Леонід Кисельов?

«Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке»...

Цей хлопчик-киянин, російськомовний поет згодом почав писати українською мовою! Іван Драч і Борис Олійник сказали, що я сам підбирав твори. Я його назвав альбомом «І Україна їх почула». Дуже хотів, щоб там пролунали вірші й Ліни Костенко. Та проходить один, другий, третій місяць, а Ліна Василівна все ніяк не вибере, а тут на фабриці, де мають випускати диск, підходить наша черга. Я подзвонив до Костенко і вона сказала, що «може іншим разом запишемо»...

Знаковою стала поетично-музична композиція «Туга» Олександра Олеся. У запису ми з Олегом Ступкою використовували музику Євгена Станковича, а передмову написав П. Вольвач.

Окремо хочу сказати про композиторів. Бувало що я щось пропонував Олегу, а інколи Скрипка сам знаходив, наприклад, музику Олександра Нестерова, якого я не знав (на жаль, молодим помер цей талановитий композитор). Його «Опромінені звуки» лягли в основу диску Ігоря Римарука та Василя Герасим’юка «Жовті пси Карпат». Так, твори Бориса Лятошинського звучать у «Силі і ніжності болю» П. Тичини, а у диску шестидесятників ми використовували композиції В. Сильвестрова, В.            Івасюка, В. Губи і В. Губаренко, а музика М. Скорика у «Любіть Україну» В. Сосюри.

Знаєте, передмови до кожного диску записали видатні митці. Бо я думав про те, що «Аудіоантологія» дійде до дітей. Наприклад, слово до слухачів про Шевченка записав академік Жулинський, поет Олійник про Франка, поет Драч про Тичину, а письменник Андрухович про Сосюру, літературознавець Дмитро Стус про свого батька-поета Василя Стуса... Послухає антологію педагог і для себе щось відкриє нове. Він зможе відштовхнутися від передмови, трансформувати її, розширити і дати більше цікавішого матеріалу про поетів, щоб діти спершу відчули, а потім уже зрозуміли поета.

— Ви не заспокоюєтесь... Днями записали новий диск — «Біблія. Книга Екклезіаста», розкажіть про цю роботу?

— Це знову ж випадковість. Мені принесли кіносценарій. Не знаю, чи буде кіно. Я хотів би, щоб фільм зняли, бо сюжет пов’язаний з геніальним кінорежисером Сергієм Параджановим. Ми були добре знайомі. Сергій Йосипович надзвичайно серйозно ставився до Біблії. Він не тільки читав, а і вивчав, часто цитував, навіть фрагментував у своїх фільмах, Пам’ятаю, як Параджанов згадував «Книгу Екклезіаста» (Проповідника) — книга Старого Завіту Біблії та Танаху. У кіносценарії порушується питання про глузд людського життя-буття на землі. Людина хоч і бачить, що у природі панують постійні закони, й що на землі є багато доброго, проте розв’язати всі проблеми буття людина неспроможна. Проповідник приходить до висновку, що людина обмежена, що   вона не в силі збагнути шляхи Божого Провидіння. Інакше кажучи, вона повинна шанувати Божу волю й виконувати її, бо в тому й полягає весь глузд людського існування на землі.

Святіший Патріарх Філарет благословив на цю роботу. Знаєте, я подумав: коли відчуваю безвихідь, то починаю читати Біблію... Зрозумів: що б ти не робив, як би не думав, не мріяв, що так тобі все й обійдеться те, що ти витворяєш на землі, усе одно прийде час, і ти станеш перед судом Божим. І будеш відповідати за всі свої діяння.

Мрію, щоб «Аудіоантологію» почули діти, студентство, тобто молодь. Бо коли її записував, то думав про підростаюче покоління... Радий, що мої записи нині звучать на каналі «Культура» і Національному радіо...

А коли перед Різдвом вийшов мій диск «Біблія. Книга Екклезіаста» я вирішив зробити подарунок всім депутатам Верховної Ради. Хай слухають Проповідника і думають, що натискаючи кнопки, вони приймають закони для всієї держави, а не виконують накази керманичів своїх фракцій...