Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

«Олександр Довженко: Загибель богів»

Упродовж минулого року чимало говорили й писали про видатного митця, який пішов від нас 50 рокiв тому
10 січня, 2007 - 00:00
ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ — ЦІКАВА ТА МАЛОВІДОМА СТОРІНКА ЖИТТЯ ЛЕГЕНДАРНОГО КІНОРЕЖИСЕРА. НА ФОТО — ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО З ДРУЖИНОЮ ЮЛІЄЮ СОЛНЦЕВОЮ — ЇХНІЙ РОМАН ТРИВАВ ПОНАД 27 РОКІВ

Зокрема, знову спливло питання щодо Довженкового заповіту бути похованим у Києві, на Дніпрових пагорбах… За місяць побачить світ книга «Олександр Довженко: Загибель богів» (Вінниця: «Глобус- прес»), що належить перу відомого кінознавця, багатолітнього автора нашої газети Сергія Тримбача. Пропонуємо невеликий фрагмент, в якому йдеться про стосунки митця з жінками.

«ЦЯ ЖІНКА ЛИШЕ ЗБУДЖУЄ ЖАГУ…»

У 1925-му сталася біда — захворіла Довженкова дружина, Варвара. Існують різні версії хвороби, одна з них така: під час катання на човні вона ударила веслом по коліну і згодом з ним почалися прикрі катаклізми. Поставили моторошний діагноз: туберкульоз кісток. Лікувати подібну хворобу в Харкові було неможливо. Довелося відправити Варвару до Криму, в санаторій. «Довженко, — описує той час Микола Бажан,— ходив понурий, похнюплений, незвичайно й небувало замкнутий у собі, у своєму горі, в своїй самотності, в неладі свого життя. Я і Стьопа, його найближчі сусіди, бачили тяжкий стан Сашка, намагалися його розважити, але без великого успіху» (Збірник спогадів «Полум’яне життя». — Київ, 1973).

Як бачимо, Довженка пригнітила хвороба дружини. А ще — необхідність заробку грошей задля ефективнішого лікування. Повної ясності про те, що відбувалося далі, немає. Зрозуміло одне — хвороба прогресувала, з’явилися милиці, без них Варвара вже не могла пересуватися самотужки. А вона ж мріяла стати артисткою, і навіть у Курбасівському «Березолі». Тепер на всіх надіях було поставлено хрест. Вочевидь, і на родинному щасті з Сашком. Вона ж його знала… Розуміла його мистецький егоїзм: задля свого покликання він не пожертвує нічим. Так би мовити, мета є все. Отож, за традиційною версією Варвара благородно відпустила свого благовірного, аби не висіти каменем на його шиї, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє. Олександр Грищенко, який добре знав Довженка (і якому, додам, важко довіряти повністю — надто вже белетрезованими виглядають його спогади), подає це так: «Коли прощалися, Варя сказала: «Пригадуєш? Як сходилися ми, то умовилися так: житимемо вкупі, поки не надокучимо одне одному, поки почуватимемо потребу одне в одному. А як тільки в когось із нас не стане цієї потреби — не кривити душею, обов’язково признатися, хоча б іншому й гірко про те було б слухати. Наша спільна доля вирішила це питання за нас і без нас. Значить, прийшов час нас роз’єднати. Я не нарікатиму на свою долю, бо вона, хоч і не навічно, була з’єднала нас» (Олександр Грищенко. З берегів зачарованої Десни.— Київ, 1964. — с. 148).

Варвара, за тим же Грищенком, виїхала на проживання до села Демидів у Київській області (на запрошення її сестри) і працювала там вчителькою до самої смерті 1959-го року. Народила сина, Валерія Чазова, уже в 30-ті, котрий, по смерті матері, нібито робив натяки на те, що є сином Довженка. Швидше за все, бажане видавалося за дійсне. Хоча то дуже прикрасило б легендарну Довженкову біографію. Хто ж не полюбляє отаких історій, коли палка романтична любов, потім розрив, і таємниче сходження, і дитя від забороненого вже кохання… Та це, швидше за все, література, не більше того. Хоча Довженків племінник, Тарас Дудко, твердить: «Я нічого не стверджую і не заперечую. Але пам’ятаю, що мама (тобто Поліна Дудко-Довженко. — С.Т. ) розповідала, як Олександр Петрович любить «свого» хлопчика, піклується про нього, допомагає родині грошима; одного разу він купив «синові» дитячий велосипед…» (за книгою: Микола Шудря. Геній найвищої проби. — Київ, 2005. — с. 154).

Є щось недоговорене у тому поспішному розлученні Довженка з дружиною. Справді, вона не заперечувала проти того. А все ж таки щось тут не так. Ні до, ні після того нічого подібного за Довженком не помічалося. Не міг він отак запросто покинути в біді жінку. Сама Крилова у своїх спогадах (щоправда, я не певний, що вони опубліковані повністю) не говорить про це жодного слова. Доводилося чути досі про те, ніби Варвара зрадила тяжко чоловікові й відтак не могла змагатися і за його вірність. Порівняно недавно Роман Корогодський видрукував фрагмент невідомих досі спогадів Максима Вовченка «Яким я знав Довженка». Мемуарист оповідає, що восени 1920 року майбутній кінорежисер мав якісь тяжкі особисті переживання, якими, одначе, не ділився. «Я бачив, що Олександр тяжко переживає, а мовчить. Нарешті мені це надокучило. Я став на дверях і сказав: «Не випущу, доки не розкажеш, в чому справа. Сашко послав мене до чорта, потім розсміявся і заспівав:

Ой, не шуми, луже,
Зелений байраче.
Не плач, не журися,
Молодий козаче…

— Ти пам’ятаєш ту дівчину, Варю, що колись я тебе з нею познайомив? — Так то моя наречена. Вона вчителька, в Житомирі. Була моєю нареченою сім років. А ось коли я хотів з нею одружитись — категорично мені відмовила. Сказала: — Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною.

— Причини — не сказала. Знаю лише те, що коли я був у Червоній армії і неподалеку від Житомира, то прокрався якось у Житомир, зайшов до Варі і застав у неї білого офіцера.

Після цієї розмови Сашко приходив і, як і раніш, обов’язково лежав на дивані, але став не такий сумний і більш балакучий. Іноді приносив і читав мені листи, які одержував від Варі. Листи були повні ніжних слів і туги за Сашком. Мене це вражало й дивувало. Треба було думати, що причина відмови Варі була дуже серйозною.

— Так любити, страждати обом і не побратися! Щось незвичайне, не природне, — говорив я (…).

Якось знову прийшов Сашко, полежав на дивані і після нашої розмови на ту ж тему і на таке ж моє твердження, відповів:

— Цього не може бути — тепер це вже неможливо. Варя виїхала за кордон. З ким і як — не знаю».

Скінчилося, як ми знаємо, одруженням. Потім хвороба Крилової і її виїзд до села. Довгі роки вони навіть не бачили один одного, одначе їхній шлюб офіційно не був розірваний — аж до 1955 року. Той же Вовченко описує свою зустріч з Довженком уже за кілька літ потому:

«(…) я обережно запитав: — А де ж твоя Варя? Сашко нахилив голову і, не дивлячись на мене, тихо відповів: «Я з нею розійшовся». Я зрозумів, що така розмова для Олександра буде неприємною і ні про що більше не розпитував. Далі він дуже хвалив свою Юлію (Юлію Солнцеву. — С.Т. ), говорив, що вона дуже хороша як людина і як дружина і що він з нею щасливий» (Роман Корогодський. Довженко в полоні. — К., 2000,— с. 101—102).

Коментар публікатора цілком схвальний: «Нам відкрилося кілька деталей про взаємини Довженка—Крилової (…). Мемуари було написано як реакцію на лжу міту про Довженка в інтерпретації Солнцевої, і, природно, вони не побачили світу. Дивує інше: чому такі гарні спогади ніяк не могли пробитися і в 80—90-х роках, коли Солнцевої не стало, і тоталітарна ідеологія, здавалося б, зазнала краху».

Є така традиція — приймати на віру будь-які мемуарні розмисли. Одначе чи ж такими достовірними є геть усі, без винятку, спогади? Наведу особистий приклад: упродовж двох- трьох років я досить часто зустрічався з актором і режисером Іваном Миколайчуком. Вигадник і фантазер він був рідкісний. Коли б мені прийшло в голову відтворити усі ті фантазії, серед яких були й версії особистого життя, я б немало заплутав майбутніх біографів митця. Узагалі, фактом може видаватися тільки те, про що свідчать бодай дві людини. Інакше… Інакше це лише привід для якоїсь інтерпретації.

Міг романтизувати всю цю історію сам Довженко (а він був фантазер і балакун, і частенько його «несло»). Міг, через роки, щось плутати мемуарист. Та й жанр надто підозрілий тут: вочевидь, авантюрний, в дусі тодішнього кіно. Візьмемо, до прикладу, текст самої Крилової. Ось як описує вона його перебування у Варшаві, роботу в Українському представництві у 21-му році: «Немало заважали йому в цій справі таємні поліцейські агенти, всілякі жандармські шпигуни, які стежили буквально за кожним його кроком. Ховаючись за рогами сусідніх будинків або маскуючись під випадкових перехожих, що байдуже простують вулицею, вони постійно чатували біля входу в представництво і ходили назирці за Олександром Петровичем по вулицях. Але кмітливий, сміливий, спритний, він вислизав від переслідувачів, як риба, яку ловлять голими руками (…). Образно, з тонким гумором розповідав Олександр Петрович товаришам по роботі про свої «пригоди» («Полум’яне життя», с. 144).

Ото ж то й воно, що «образно». Відтак накажете ці билиці-небилиці сприймати за документ? Це те саме, що за такий же документ приймати листи Довженкового кумира, Миколи Гоголя до «мамєнькі» (інша річ, що вони багато що говорять про їхнього автора). Розповідь про «шпигунів», котрі ні на секунду не випускають з поля зору дипломата Сашка Довженка, це вочевидь чистісіньке кіно, витримане в авантюрному жанрі, котрий був таким популярним у 20-ті. Любов до цього жанру сам Довженко виявив у своєму повнометражному дебюті, фільмі «Сумка дипкур’єра». Підкресливши це й тим, що сам зіграв одну з ролей. Так що не будемо плутати Божий дар з яєшнею.

Набагато інформативнішим є, на мій погляд, інший текст, який подає Корогодський у своїй книзі. Йдеться про лист Довженка до актриси Олени Чернової. Його не датовано, одначе немає сумніву (оскільки йдеться про роботу над фільмом «Арсенал»), що це 1928 рік. Він пише: «Она (Варвара Крилова.— С.Т. ) приехала совершенно неожиданно после полугода молчания. Две недели огромные костыли стояли передо мною как жуткие призраки (звернімо увагу: блискучий і цілком експресіоністичний образ; костури постануть потім і в самому «Арсеналі».— С.Т. ). Я натыкался на них на каждом шагу. Я боялся прикасаться к вещам. Мне казалось, что от прикосновения они будут ломаться и деформироваться. Моя комната стала маленькой, тесной. А на кровати лежала моя жена Варя. Жалкая, измученная. Это был глубочайший абсурд, какой я когда-либо чувствовал в жизни. Мне хотелось выбежать на улицу и кричать громко: «Нет, это не она, она была совсем другая». Несчастье разлилось, как туман в моей комнате.

Мне было бесконечно жаль эту хорошую женщину. И ужас был в том, что мне ее было жаль. И многое другое. Ах, Олеся, милая моя мятущаяся девочка, какими словами и как говорить об этом. Любовь — не жалость; долг, обязанность — да. А жизнь? (…)

У нее умирает мама в Житомире. И она уехала скрасить ее жизнь ли, смерть ли. Бедная Варя. Она написала мне письмо. Она благодарит меня за то, что был я нежен и внимателен. Решила, что не будет писать мне больше. Потому что жизнь била ее карту и потому что я должен быть ничей. Бедная, бедная Варя. Она героически создавала себе милые противоречия в жизни, пока несчастье не внесло жуткое противоречие в ее жизнь» (Роман Корогодський. Довженко в полоні, с. 98—99).

Останні рядки і є ключовими. Вочевидь, Крилова належала до людей, котрі справді надто ускладнюють своє життя різнорідними і різнопорядковими умовностями і власноруч виробленими правилами. Щось було в їхньому житті таке, що справді не тримало їх міцно одне біля одного. Бо ж інакше якою виглядає поведінка Довженка: він покинув жінку в отакому стані. Одначе його не мучить совість, він охоче приймає тезу про те, що мусить бути «нічиїм» (переказуючи це іншій жінці, котрій хотів би тоді належати). При цьому підкреслює: «Ни трусом, ни мерзким человеком я никогда не был» (там само, с. 99). Якось не віриться, що уся справа в отому загадковому «білому офіцерові». І все ж чомусь Довженко був вільним у тому шлюбі від моральних зобов’язань, а головне, так само вважала і його дружина — от се єдина констатація, яку можна на сьогодні дозволити собі. Може, з часом віднайдуться нові свідчення чи документи, тоді й одкриється загадка.

Тим часом «після трагічної розлуки з дружиною поруч з ним опинилась жінка, з якою робилося йому чимдалі порожніше й байдужіше. Треба було рвати усе заразом» (Александр Марьямов. Александр Довженко. — Москва, 1968. — с. 51). Про кого йдеться? Відомі два романтичних захоплення митця того часу. Перше — Іда Пензо, балерина, котра зіграла у Довженковому фільмі «Сумка дипкур’єра» (зіграла балерину, тобто її взяли в картину як типаж). Про цей, сказати б, «напівроман», можна прочитати в романі Юрія Яновського «Майстер корабля» (писався упродовж 1927—1928-х років). Звичайно, це не мемуари, одначе тут досить точно описано реалії і самого кінематографічного життя Одеси, і любовних почуттів, які спалахнули в магічному трикутнику: двоє чоловіків (Довженко і Яновський) та жінка (Пензо).

«Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилась на мене (…). З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі»,— так описує автор героїню роману на ймення Тайах (тут усі імена мають романтичне забарвлення) і ця «фотографія» практично повністю збігається з прототипом: досить передивитися епізоди «Сумки дипкур’єра» за участі Пензо.

Прототипом іншого романного персонажу, режисера Сєва, є сам Довженко.

— Провалили картинку, Сєв? — сміюся я.

— Іще й як провалив. З музикою і барабанами, — регочеться мій друг і луна йде коридорами, як у лісі (коли говорити не про романні, а житейські обставини, то мова про дебютний Довженків фільм, короткометражну комедію «Ягідка кохання». — С.Т. ). — Зате я тепер не провалю і не злякаюсь».

Далі, до речі, розмова про море, котре Сєв дещо несподівано порівнює з жінкою:

— Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня в світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є і залишається першою жінкою, першою любов’ю».

Оскільки у «Майстрі корабля» надто багато збігів з реальністю як такою, можна запідозрити, що й тут письменник «близько до тексту» відобразив один із монологів Довженка. Хоча ніякій перевірці це не піддається. Відзначу тільки, що йдеться про «першу жінку» і першу любов, яка була «брудною», «дурною і жорстокою». З огляду на те, що трапилося у житті, може слід запам’ятати ці слова…

А далі в романі про те, як Сєв і редактор закохуються в Тайах, от сю чарівну, загадкову жінку і балерину.

— Ви танцювали, як єгиптянка — наче жагуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело сміється і лукаво поглядає на мене і на Сєва. Вона дуже стримана і холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.

— А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, — додає Сєв серйозно,— вона гризе горішок на дереві і влучає нас звідти горішком.

— Монкі (Monkey),— інформую я, — так звучить це англійською мовою (…).

— Ви якісь дивні люди, — сказала Тайах, — нічого подібного я не бачила у себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря».

Чисте, романтичне кохання — чи ж не після «дурного й жорстокого»? Принаймні така думка з’являється, коли читаєш от сі рядки, де персонажі роману почуваються справді юними, зовсім не дорослими і не цинічними: «Ми рушили йти додому і зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись за руки і потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря і попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулася мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившись всім тілом. Потім вона поцілувала Сєва…».

Хто не знав замолоду подібних відчуттів — той не був молодим. Романтична піднесеність, чистота помислів… «Були молоді, гарячі, здорові — читаємо у спогадах Миколи Бажана,— але не можу згадати, щоб бодай коли-небудь були захоплені ми темами статевими, щоб хоч коли-небудь балакали ми про ці найінтимніші сторони юнацького нашого життя. Не тому, що сторонилися один одного, ховалися з цим один від одного. Сашко і Юра були красивими людьми. Дівчата й жінки не обминали їх своєю увагою. Але ця увага не могла розхитати їхньої внутрішньої, органічної, якоїсь дуже простої і дуже мужньої цнотливості, стриманості, скромності, священної поваги до жіноцтва, до Вічної Жіночості, по-гетевськи глибоко відчуваної і Довженком, і Яновським. Тому всілякі теми, які могли б принизити священність теми жіночості, були просто неможливі на нашій «лужайці»… («Полум’яне життя», с. 184).

Ось такий моральний кодекс, ось таке ставлення до жінки. У романі Яновського все це відбито доволі докладно.

— Монкі, ви мене любите?

— Слово честі, не знаю, Сєв. Коли ви мені кажете про ваші почуття, я хвилююся, але в мене немає страху. А коли любиш, то, кажуть, — боїшся. Страх і млость.

— Я мовчу, — каже Сєв, спалахнувши всією своєю гордістю.

— Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тягучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові (…).

— А коли б я попросив зараз вашої руки і повів би до себе назавжди? Коли б я поніс вас…

— Не треба, Сєв. Відповіді в мене немає…

Напевно, так воно й було в житті. Або так, як наприкінці роману, коли жінка, у відповідь на вимогу нарешті обрати когось одного, відповідає: «Я вибираю обох» і, зрештою, залишає їх.

Одеський історик кіно Георгій Островський дослідив біографічну основу «Майстра корабля» (У кн.: Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського «Майстер корабля» як літературна містифікація. — Київ, 2002.— с.187—231). Він встановив, що там багато точно відтворених деталей і життєвих ситуацій. Аж до того, що Іда Пензо справді виконувала одну із партій в балеті «Йосиф Прекрасний» (а до того працювала в Большом театрі, у Москві) і що її балетну героїню звали Тайах. До речі, в сценарії «Сумки дипкур’єра», написаному Мойсеєм Зацем і Борисом Шаранським «взагалі не було ніякої балерини; у фільмі ж О.Довженка з написами і редакцією Ю.Яновського виникла головна роль — очевидно, спеціально для І.Пензо, прими-балерини Одеської державної опери». Більше того, Островському вдалося розшукати — після чималих складнощів — Пензо, котра жила у Москві (вона помре вже потім, у липні 1992 року). «Ви не могли знайти мене: я все життя сиділа» ,— сказала вона. І перерахувала чорні сторінки своєї анкети. Спершу її доправили в концтабори як дружину відомого кінооператора Володимира Нільсена, того самого, що зняв улюблені фільми «вождя всіх народів» «Веселі хлоп’ята» й «Цирк» й одначе загримів у місця «не столь отдальонниє» (де й загинув). Потім війна, фронт, де вона створює театральний ансамбль. Нове одруження і — знову табори. Доволі типова біографія радянського інтелігента (до речі, батько Пензо був італійцем)…

Отже, роман (чи напівроман) з Ідою Пензо був скороминущим, хоча й залишив доволі яскравий слід у мистецтві: і у творі Яновського, і у фільмі Довженка бачимо образ жінки, чий духовний і тілесний силует є виразним і типовим для тієї доби, коли жінки почали боротися за свою незалежність, свою самість. Не менш яскравим вийшов і роман з іншою учасницею зйомок «Сумки дипкур’єра», Оленою Черновою (виконала маленьку роль покоївки балерини). Більше того, нещодавно стали відомими листи Довженка до актриси (один із них уже цитувався вище). Видрукувані (у книзі Р.Корогодського «Довженко в полоні») 18 листів Довженка про кохання являють справді надзвичайно цікаву сторінку в житті митця…

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments