Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Олександр Гаврош, Iван Сила, цирк і життя

«Ви хотіли Робін Гуда, Зорро чи Джека Горобця? Але ж ми маємо своїх «благородних розбійників»
9 січня, 2013 - 14:54
ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ГАВРОША

Власне, завдяки прозі О. Гавроша та, насамперед, драматургії 2012 рік став для драматурга, поета і журналіста напрочуд успішним. Він став переможцем Міжнародного конкурсу кіносценаріїв до 200-річчя Тараса Шевченка (ІІ            місце), а з п’єсою «Ромео і Жасмин» представляв Україну на Міжнародному театральному фестивалі «Нові п’єси з Європи» у Вісбадені (Німеччина). Гаврош став дипломантом «Коронації слова» за роман «Капітан Алоїз» і видав книжку «Блукаючий народ» про русинів-українців Сербії. Його п’єса «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» поставлена в Закарпатському обласному театрі ляльок «Бавка» під назвою «Тричі славний розбійник Пинтя» (режисер Олег Жюгжда, Білорусь).

Окремі твори Гавроша перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами. Він є засновником і співголовою журналістського клубу «НеТаємна вечеря».

«День» уже повідомляв, що на кіностудії ім. О. Довженка знімається пригодницький фільм «Іван Сила» за мотивами книжки Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили», що розповідає про українського циркового силача Івана Фірцака, який на піку своєї кар’єри, після того як у 1928 році його визнали найсильнішою людиною планети, припинив виступати за кордоном і повернувся на Батьківщину. Стрічка має вийти в прокат уже весною. З цього ми почали нашу розмову.

— «Неймовірні пригоди Івана Сили» — це реальна історія закарпатця Івана Фірцака (Кротона). Доля його була крута, як і гірські серпантини,  — говорить Олександр ГАВРОШ. — На жаль, цей силовий атлет, котрому аплодували у 64 кранах світу, який мав титул Чемпіона Європи і Чехословаччини, нині виявився цілком забутий. Саме це й спонукало мене написати дитячу повість про одного з найсильніших українців ХХ      століття. Тож коли «ІнсайтМедія» запропонував екранізувати повість, то я не відмовився. Адже таким чином моя мета — розповісти про Івана Силу — стає доступною для мільйонної аудиторії. Зараз набагато більше людей дивляться фільми, ніж читають книжки!

 — Чи задоволені як письменник діями режисера та акторів, і взагалі творчим антуражем на знімальному майданчику фільму «Іван Сила»?

—  Про результат поки що рано говорити. Дочекаємося прем’єри. Але те, що я бачив на знімальному майданчику, свідчить, що і режисер Віктор Андрієнко, і продюсер Володимир Філіпов повністю віддаються цьому проекту. Дуже гарний акторський ансамбль: ціле гроно кращих українських акторів. Подобається, що знімальна група старається повністю відтворити обстановку початку ХХ століття. Для цього орендували навіть кілька фур із костюмами відомої чеської кінокомпанії «Барандов». (Іван Фірцак працював          у чеському цирку). Тому є всі шанси, що фільм «Іван Сила» стане кінематографічною подією в житті            України. Тим паче, що це чи не єдиний дитячий повнометражний фільм за всі роки незалежності, що            вже саме по собі вельми промовисто.

 —  Ще в юності я читав книжку «Кротон» Антона Копинця про Івана Фірцака. Та й самого Фірцака доводилося раз бачити в дитинстві, коли він виступав зі своєю асистенткою на шкільному подвір’ї в моєму селі. (Тоді, в 1960-х, він виступав по селах Закарпаття зі своєю цирковою програмою). Завдяки книжці й фільму постать Фірцака-Кротона набула вже художнього образу, викристалізувалася в кіногероя...

—  Іван Фірцак заслуговує, аби стати кумиром. Адже прожив своє життя цілком гідно. В народі користувався великою шаною, аж до смерті в 1970 році. А от влада його замовчувала. Що говорити, якщо до пенсії цей уславлений атлет працював на... приймальному пункті молока в рідному селі. Власне, й виступав він з імпровізованими гастролями по селах тільки тому, щоби прогодувати свою численну родину. Адже мав восьмеро дітей!

— Ви стали одним із переможцем Конкурсу кіносценаріїв «Шевченко-200»...

 — Це була дуже гарна ідея — спонукати громадськість і владу для створення нового фільму про Тараса Шевченка до 200-річчя з дня народження Кобзаря. Наскільки знаю, сценарій Олександра Денисенка «Прощання з пустелею» викликав зацікавлення у казахської сторони. Так що цілком можливо, що в кооперації фільм таки народиться. Дай Боже!

Щодо мого сценарію «Історія одного доносу», то я продовжую роботу. Вивчаю епоху, вишукую цікаві деталі. На жаль, в Україні чим далі, тим важче знайти кошти, аби видати книжку, а не те що зняти фільм. А кіно потребує мільйонів!

—  Зате цього року вас запросили до Німеччини. Там, мабуть, коштів не бракує? Чи сподобалася німцям ваша «Ромео і Жасмин»?

— Цього літа я брав участь у найповажнішому фестивалі сучасної драми «Нові п’єси з Європи», який що два роки відбувається у Вісбадені. Приємно, що Україна цього року була представлена бодай у читці п’єс. Дуже тепло приймали. Я боявся, чи німцям будуть зрозумілі наші сільські реальності? Але виявилося, що в них такі ж типажі. У головному — ми всі однакові. Цікаво, що перекладач навіть мої карпатські діалектизми переклала німецькими. Адже в них село також не говорить літературною мовою. І німцям це дуже сподобалося.

—  Остання прем’єра у вас відбулася в Закарпатському театрі ляльок «Бавка». Чому саме «Тричі славний розбійник Пинтя»?

 — А ви хотіли Робін Гуда, Зорро чи Джека Горобця? Але ж ми маємо своїх «благородних розбійників». Між іншим, Україна є батьківщиною багатьох відомих опришків — Довбуш, Кармелюк, Микола Шугай. Тут ми — попереду Європи. Відомий білоруський режисер Олег Жюгжда поставив «містичну придибенцію». Це смілива постановка, яка базується на закарпатському фольклорі. Трохи незвично бачити стільки «чорного гумору» в ляльковому театрі, але діти сприйняли виставу із захопленням. До того ж, «Тричі славного розбійника Пинтю» визнали кращою виставою цього року на Закарпатті.

— Розкажіть про ваш принцип драматурга й письменника?

 — Мені цікаво працювати там, де ще ніхто не копався. Щось відкривати для себе, говорити про нове, або якщо й про відоме, то під несподіваним кутом зору. Найприємніші хвилини творчості — це коли ти щось відкриваєш сам для себе. Головне, щоб у автора очі горіли від захоплення роботою! Бо якщо воно цікаве для тебе, то буде цікаве й для читачів. А оскільки незаповнених ніш в українській літературі достатньо, то тут таким авторам, як я, роботи вистачить на ціле життя. Тому дивуюся з тих, хто не знає, про що писати.

Ярослав ОРОС
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments