Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Ольга ТРИФОНОВА: «...Я відчуваю в собі Україну»

Розмова в «Домі на набережній»
20 липня, 2013 - 21:12
ОЛЬГА ТРИФОНОВА З ЧОЛОВІКОМ, ВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ ЮРІЄМ ТРИФОНОВИМ

Ольга ТРИФОНОВА (Мірошниченко) — письменниця, вдова Юрія Трифонова, директор музею, розташованого в легендарному московському будинку за адресою: вулиця Серафімовича, 2, описаному в повісті Юрія Валентиновича «Дім на набережній». Ця повість стала однією з найвидатніших літературних пам’яток радянського часу, а остаточне визнання прийшло до її автора вже після смерті.

Ми говорили з Ольгою Романівною в музеї «Дім на набережній» — двокімнатній меморіальній квартирі, де силами ентузіастів реконструйований побут партійної верхівки 1930 років у всіх деталях — від меблів до дитячих іграшок. Наша розмова і почалася з музею.

МУЗЕЙ НА НАБЕРЕЖНІЙ

— Ольго Романівно, для чого існує ваш музей? У чому головний принцип його організації?

— У нас двояка мета. По-перше, занурення в атмосферу. Ми зібрали унікальну експозицію, яка відтворює місце існування 1930-х; навіть меблі тут — за малюнками архітектора будинку, Бориса Іофана. Другий бік нашої роботи — багатющий архів. Його ми склали завдяки жителям будинку — вони нам все приносили, всі документи, які знаходили.

Спочатку це була громадська ініціатива?

— Так, на рівні Червоного куточка. Бадьорі жінки відвоювали шматочок у парткомі, але це, знаєте, як у дитячій казці, де лисиця підкинула свій хвіст, — щоразу захоплювали все більше і більше простору. Спочатку куточок, потім маленька кімнатка, а потім — теж маленьке, проте своє приміщення з окремим входом.

Зараз ви підпорядковуєтеся державі — а це може означати втрату незалежності...

— Вони платять і не особливо заважають. До цього часу держава була до нас лояльною, нічого не нав’язувала.

Чи багато у вас відвідувачів?

— Достатньо, при тому, що грошей на рекламу немає: близько 10—12 тисяч гостей на рік, і серед них багато молоді. Для такого маленького музею — непогано.

А хто це за категоріями?

— Перші і найдорожчі гості — ті, чиї родичі були репресовані, не кажучи вже про колишніх мешканців будинку. Приходять школярі, які вивчають твір «Дім на набережній», — їх приводять просунуті вчителі, інколи батьки. З’являється молодь, що цікавиться історією країни, 30-ми роками. А ще заглядають відвідувачі Театру естради, яким треба «вбити» час до вистави, але вони потім, буває, і вдруге приходять. Загалом дуже різний народ.

ПОМІСЬ РАЮ І КАЗАРМИ

— Тут і жили різні люди. Репресії зрівняли всіх — і революційних героїв з кривавим минулим, і людей від початку незаплямованих.

— Це правда. Більше того, дуже часто тут кати і жертви мінялися місцями. Спочатку когось репресували, потім репресували тих, хто репресував. Погана нескінченність. Дім відтворював безумство того часу.

Він, як я розумію, будувався як рай на землі.

— Помісь раю і казарми, я б сказала. З одного боку, рай — з урахуванням зручностей, нечуваних на ті часи, аж до поліклініки, маленької амбулаторії, розкішного спортивного залу, який до цього часу функціонує, театру, кінотеатру, власної пральні. Важче назвати, чого тут не було. Проте у всіх квартирах стояли однакові меблі з інвентарними номерами, які мешканцям не належали. Під’їзди охоронялися, але це була охорона ДПУ і НКВС. Тобто і казарма одночасно.

У СРСР багато хто про таке не міг і мріяти.

— Радянський Союз був країною волаючої нерівності. Я українка по крові, у мене батьки українці, і я дуже люблю Україну, настільки, що навіть купила будиночок у селищі Шишаки Полтавської області. Я пам’ятаю радянські часи — ми приїжджали до бабусі, теж під Полтаву, 1948 року. І нас по хліб посилали о п’ятій ранку — в Україні!

Мій батько голод 1947 року пам’ятає...

— А самим випікати не дозволялося! І вирощувати теж. Пам’ятаєте знаменитий указ про колоски? Нас, дітей, посилали збирати колоски, аби хоч якусь муку в будинку мати. Дітей — бо після 12 років вже наставала кримінальна відповідальність.

ГАЛЮЦИНАЦІЯ

— У цього будинку є таємниці, звичайно. Ось цей нежитловий під’їзд № 11, який нібито використовувався для прослуховування...

— Ну, це міфи. Вигадки телебачення. Завжди можна підслухати телефон. Телефони прослухувалися мало не в Кремлі ще з 1924 року. Крім того, звинувачення висувалися настільки абсурдні, що й підслуховувати нічого не треба було. Людину призначали японським шпигуном, і все. Це дурість жахлива. А ось так звані оперативні квартири для агентів НКВС були. У зв’язку з цим ми ніяк не могли зрозуміти відсутності логіки в нумерації під’їздів. Виявляється, в оперативну квартиру можна було зайти з одного під’їзду, а вийти з неї в іншому. А з 11 під’їздом така історія: вирішили, що недостатньо великі квартири у 10-му і 12-му. Тому відібрали простір від 11-го. Поставили стіни, а входу в квартири немає. Звідси теж багато міфів. Наприклад, про те, як Тухачевський, коли побачив, що приїхали за ним, утік через 11-й під’їзд. Ще один безглуздий міф — що тут є якийсь портал, через який Сталін проходив і його кудись, як це називається, переміщували. Або що будинок побудований у формі ключа, і це ключ до п’ятого виміру.

А що насправді?

— У цьому будинку є інші таємниці, набагато страшніші й темніші.

Яка з них найбільше вас тривожить?

— Як люди могли в’їжджати сюди, у квартири, з яких, як вони точно знали, ще вночі вивели мешканців? Вони вже вранці заселялися. Розумієте? Наприклад, зараз збираються Бутирську в’язницю переобладнати на престижний будинок. Скажіть, ви б поїхали туди жити?

Ні.

— Ось і ви ні. А вони їхали. А це була приблизно Бутирка. Тут лилися сльози, йшли обшуки, проводилися арешти. Викидалися з вікон, стрілялися. Людей витягали, кричали діти. Слухайте, третина мешканців будинку були репресовані, тобто 800 осіб лише тих, кого ми знаємо. А скільки пропали безвісно! Тут були квартири для радянських розвідників, які відпочивали після виконання завдань. І вони теж зникали, а у них були вигадані прізвища, і ніхто не знав, що це за люди. Ці стіни сповнені важких кривавих таємниць.

Чому ж ніхто не відмовився сюди їхати?

— Відмовитися було небезпечно. Але погоджувалися не тому, просто проживання тут завжди було знаком найвищого престижу. Сюди рвалися.

Ви знаєте, мені здається, що те, як цей будинок влаштований у поєднанні з тим, що пам’ятають його стіни, — все це сукупно схоже на чиюсь дику галюцинацію, хвору фантазію, втілену в реальність.

— Так, ви маєте рацію. По великому секрету вам скажу: хоча Іофан вважається чудовим архітектором, я зовсім не розділяю цієї думки. Це важка, масивна праска... Тут дуже багато квартир, у яких ніколи немає світла. Якщо ви пройдетеся дворами, то побачите ніші, а в них — кімнати без світла. А якщо велика квартира — то це анфілада. Тут позначився вплив італійської освіти Іофана, але кому потрібна анфілада у повсякденному житті?

Вам тут не буває страшно?

— Спочатку було. Але людина до всього звикає. Адже я тут працюю вже 15 років.

ТРИФОНОВ

— Не можу втриматися від наївного питання: якою людиною був Юрій Трифонов?

— Дуже хорошою. Говорю це не тому, що він був моїм чоловіком, або тому, що він чудовий письменник. Я сама, як бачите, мислю і висловлююся досить тверезо. Просто у нього дійсно була маса чудових якостей, які виявлялися в повсякденному житті. При цьому — дещо похмурий вигляд, але це тому, що він дуже хворів, мав проблеми з серцем. Соромився, не хотів, аби його жаліли. Приховував задишку. Тому був повільний, не слідував за людиною, а нав’язував свій ритм. Вирізнявся винятковою дотепністю. Його легко можна було розсмішити, і він міг дуже розсмішити. Був м’яким у всьому, окрім одного: творчості. Ось тут його можна було вбити, але змусити назвати погане, неталановите хорошим — не можна. Максимум — він міг промовчати з суто людської симпатії. Тому у нього було багато ворогів — вони приносили свої речі для схвалення, а коли схвалення не отримували, то затаювали велику образу. У побуті він був легкою, невибагливою людиною. Я його рідко бачила в напрузі. Наш маленький син галасував, бігав, я його осмикувала, а Юрій заперечував: «Ні, нехай живе, як хоче, і всі нехай живуть, як хочуть». Часто згадую таку картину: він працює за столом, на колінах у нього сидить син і просто на рукописі вимальовує каля-маля. Я говорила: «Давай, я його заберу». Юрій відповідав: «Та нехай сидить, нічого такого не відбувається!» Понад усе він не любив заздрість, злопам’ятність і мстивість.

А яким був його статус у письменницькому співтоваристві?

— Дуже дивним. По-перше, ті, хто вчилися з ним і бачили його важкі часи, коли він був безвісний, убогий, я б навіть сказала, гноблений у сім’ї — дуже здивувалися, що він так миттєво злетів. У нього ж була світова слава. Перед його смертю у нас двері не зачинялися від кореспондентів. Звичайно, ставилися ревниво: як це, разом голодували, рвані шкарпетки й інше, і раптом така слава?

Вірні друзі були, нехай і дуже небагато. Він любив і вмів дружити. Ніколи не забуду однієї його звички. Ресторан Дому літераторів був негласним клубом, там обідали довго, пересідали від столика до столика. І ось уявіть собі один не для всіх приємний момент. Аби потрапити до бібліотеки, доводилося йти через ресторан. Коли людина йшла і знала, що не може сісти за столик, думаю, це було неприємно для неї. Дуже часто так проходили літератори, яким не таланило, яких Юрій знав. Він завжди кликав таку людину і дуже делікатно умовляв сісти з ним: «Чому завжди біжиш, чому не сядеш», — усаджував, виявляючи величезну повагу — не співчуття, а саме повагу — і пригощав обідом.

ТАЄМНІ РАНИ

— У літературі існує думка, що письменника створюють негаразди. Склалася б літературна доля Трифонова, якби його разом з родиною не виселили з Дому?

— Він — сам по собі відповідь. У його кращому романі «Час і місце» є епізод, де молодий письменник переживає, що ніяк не відбудеться в літературі. Старший колега йому говорить: «Річ у тім, що ви не страждали, і, значить, вам немає про що писати». Я задаюся питанням: що дає сили таким людям? Відповідь — любов до страждань. З одного боку, у Юрія Валентиновича був дар, і цей дар у ньому плекала і розвивала його мати, він писав мало не з дев’яти років. Але ще він любив повторювати: «Наші головні коштовності — наші таємні рани».

Яке його авторське послання актуальне донині?

— Хороше питання, хоча складне. Дуже важлива думка: бувають часи величі малих вчинків. Завжди є можливість робити добро. Думаю, саме цьому і присвячений «Час і місце», там навіть прямим текстом сказано про це.

Якщо говорити про «Час і місце», то ви пишете в біографічному нарисі про Трифонова: «Його останній роман — «Час і місце» — застряг у редакції: боялися публікувати. А в шухляді лежали сторінки іншого роману — про провокатора Азефа, але, по суті, він збирався написати роман про те, як більшовики прийшли до влади. Збирався... І зрозумів, що перед ним постала стіна, — більше його друкувати не будуть. І коли він усвідомив це — він помер». Так легко, виявляється, можна вбити художника?

— Це те, про що Толстой колись писав: «исчерпать благо жизни». Вичерпується благо життя, те, задля чого живеш, що робить його осмисленим, а що може бути жахливіше за втрату сенсу? Звичайно, це буває по-різному. Юрій Валентинович був дуже мужньою людиною, це відзначив навіть лікар, який його оперував, сказав: «Ви не знаєте, який він відчуває біль. Люди б’ються головою об стіни і просять їх убити. А він тільки бліднув і обливався потом». Але моя подруга бачила його, коли він повертався з редакції журналу після відмови друкувати «Час і місце». Вона сказала, що це йшла абсолютно роздавлена людина: він думав, що його ніхто не бачить. Я його просила написати розділ, бо дуже забобонна, а в романі було 13 розділів; так ось, він прийшов додому абсолютно веселий, з жартом: «Ти уявляєш, твоя думка збігається з думкою редакції. Вони теж просять дописати!». А просили вони дописати променистий, оптимістичний фінал. Аби не помирав герой на самоті, в убогості і забутті — доля письменника в Росії.

Ви бачите місію в своїй роботі?

— Ні, це дуже гучно. Я дуже шанувала Юрія як письменника за життя і щаслива, що він це бачив. Ми кохали один одного. Звичайно, мене охоплює лють, коли я бачу, що його несправедливо ображають або забувають. А такі випадки одразу після його смерті були. Та й зараз не скажу, щоб його активно згадували. Він був, повторюся, дуже хорошим другом, але при цьому його друзі, такі як Аксьонов, наприклад, царство йому небесне, про нього навіть не пригадали, хоча з нашого дому не вилазили. А ось Фазіль Іскандер, з яким вони були просто знайомі, не дружили, сказав мені: «Поки був Юрій Валентинович, то не все можна було собі дозволити. А ось зараз його немає, і багато хто собі дозволяє». Існувала якась планка.

ПРОКЛЬОН ЧАСУ

— Вже якщо ми повернулися у сьогоднішній день, то спадає на думку нещодавній скандал, пов’язаний з Домом, — історія з горезвісним «нанопилом» у квартирі патріарха. Трагедія повторюється як фарс, але чомусь не смішно.

— Прокльон цього часу. «Дім на набережній», якщо пам’ятаєте, закінчується тим, що Шулепніков, одна з наймерзотніших фігур повісті, дикий пройдисвіт, проїжджає повз дім, де він колись жив як син замнаркома НКВС, дивиться на ці вікна і думає: «А раптом часи зміняться». Я ще тоді думала: «Яку дивну фразу написав Юра. Що може змінитися?» Але — змінилося. І зараз шулепнікови у повному порядку.

Скажіть, а поняття справедливості поширюється на історію?

— Схоже, що ні. Хоча в деяких країнах зуміли це зробити. Я говорила з однією людиною, яка дуже любить СРСР, добре його знає — цю людину звали Маріо Дідеріхс, він завідував східним відділом журналу «Штерн». Він міг без помилки назвати склад Політбюро 1932 року. Коли у нас почалася перебудова, він сказав: «Чому у вас не проводять люстрацію, як у Німеччині? Це треба зробити». Я йому відповіла: «Ти з’їхав з глузду, це громадянська війна. Адже у нас країна поділена на тих, хто сидів і тих, хто охороняв». Але він наполягав: «Якщо ви цього не зробите, у вас нічого не вийде». Ось ви зараз поставили корінне питання. Не мені судити, чи справедлива історія, але я глибоко переконана, що без справедливості історія не рухається поступально. Не хочу називати імена, але зараз я бачу, як знову звеличують людей, які знищували інших людей. І нічого.., виявляється, можна. А в Німеччині цього не можна.

Історія у таких випадках рухається не поступально і не знаменитою діалектичною спіраллю, а петляє.

— Так. Але це у кого як. Ось у тих, хто зумів зробити її справедливою, як у Німеччині — провели денацифікацію — був ривок уперед. І економічний, і культурний, і моральний.

УКРАЇНА

— Наостанок — що б ви побажали читачам «Дня»?

— (З посмішкою) Ой, я скажу. Юрієві Валентиновичу дуже подобалося, що я відчуваю себе українкою. Я це завжди підкреслювала і говорила, що відчуваю в собі Україну. Так ось, я дуже бажаю благоденствування Україні як моїй історичній, генетичній і ще якій завгодно батьківщині. Бажаю найкращого рідній Неньці.

Фото з сайта belan-olga.livejournal.com

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Москва — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments