Пекельні води історії

Це стрічка польського режисера Агнешки Голанд, спільного виробництва Польщі, України, Великої Британії.

На прем’єру у фестивальному Berlinale Palast прибули віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко і міністр культури Євген Нищук, не зайвий раз підкресливши: нинішній уряд цілком серйозно ставиться до процесів зростання вітчизняної кіноіндустрії. На українському стенді, облаштованому на міжнародному кіноринку, Розенко, Нищук і голова Держкіно України Пилип Іллєнко зустрілися з журналістами і представниками кіноіндустрії, відповіли на питання. Запевнили: держава і далі буде сприяти розвитку кіно, попри всі складнощі цього процесу.

Звісно, куди демократичніше, в дусі ліберальної філософії сказати: кіно, як і церква, скажімо, мусить бути відокремленим від держави та її впливу. Ага, саме з цього й виходили у 1990-ті. Що з цього вийшло ми знаємо: від доволі розвинутої галузі залишилися лишень цурупалки. Тут діє принцип відомий з давніх-давен: не хочеш годувати свій кінематограф — будеш годувати чужий.          

Годували, а точніше  — підгодовували: передусім американський, а за тим і російський. В Росії за її нинішнього правителя кіно і церкву тримають на повідку (фінансовому у тому числі), то ж нічого, окрім іронії і сарказму, не можуть викликати заклики до українського уряду одвернутись — і від кіно, і, особливо, від церкви. Хто рече подібні промови не дуже важко здогадатись.

Прибічникам «ідеологічного роззброєння « України вочевидь не сподобається і фільм Агнешки Голанд. Бо він не просто про валлійського журналіста Гарета Джонса (британець Джеймс Нортон прекрасно впорався з цією роллю), який у 1932—1933 роках марно намагався звернути увагу західних урядів на Голодомор в Україні. Фільм ще й про те, що СРСР протиставив Гарету й іншим не надто потужним, скажемо прямо, силам, величезну пропагадистську машину. Яка діяла не тільки масивом інформації, а й підкупом (те, що відбувається й нині). Опонентом Гарета Джонса у житті і в фільмі є американський журналіст Дюранті, рідкісна гнида, одначе ж не де-небудь, а в США його діяльність радянського пропагандиста (по суті справи так) була увінчана найвищою у цій професійній галузі Пулітцерівською премією.

Не всім видалась переконливою саме ця сюжетна лінія — про роль Заходу в тому, що відбулось на теренах Радянської України на початку 1930-х. Мовляв, треба було хльосткіше і предметніше. Одначе ж, як на мене, розумним досить буде.

Скажімо, один із найдраматичніших епізодів стрічки Голанд — це коли він, уже повернувшись на Батьківщину, дізнається про те, що США вирішили встановити дипломатичні стосунки із СРСР. З країною, яку очолювали людоїди! І скажіть, будь ласка, чи хтось із американців покаявся щодо вчиненого тоді? Риторичне запитання, як і марність надій на те, що Захід коли-небудь визнає свої помилки — як у підтримці Гітлера,так і в підтримці Сталіна та його режиму.

Найсильнішими, на мій погляд, є власне українські епізоди. Коли журналіст зумів вислизнути з-під опіки більшовицьких спецслужб і помандрував селами, вистиглими і вимороченими. Помандрував пеклом — бо напевно, що саме так воно і виглядає. Зі старими й малими, з поїданням трупів і селами, чиє повітря засклилось горем і відчаєм. Бо коли вмирають діти і ти не можеш нічим тому зарадити, коли вмирає народ і його майбутнє постає у кривавому мареві — то що це? Ми бачимо ці картини очима британського журналіста, людини, яка дуже добре розуміла сенс того, що відбувається. Бо ж, окрім всього, він був і проникливим політологом, хоча такої професії у ті часи ще не існувало.

До речі, історія Гарета Джонса 10 літ тому була відтворена у фільмі «Живі» Сергія Буковського, з чималою кількістю подробиць і вражаючими духовним профілем журналіста-подвижника. Котрий не дожив і до тридцяти, десь у монольських степах убили його — напевно ж всюдисуще НКВД. А от Дюранті благополучно дістався старості і тихо-мирно відійшов у своєму ліжку. Хоча це той випадок, коли на могилу варто б і плюнути.

Чи здобуде «Містер Джонс» один із призів Берлінале? Важко сказати. Хоча рівень фільмів великого конкурсу не вражає, але можливі будь-які несподіванки. Поживемо (до суботи, вечора закриття) — побачимо. Зрештою, не призами єдиними. Головне, вперше західні глядачі можуть практично вперше (в ігровому кіно) побачити більшовицький сталінський рай — рай, який обернувся пеклом для мільйонів українців.