Петро Рулін: шведський підданий і... перший український театрознавець

Постать Петра Івановича Руліна (1892—1940 рр.) — культова в середовищі українських театралів, але маловідома обивателеві. Родоначальник вітчизняного театрознавства, видатний театральний критик, літературознавець, засновник Українського театрального музею на території Києво-Печерської лаври (нині — Музей театрального, музичного і кіномистецтва України), професор Київського театрального інституту. Він за своє подвижницьке, але коротке життя встиг пройти всі кола пекла — «показове» усунення від викладацької роботи 1934 року, арешт 1936-го і звинувачення в «націонал-фашизмі», заслання до Сибіру 1937-го, смерть від фізичного виснаження на лісоповалі у грудні 1940 року.

Завдяки безстрашній наполегливості дружини Лідії Миколаївни і листам творчих спілок до прокуратури СРСР 1958 року Петро Рулін був посмертно реабілітований. У 1972 році опублікували збірку його вибраних статей, у підготовці якої, окрім вдови видатного вченого, взяли участь відомі театрознавці Петро Перепелиця і Ростислав Пилипчук. За ініціативою Пилипчука 1992-го у Києві відбулася Міжнародна конференція, присвячена 100-річчю Руліна (на жаль, її матеріали так і не були опубліковані).

Того ж року його єдиній дочці Ірині СБУ дозволила подивитися кримінальну справу батька, у якій 300 листів, а Ростиславу Пилипчуку — переписати її «від а до я». Чому Ростислав Ярославович до цього часу не зважився оприлюднити ці матеріали, теж зрозуміло: єдиним живим свідком звинувачення на закритому суді 1937 року був його педагог у театральному інституті Іван Волошин, а це вже — етична колізія...

Сьогодні кримінальна справа, що зберігається в архіві СБУ, а також об’ємний особистий фонд Петра Руліна в ЦДАМЛМ України, який містить його чисельні рукописи, нариси, особисте і ділове листування, біографічні документи — безцінні документальні джерела. У вересні минулого року на цих матеріалах, доповнених фотографіями з фондів Музею театрального, музичного і кіномистецтва України, в ЦДАМЛМ України була відкрита виставка до 120-річчя з дня народження П. Руліна. У лютому цього року ця ж виставка упродовж місяця експонувалася в стінах Національного центру ім. Леся Курбаса. Нещодавно в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України і його філії — Музеї Марії Заньковецької — пройшла Міжнародна науково-практична конференція «Український театральний музей: 90 років для науки і культури», де постаті Петра Руліна були присвячені декілька доповідей.

Треба сподіватися, що наукова публікація творчої спадщини вченого і його листування відбудеться найближчим часом. Але навіть вона навряд чи замінить живі спогади, якими здатні поділитися рідні. Адже документи не лише відкривають правду, але і ставлять дослідника у глухий кут, а після знайомства з ними у відповідь на одне нез’ясовне питання може виникнути ще десять таких самих...  На жаль, практично нікого, хто міг особисто знати Петра Івановича, вже немає серед живих. Пішли з життя його дружина Лідія Миколаївна і дочка Ірина. Невеликою частиною архіву, що залишилася в сім’ї, нині опікується його онука Лада ДЬЯЧОК. У неї вдома збереглася шкатулка зі старими родинними фотографіями, деякими документами, в серванті — подарована Марією Заньковецькою дружині Петра Руліна дивовижна кавова філіжанка. Але головна цінність — родинні спогади, які їй передала у спадок бабуся і якими Лада Костянтинівна уперше ділиться з читачами «Дня».

— Ладо Костянтинівно, в особистому архіві Петра Руліна безліч документів, що свідчать про його шведське підданство. Що ваших предків привело до Києва?

— З розповідей бабусі, два брати, Іван (батько Петра Руліна. — Ю.Б.) і Віктор Руліни, приїжджали в Російську імперію працювати. Віктор займався постачаннями хліба з Росії до Швеції, їздив переважно до Петербурга, а Іван був представником фірми Нобеля в Росії (очевидно, він був хіміком за фахом). Їхні батьки, Пер Ерік Рулін і Марія Бригіта, були фермерами, звичайними шведськими селянами, це помітно з фото, що збереглися . Не знаю, яким чином вони примудрилися дати дітям гарну освіту...

У Ризі містився завод з виробництва сірчаної кислоти, яку поставляли до Швеції для виробництва динаміту. Мій прадід Іван був акціонером цього заводу, займався постачаннями. Ще знаю, що Борис Петрович, їхній третій брат (1896 р. народження), мабуть, між 1924 і 1926 роками їздив до Швеції відбувати військову повинність.

— Як ваш прадід Іван Петрович опинився у Києві?

— Імовірно, до Києва він приїжджав у відрядження, під час якого відбулося його знайомство з майбутньою дружиною. Судячи з розповідей, Клавдія Вікторівна був дуже красивою, і мій прадід у неї закохався. Сім’я Клавдії Вікторівни належала до «середнього прошарку». Вона закінчила гімназію, для того часу це був хороший рівень, що передбачав, як мінімум, знання мов. Якщо 1891 року у них народилася дочка Ольга (старша сестра Петра Руліна), то весілля могло відбутися 1890-го. Сестра Клавдії Вікторівни Ганна була одружена з Феофілом Гавриловичем Яновським (видатний український терапевт, засновник клінічної фтизіатрії, лікар Лесі Українки, Марії Заньковецької, Івана Карпенка-Карого. — Ю.Б.)

Батько Петра Руліна помер дуже рано, 1904 року, залишивши Клавдію Вікторівну з чотирма дітьми на руках. Ганна Яновська багато допомагала родині сестри. Не знаю, чи маю я право про це говорити, але моя бабуся припускала, що акції Івана Петровича ще до революції були передані Ганні Вікторівні. Маючи на руках сім’ю і чоловіка-безсрібника (Феофіл Яновський не лише багато лікував безкоштовно, ніколи нікому не відмовляв, але й позичав гроші нужденним хворим), вона була більш практичною жінкою.

У своїй автобіографії дід писав, що після смерті батька їхню сім’ю утримував дядько, професор Яновський. Вже у 15 років, навчаючись у реальному училищі, Петро Іванович давав приватні уроки (сестри, природно, не працювали). Знаю, що у нього був туберкульоз і Феофіл Гаврилович його лікував.

Як Петро Іванович познайомився з Лідією Миколаївною, не знаю, але 1916 року вони побралися, 1917-го народилася моя мама. Бабуся вчилася на Вищих жіночих курсах при Університеті св. Володимира, диплом отримувала у Франції, в Гренобльському університеті, потім викладала німецьку і французьку мови — спочатку час від часу, потім у школі, а згодом — у Київському університеті.

— Лідії Миколаївні, як і вашому дідусеві, не вдалося уникнути репресій...

— Дідусь 1937-го отримав шість років заслання і був відправлений на Колиму. Того ж року в липні було арештовано всю нашу сім’ю (маму, бабусю і прабабусю) і безстроково відправлено до селища Чаша Тюменської області. Там бабуся викладала німецьку мову в школі. До заслання мама вчилася в Архітектурному інституті й, аби не переривати навчання, вступила на математичний факультет Свердловського університету.

У бабусі був список членів Політбюро, і щодня вона посилала листа приблизно такого змісту: «Так, я винна, не розгледіла в чоловікові ворога, не донесла. Але ж Сталін сказав, що діти за батьків не відповідають. Так до чого ж тут дочка, а тим більше теща?». Її запитували: «Що ви робите?», на що бабуся відповідала: «Ми вже в Сибіру, втрачати нічого!». І ми мало не єдина сім’я, яка повернулася до Києва!

Оскільки під час арешту наша квартира в Діонісівському провулку була реквізована разом з усім вмістом, то нам дали кімнату в комунальній квартирі на вул. Леніна, 72 або 74 (нині — вул. Богдана Хмельницького).

До речі, коли німці збиралися висадити Київ у повітря, вони звеліли всім жителям зібрати речі і виїхати на якийсь час. Коли ж вони повернулися, то виявили, що зник рукопис бабусиної дисертації — німецько-український юридичний словник, який вона підготувала перед війною. Звичайного злодія якісь «сторіночки» навряд чи зацікавили б. Мабуть, «пройшовся» хтось зі знайомих.

Знаю, що Лідія Миколаївна допомагала матері мого батька Юлії Кирилівні, яка через вік не могла працювати і дуже бідувала під час війни. Збереглися листи бабусі до тата, де вона згадує про це.

— Розкажіть дивну історію про порятунок Оранти в Софійському соборі.

— Евакуюватися з університетом бабуся не змогла, залишилася в Києві разом із хворою прабабусею. 1 вересня почалися заняття в школах і університеті, скрізь висіли гасла «Київ не здамо!», а 19-го у місто увійшли німці... Ситуація була складна, бабуся не любила про це згадувати. Спочатку вона якось перебивалася, продавала все, що було в квартирі. А потім, коли 1942 р. був організований Музей-Архів Переходової доби, пішла туди працювати.

У дитинстві бабуся водила мене в Софійський собор і розповідала, що існують спеціальні схеми Оранти, за якими мозаїку можна «розмонтувати». Вона згадувала, що близько 1943 року німці вирішили вивезти Оранту, і, аби цього не сталося, бабуся разом зі сторожем Софії заховали документи.

— Як склалася доля ваших рідних після війни?

— До заслання 1937 р. тато і мама вчилися на одному курсі Архітектурного інституту, а після повернення до Києва мама відновилася. Війна застала її в Кам’янці, звідти вона пішла в діючу армію, була сапером. Вони будували оборонні укріплення, залишали їх німцям і йшли з відступаючою армією. Потім її відправили будувати Кемеровський хімкомбінат, на Кузбас. Я народилася в Кемерово 1943 року. Після війни був негласний наказ Сталіна не повертати підприємства. Багато там і залишилися або поверталися чи нелегально, чи маючи якийсь офіційний привід. Макіївський будівельний трест зібрав своїх співробітників і повернувся до України відновлювати Донбас. Власне, мій батько — це мій хрещений, Костянтин Михайлович Сливак. А мій біологічний батько, Йосип Семенович Райхлін, був маминим однокурсником (вони з мамою померли в один рік — він в Америці, а мама у Києві). Його сестру Марію бабуся ховала під час війни за шафою, всі інші пішли в Бабин Яр... Марія була одружена з росіянином, бабуся дістала їй документи на прізвище чоловіка, і так вона отримала змогу вибратися з окупованого Києва.

...Отримавши дозвіл, мама повернулася з Макіївки до Києва, відновилася в інституті. Бабусю взяли працювати в університет — викладати німецьку мову. А 13 квітня 1945 року — заарештували. Про долю діда ми нічого не знали. У мами на руках були я, прабабуся і бабуся, з якою потрібно було бігати по судах.

Лідія Миколаївна сиділа на Рибальському острові і на Сирці (там, де під час війни був німецький концтабір, після відходу німців зробили радянський). У в’язниці і на пересилці працювала в медсанчастині. Під час Першої світової вона закінчила курси медсестер, роботи жодної не боялася. Я завжди говорю, що останнім інтелігентом у нашій сім’ї була бабуся. Бо інтелігентність — це не освіта, а стан душі! Її поважали всі. Вона була жінкою з великим відчуттям власної гідності, ніколи не лестила і не доносила. Відсиділа за 58-ою статтею вісім років.

Після арешту бабусі 1945-го ми — мама, я і прабабуся — виїхали до Дніпропетровська. Власне, прабабуся мене і виховувала, бо батьки працювали. А 1947-го вони почали розлучатися...

У листопаді 1947 року батько (Костянтин Сливак. — Ю.Б.) привіз нас до Києва. Один із його братів, Євген Сливак, був відомим піаністом, професором Київської консерваторії, інший брат, Кирило, працював в архіві. Я багато чим у житті зобов’язана своєму «подвійному» батьку і завжди пам’ятаю про це. Він всю війну пройшов у піхоті, від Києва до Сталінграда і назад, після декількох поранень втратив ногу.

— Вам бабуся часто розповідала про діда? Сама вона усвідомлювала ту епохальну роль, яку її чоловік зіграв в історії українського театру і, зокрема, театрознавства?

— Все, що робив мій дідусь, вважалося звичайною справою. Коли 1926 року був організований Український театральний музей, під нього виділили стару будівлю на території Києво-Печерської Лаври. Дід купував дрова, а бабуся топила піч у будівлі, аби не зіпсувалися експонати. Бабуся дуже багато допомагала при розбиранні і систематизації експонатів.

Петро Іванович був дуже заклопотаною людиною. Він багато працював, час у нього був розписаний по хвилинах, і це не просто слова. Бабуся згадувала такий епізод. Якось вона сказала чоловікові: «Петре, нам потрібно поговорити». На що Петро Іванович дістав записну книжечку, подивився свій розклад і сказав: «Добре, у четвер о такій-то годині».

Для дочки, моєї мами, дід склав список книжок (пізніше він був переданий мені), які повинна прочитати кожна культурна людина — починаючи від греків і закінчуючи сучасниками.

— Якими мовами володів Петро Рулін?

— Він знав багато мов. Окрім французької і німецької, мабуть, були й інші мови. Дідуся дуже засмучувало, що вдома говорили російською, він намагався «перекласти» всіх українською мовою.

— Коли ваша сім’я дізналася про трагічну загибель діда?

— Коли я вчилася на другому курсі університету, до нас прийшла нова студентка Ніна Дубиніна. Ми познайомилися і подружилися. Я була вхожа в її дім. Її вітчим, Іван Павлович Моїсеєв, відбував покарання на Колимі. Очевидно, сидів за «першу цукрову справу» (учасників «першої цукрової справи» засуджували, а другої — розстрілювали). Коли я запитала про Петра Руліна, він сказав: «Знаю». Це було потрясінням... З листів ми знали, що в засланні дід спочатку працював бухгалтером. Іван Павлович розповів, що Петро Іванович відмовився робити якісь «приписки», не підкорявся начальству, і його відправили на лісоповал, не давши навіть ватника. Зима 1940 року була дуже суворою, а він — в одному піджаку. Петро Іванович помер з голоду, у таких умовах вижити було неможливо... Моїсеєв сказав, що подробиці розповість лише дружині, але бабуся відмовилася. Сказала, другий раз ховати чоловіка вона не в змозі... Саме Іван Павлович повідомив мені юридичну адресу, за якою я послала запит, і ми отримали перший офіційний висновок про смерть Петра Івановича з формулюванням «помер від сердечної недостатності 23 грудня 1940 року».

— Ви були на конференції до 100-річчя Петра Руліна, яку проводив Ростислав Пилипчук?

— Так, сиділа і слухала. Пам’ятаю, приїжджав хтось із колишніх учнів діда з Канади, якому Петро Іванович перед арештом сказав: «Виїжджай, нічого хорошого не буде...». Ростислав Пилипчук тісно спілкувався з бабусею, завдяки йому і театрознавцеві-архівістові Людмилі Приходько багато було зроблено для відновлення пам’яті про діда.

Фото з фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України