Під знаком мугаму

Знаковою культурною подією у Києві стали Дні азербайджанської музики в Україні («День» №64 від 9 квітня 2013 р.). Стисла у терміні, втім потужна за своїм художнім наповненням, безпрецедентна за суспільним резонансом і високим емоційним градусом мистецька акція, влаштована Міністерством культури, Національною спілкою композиторів України, Посольством Азербайджанської республіки в Україні, Спілкою композиторів Азербайджану, Азербайджанським культурним центром ім.            М.Магомаєва, Всеукраїнською громадською організацією «Об’єднана діаспора азербайджанців України» перетворилася на свято єднання двох культур. Колектив гостей на чолі з відомою композиторкою, головою Спілки композиторів Азербайджану, народною артисткою, професором Франгіз Алі-заде спромігся створити справжнє диво: київська музична спільнота опинилася під магічним впливом азербайджанського мугаму.

Мугам це — філософія життя, втілена в особливу імпровізаційну форму музикування. Власне, мугам є основою азербайджанської народної музики. Сьогодні й азербайджанський мугам, і мистецтво азербайджанських ашугів внесено до реєстру шедеврів нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Існує сім основних мугамів. Класик азербайджанської музики Узеїр Гаджибеков в своєму трактаті «Основи азербайджанської народної музики» так описав гаму настроїв, що їх несуть у собі мугами, кожний з яких має свою назву: «Раст» викликає у слухача почуття бадьорості сміливості, «Шур» вводить у веселий, ліричний стан, «Сегях» пробуджує почуття любові, «Шюштер» несе глибоку тугу, «Чахаргях» — хвилююче збудження, емоційне піднесення, «Баяти-Шираз» — сум, «Хумаюн» — глибоку гіркоту, журбу. Тож уявіть собі, який насправді шквал бурхливих емоцій, запальних ритмів, незвичних, подекуди екзотичних тембрів азербайджанських народних інструментів (а гості привезли з собою і національний інструментарій і блискучих виконавців на тарі, каноні та кеманчі) чекав на київських слухачів. Надзвичайно виструнчена програма двох концертів — камерного й симфонічного, за словами Франгіз-ханум, — мала на меті «створити у киян максимально панорамне уявлення про азербайджанську музику». Прозвучали твори композиторів Азербайджану різних поколінь: класиків Асафа Зейналли, Кара Караєва, Фікрета Амірова (фундатора жанру симфонічного мугаму), старшого покоління — Франгіз Алізаде, Джаваншира Кулієва, молодших авторів    — Васифа Аллахвердієва, Джейхуна Аллахвердієва, Алії Мамедової та інших. І, зрештою, саме мугамні композиції концерту камерної музики, що відбувся у Концертному залі НСК України викликали непідробний інтерес і навіть ажіотаж у слухачів. Справжні віртуози своєї справи, музиканти, які продемонстрували феноменальну техніку гри на кеманчі (Аїда Рафієва), тарі (Сахіб пашазаде), каноні (Чінара Муталлібова), сазі (Фірудін Аллахвердієв) створили в залі абсолютно дивовижний, незвичний для нашого слуху акустичний простір. Власне, самобутні, такі не схожі на традиційну європейську музику мугамні композиції, почуті киянами на фесті, настільки заволоділи увагою й думками професіональних музикантів, з-поміж яких було чимало провідних українських композиторів і музикознавців, що всі з нетерпінням чекали на Круглий стіл на тему «Українсько-азербайджанські музичні зв’язки: сучасний вимір». Він і став своєрідною розгорнутою каденцією у дебатах про мугам.

Голова азербайджанської делегації Франгіз Алі-заде — харизматична постать. Вона — видатна композиторка сучасності, піаністка, педагог, диригент, режисер, має звання «Артист ЮНЕСКО в ім’я миру», член Асоціації захисту авторських прав GEVA, до якої приймають композиторів, виконання творів яких має нараховувати не менш як 100 разів на рік упродовж трьох років. Франгіз-ханум підкорила своєю ерудицією, розкрила панорамну сутність музично-поетичного феномену мугаму, секрети його сучасної затребуваності у світі. Деякими деталями свого бачення сучасних музичних процесів мисткиня поділилася з «Днем».

— Франгіз-ханум, ваші знання з історії мугаму, докладне тлумачення всіх різновидів, варіантів цього унікального жанру просто вражають. Мабуть, ви були зразковою студенткою музичного вишу...

— Свого часу я закінчила композиторський факультет Бакинської консерваторії і як теоретик теж. Звичайно ж, самоосвіта немало значить. Великий вплив на формування особистості має і континуум, в якому ми діємо, спілкуємося. Я, наприклад, завжди прагнути знайти цікавих людей. Приміром, коли на замовлення видатного сучасного віолончеліста світового виконавського Олімпу Йо-Йо Ма для його глобального мистецького проекту «Шовковий шлях» написала твір «Дервіш», мені спало на думку дізнатися, а чи існують зараз в Азербайджані справжні дервіши? І знайомство з такою людиною відбулося. Тоді подумалося: живемо оце ми в місті і думаємо, що цим містом весь Азербайджан обмежується. Поряд з нами живуть надзвичайно цікаві люди, які можуть бути і філософами, і мудрецями, і носіями величезного арсеналу світових знань. І коли зненацька часом бува зазирнеш у душу такої людини, просто дивуєшся — таке внутрішнє сіяння походить від неї, такі глибини знаходиш і відкриваєш для себе нові істини.

— У вашій музиці органічно взаємодіють східні, національні художні цінності і європейські цивілізаційні надбання. Вас критики навіть називають «посередником між Сходом і Заходом». Яким чином вам вдається у творчості досягати рівноваги двох культурних полюсів і як уживаються ці контрастні лінії у вашій мистецькій натурі?

— За гороскопом я належу до знаку Близнюків, якому первісно властива боротьба двох начал — гарячого серця й холодного розуму, емоційної нестриманості й тверезої розсудливості. Мабуть, все-таки в цьому є якесь підґрунтя: я маю на увазі дату народження...

— Чи завжди у вас була така внутрішня налаштованість — заявляти про себе насамперед як про азербайджанського композитора? Адже більшість ваших творів вже навіть своїми назвами декларують національну приналежність: «Мугам-саягі», опера «Інтизар», «Абшерон-квінтет» тощо?

— Знаєте, у різні роки це бувало по-різному. Гадаю, що всім молодим людям властивий нігілізм, вони схильні до заперечення існуючих цінностей, вони вирізняються відвертою категоричністю, прагненням чогось незвичайного, інороднього. В тобі весь час ніби живе якась внутрішня антитеза. До речі, в моїй біографії ця риса заперечення відіграла дуже позитивну роль: в 1960-ті я почала активно вивчати додекафонну музику, переграла самостійно всього А.Шенберга, П.Булеза, внаслідок чого отримала дуже потужний європейський базис...

— Ви себе позиціонуєте як «шістдесятницю»...

— Так, це був період неймовірної тяги до пізнання нових світів і шляхів у мистецтві, що відзначався постійним станом незаспокоєності, перебування у зоні пошуковості. Втім, коли дорослішаєш, стає очевидним: стати просто середньоєвропейським композитором без власного «обличчя» — то замало. Мені доводиться часто бувати в журі на багатьох світових композиторських конкурсах. Інколи слухаєш — один музикант із Косова, інший — з Німеччини, той — з Японії, а ти між їхньою музикою не помічаєш ніяких відмінностей! А так хочеться, щоб тебе щось «зачепило». Музика — це насамперед емоційне мистецтво. Ясна справа, що без інтелекту і знань сучасних технік професійним композитором ти ніколи не станеш. Та є певні закони фізичного сприйняття, яким підкоряються наші органи слуху, зору тощо. І не варто їх ігнорувати.

 — Був час, коли ви з гіркотою зауважили, що «увагою азербайджанських виконавців я не розпещена»...

 — Цього року я була удостоєна двох почесних нагород Азербайджану: «Жінка — патріот року» і «Золоте перо». 2007 року мене було обрано головою Спілки композиторів Азербайджану, і коли мої колеги побачили, скільки мною було організовано важливих заходів для виведення національної музики на світову орбіту, (а я, зокрема, є художнім керівником двох міжнародних фестів — «Світ мугаму» і «Шовковий шлях»), маятник зсунувся у бік позитиву. Втім, мене й досі не запрошують викладати у Бакинську консерваторію. І це при тому, що я викладаю в Німеччині, Америці, даю відкриті уроки й майстер-класи, на які з’їжджаються зацікавлені люди з різних країн світу і завжди висловлюють свою вдячність за науку.

— Музика, яку ви цього разу привезли до Києва, переважно несла в собі заряд урочистої піднесеності, барвистої святковості, хоча мугами бувають за своїм звучанням і сумними, й навіть трагічними. Історія Азербайджану має чимало драматичних сторінок, яким у вас на батьківщині присвячують відповідні мистецькі акції. Візьмемо хоча б нещодавній фестиваль у Баку, що приурочено до річниці Ходжалинського геноциду. Чи опиняються такі події у фокусі творчих амбіцій азербаджанських композиторів молодшого покоління? Чи хвилюють їх події власної історії?

— Звичайно, будь-яка трагічна колізія мусить бути пропущена через серце, вона має бути осмислена митцем, а це, безперечно, вимагає від композитора зрілості — душевної й вікової.