Підвал неповернення

Вистава поставлена за п’єсою Марини Бортник-Гулеватої. Незважаючи на те, що п’єсу зараховано до категорії гостросоціальних, актуальність «Втечі з майбутнього» лише зростатиме з часом.

Взявшись за постановку, молодий київський режисер Даніїл Саричев навряд чи ставив перед собою стратегічну мету «спробувати» вже відомих глядачу хмельницьких акторів. Він просто взяв тих, кого побачив в образах п’єси і цим підтвердив відому істину, як корисно мати свіжий погляд на можливість трупи.

Мінімалістичне оформлення сцени, де натуралістичні елементи (ліжко-диван, крісло; на передньому плані — імпровізований столик із шин, накритих дерев’яною дошкою) є незмінними впродовж усієї вистави (художник — Віта Шаповаленко). На задньому плані — обідрана підвальна стіна, заґратовані віконця, масивні вхідні двері, що уособлюють замкнену територію — безвихіддя, — ось середовище, в якому постійно існуватимуть персонажі, модель світу підлітків.

Як коментар до майбутнього сюжету, автор вдається до прямого звернення головного героя п’єси Роми до глядачів: «...Хтось мріяв стати великим вченим, хтось — заробляти купу «бабок», а хтось — просто любити... Та у кожного були свої проблеми. Комусь заважали батьки, а комусь... теж батьки. Ми бачили в цих людях найсильнішу перешкоду. Та ми не шукали способу порозумітися з ними. Ми ховались від них у свою нору»...

На перший погляд, «Втеча з майбутнього» може скидатися на документальну, навіть хронікальну п’єсу. Але при подальшому розгляді виявляється присутність вічних питань психології ще незрілої особистості, яка втрачає безпосередній контакт з реальним світом. Це проблема світу втраченої ідентичності, де підлітки, керовані культом наркотиків, спиртного, грошей готові зректися себе. Глядач перебуває у стані напруженого споглядання процесів руйнації особистості п’ятьох героїв вистави, найстрашніше в якій — абсолютна неусвідомленість героями свого стану.

Автор показує своїх персонажів в їх тісному взаємозв’язку. Дрон (Тарас Юровський) — колоритний типаж «тіньового мажора» у ватазі молодих «лузерів», синок прокурора. Хитрий і підступний, він розпоряджається всіма і всім. Саме він налагодив систему купівлі-продажу і безкоштовної «дегустації» наркотиків. Дімася (Борис Ковальський) — типовий «хлопчик на побігеньках», якому притаманні риси такого собі сучасного Хлєстакова. Здається, в його мізках вічно живуть фрази «Чево изволите?» і «Будет сделано!». Героїня Наталії Дяченко — неповнолітня Катруся, яку компанія охрестила Відіком, дещо незграбна, вайлувата, вона постійно намагається здатися старшою за віком, але це їй мало вдається.

Єдиний персонаж вистави, який викликає співчуття — Оля — дівчина Роми, яку грає Юлія Кузнєцова. На противагу іншим персонажам, вона з благополучної сім’ї. В брудний підвал її привело світле й нерозсудливе кохання. Неусвідомленість нею свого становища призводить до трагічного фіналу: Оля отримує передозування, а потім її ґвалтують. Режисер у цей кульмінаційний момент уникає подальшої драматизації подій — з вистави випадає «кадр» тексту п’єси, в якому Рома віддає кохану на поталу друзям...

Вистава сміливо говорить про одну з найбільш суттєвих, гострих проблем соціальних зрушень. Саме в цьому — сенс і п’єси, і режисерського попередження. Але чи буде воно почуте? Хотілось би.