Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Погляд скрізь роки

У письменницькому середовищі цей рік вважають роком Григора Тютюнника
27 грудня, 2006 - 00:00

У першій половині 60-х років він увійшов у літературу як справжній майстер. Герої його творів, на перший погляд, звичайні люди. Проте їхня колоритність і точність характерів виходять за межі стереотипів соціалістичного реалізму тодішньої літератури. Нещодавно видавництво «Грамота» презентувало книгу «Вибраних творів» Г. Тютюнника. Вперше оповідання й новели письменника вийшли без так званих «купюр». Упорядкуванням книги займався письменник та найближчий друг Григора — Петро Засенко. З ним наша розмова про життя та творчість письменника.

— Пане Петре, в одного батька народились два сини, які згодом стали письменниками — Григорій та Григір. Творчість обох відзначено високими літературними преміями...

— У дитинстві Тютюнника-молодшого також назвали Григорієм. Григір — літературне ім’я, аби читачеві легше було розрізнити цих двох письменників. Його біографія типова для того покоління, дитинство якого було «зігріте сталінською усмішкою». Це покоління зазнало нищівних голодоморів, хронічних злиднів, принижень. У ранні літа було змушене трудитися нарівні з дорослими. А ще війна, політичні репресії... Багато письменників призвичаювались до тих умов, вихваляли панівну систему, відгукувались на чергові постанови партії.

Григір Тютюнник розповідав, що в 1933 році його родина опухла з голоду, а дід по матері помер. «Я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити, сміятись і балакати...» У 1937 році його батька арештували, як «ворога народу». Після закінчення п’ятого класу Григір пішов у ремісниче училище в Зінькові, «щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му», — писав він.

— Попри все Тютюнник-молодший не вписувався у критерії соцреалізму.

— Справжній талант проявляється у всьому... Григір глибоко знав життя народу і не піддавався віянням ідеологічних вітрів. Його тексти сповнені промовистих натяків, які були зрозумілі для проникливого читача. Умів так цікаво подати негативну суть радянського життя, що йому важко було щось заперечити. Так вміло вмонтовував епізоди горя народного, що навіть в ЦК партії не могли нічого вдіяти: «І написано ж, біс його візьми, не можна навіть голкою проткнути між словами...» Якби не Тютюнник-старший з його великим життєвим і літературним досвідом, то хто знає, як було би з Григором... Навіть те, що молодший брат перейшов на українську мову, є заслугою старшого. Адже Григір виростав і виховувався у російськомовному середовищі. Навіть закінчив факультет російської філології Харківського університету (тоді панувала теорія злиття братніх мов у російськомовне русло... Мовляв, ледь не весь світ незабаром заговорить мовою Леніна). Своє перше оповідання «В сумерках» надрукував у 1961 році у московському журналі «Крестьянка» і підписався: «Грігорій Тютюннік- Ташанскій». (від назви річки Ташань, що біля рідного села). Із біографічних записів Григора дізнаємось про одну дуже важливу зустріч братів у рідній Шилівці. Старший Григорій якраз видрукував перші глави роману «Вир» у журналі «Жовтень». Григір привітав брата, але під враженням щойно прочитаного Ремарка вигукнув: «Отак треба писати! Ото письменник!» Григорій витримав довгу паузу та й спитав: «Всім так писати? І махнувши рукою в бік довколишніх хуторів, продовжив: «А хто напише про оцих людей і їхньою мовою? Ремарк»? Тоді Григір замислився...

— Це був переломний момент у творчій біографії Тютюнника- молодшого?

— Так. Згодом він перечитав чотирьохтомний словник Бориса Грінченка. Був вражений, як від найкращої белетристики. Зрозумів, що перейде на українську мову. Якби не старший брат, цей самобутній талант став би окрасою російської літератури. Як його земляк Гоголь і чимало інших. В дитинстві Тютюнників розвела доля, бо вони зведені брати — сини одного батька і різних матерів. Потім війна, повоєнний час, та й відстань їх розділяла: Григорій вчителював на Львівщині, а Григір служив радистом у морфлоті на Далекому Сході. Довго вони не спілкувались і важко сходилися — аж поки не стали, як нерозлийвода. Старший брат казав: «У тебе, Григоре, таке відкрите серце, що ти його хоч рукою прикривай...» Молодшому брату передав знання і про тодішнє літературне середовище. Тютюнник-молодший вже знав хто є хто серед письменників. Попри все він мав природній талант безпомилково давати характеристику будь-якій людині. Таке відчуття міг мати тільки справжній письменник. Якщо хтось із читачів, прочитавши його оповідання, надсилав йому листа, Григір обов’язково відповідав. Навіть вважав ту людину своїм другом. «Бо вона думає так, як я». Чимало таких листувань і справді переростало в дружбу. Бувало, що люди приїжджали з глибоких провінцій до Григора і ночували у його тісній квартирці. Він не був багатий... Та Боже! Яке там багатство зі скупих гонорарів... Але часто своїм гостям і квитки на дорогу купував і подарунки. Якщо помічав, що хтось з молодих у подертих черевиках, то довго не розмірковував, а заходив з ним у взуттєвий магазин і купував нові... Скільки таких випадків було...

— Мимоволі вихоплюються слова: ідеал, альтруїст, ідеальний альтруїст.

— Він просто був щирий, чуйний, відкритий. Найбільше за все цінував справжню дружбу. То було для нього своєрідним опертям у житті. До мене одного разу приїхав з Дагестану приятель-поет — Мірза Дувидов. Разом із Григором знайомили його з Києвом. Так душевно зійшлися в розмові, що Григір і каже: «Мірза, а даваймо поміняємося сорочками!» Той на мене якось спантеличено глянув, а я йому: «Мірза, це у нас така традиція в українців...» Хоч насправді цю традицію придумав Григір... Ми з ним часто капелюхами мінялись і краватками. У мене до сих пір зберігаються його речі.

— Григір народився в селі, але більшу частину свого життя прожив у мегаполісі. Харків, Київ. Чому головний герой його творів — людина села?

— Місто — зрусифіковане було та і є зараз. Це замкнута територія. І хоч маємо театри, музеї — людина міста наче підібгана під шаблон. Особливо його люмпенізована частина. В селі, на відміну від мегаполіса, людина зберігає національну ознаку, безпосередність...

— Чи не ідеалізував Григір своїх героїв?

— Я так не думаю. Якось один молодий письменник випитував його про секрети творчості. Тоді модно було про це говорити, і так вчепився, що Тютюнник дещо сердито відрізав: «Беріть, записуйте: «Біль! Повна душа болю... Але ж ви його не візьмете. Бо не пережили те, що мої герої».

Григір Тютюнник і сьогодні належно не прочитаний. Зі справжньою критикою у нас якось не складається. Такі таланти, як Дзюба, Сверстюк, Світличний були відсторонені у найбільший розквіт свого таланту. А посередності боялись писати правду. Хоча класики нашої літератури його дуже цінували. Особливо Стельмах, Гончар... Загребельний допоміг Григору у виданні книги «Коріння». Рукопис лежав у видавництві «Дніпро» чотири роки. Якось у розмові Павло Архипович, який на той час очолював НСПУ, питає: «А що це ви, Григоре, так мало видаєтеся?» А той відповідає: «То не я не видаюся, а мене не видають». Загребельний взяв рукопис «Коріння» на рецензування і книга незабаром вийшла. Хоч і дуже бідненько. Як казав колись Максим Рильський, «дуже зле». І папір, і верстка... Коли вперше вийшов роман «Собор» Олеся Гончара, Григір прочитавши, написав автору прекрасного листа. На той час дуже сміливого. В приписці запевнив: «Олесю Терентієвичу, цей лист в єдиному примірнику».

— Ви згадували про цікаву історію знайомства Григора Тютюнника з актором, кінорежисером та письменником Василем Шукшиним...

— Історію знайомства, яке не відбулося... Все почалося з перекладів Тютюнника російською мовою. Оповідання, які в Києві не друкував жоден літературний журнал, у Москві цензура, бувало, пропускала. Тютюнника перекладала Ніна Дангулова. Зараз уже старенька, але тоді дуже беручка жінка. Залишилось надзвичайно цікаве листування Дангулової з Тютюнником. Його епістолярій промовистий. Читається як художній твір...

Ніна Дангулова розповідала, що якось була у Пєрєдєлкіно, в Будинку творчості. У той самий час там перебував і Шукшин. Дангулова переклала Тютюнникове оповідання «Поминали Маркіяна». За вечерею у їдальні передала його Шукшину. «Почитаєте, скажіть свою думку». Серед ночі її розтривожив грюкіт у двері. «Отвори, это я, Шукшин...» Стоїть у піжамі, босий, в руках — оповідання Тютюнника: «Кто это такой? Это потрясающе! В русской литературе такого нет...» Дангулова пообіцяла, що познайомить їх.

— Шукшин був тоді на хвилі популярності?

— Усіх літераторів такого типу в Москві напівзневажливо називали «деревенщиками» — Солоухіна, Козакова, Бєлова, Шолохова... Вони зображували справжню, не підфарбовану Росію. Їхня творчість позбавлена огидної зверхності до інших народів. Тоді як решта могла запросто дозволити собі укол шовінізмом. Навіть такі достойні, як Олександр Твардовский. Якось казав поету Малишкові: «Андрей, ты такой талант, переходи на русский, будеш печататса по всему Советскому Союзу»! А вони були друзями і майже поруч пройшли фронти війни... Поему Твардовського «Василиий Теркин» Малишко знав майже напам’ять...

— Мабуть, не кожен «деревенщик» позбавлений імперської зверхності?

— Малишко, переповідаючи ту розмову, сказав мені : «Ось бачите, який талант, який письменник чудовий, а хворий. І невиліковно. Метастази шовінізму». До речі, деякі наші запопадливі критики називали Тютюнника «українським Шукшиним». З одного боку, наче й висока похвала, а з іншого — другорядність, меншовартісність. Насправді це два самобутні національні таланти з подібним світовідчуттям... Вони так і не встигли познайомитися... За тиждень до призначеної зустрічі країну облетіла сумна звістка: Василь Шукшин помер на зйомках фільму «Вони воювали за Батьківщину». Почувши про це, Тютюнник пішов на Бессарабський ринок і закупив усі чорнобривці. Поїхав у Жуляни, узяв квиток і вилетів до Москви... Росія прощалась зі своїм письменником. Море народу... «Я казав, що я з України і мене пропускали через усі міліцейські пости — аж до домовини». Пізніше Тютюнник напише про це в короткому нарисі «Світла душа». В останніх рядках прочитується суть письменницької долі і обов’язку: «Із болі і муки народжується письменник. Іншого шляху в нього немає»...

У черговий раз після публікацій новел у журналі «Вітчизна» ім’я Григора Тютюнника було занесене до «чорних списків». Він сумно говорив: «Я написав лишень півправду — тож мене викидають з літератури. А коли б я написав усю правду, то що: мене треба знищити?».

Уляна ГЛІБЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ