Портрет художника на тлі гобелена
Жоголь Л. Є. — народний художник України, академік Української академії архітектури, кандидат мистецтвознавства, учасник величезної кількості виставок, зокрема й закордонних, майстер, що понад 40 років життя присвятив мистецтву художнього текстилю. Без сумніву, вона сильна, активна, реалізована особистість, при цьому ноти сентиментального напрочуд тонко сполучені з величавістю. В її образі є щось від грузинської княгині.
Статті про художників традиційно пишуться у зв’язку з ювілеєм або відкриттям виставки. У Людмили Жоголь і те, й друге сталося минулого року. Нині — плюс один рік біографії, величезний творчий багаж, відсутність сум’яття, велеречивих од.
Розмова з Людмилою відбулася в її світлій і просторій майстерні. Було відчуття, що переді мною живий класик. Але завдяки її особистій чарівливості, відчуття скутості не було.
Творчість Людмили Євгеніївни Жоголь — це цілий пласт художньої культури ткацтва. Вона чарівниця й чудесниця гобелена, який високо було оцінено в 1970 — 1980 роки. Але щоб зрозумілими стали новаторства художниці, доцільно зробити декілька ретроспективних посилань.
Український народний гобелен, безворсовий килим, отримав розвиток ще у XVIII столітті. Саме на його художньо-естетичній основі відроджувався гобелен у 1960-ті роки ХХ ст. Але історично ці два етапи пов’язував період так званого тематичного килима 1930 — 1950 років, в основі якого було картинне бачення гобелена. Відомі живописці М. Рокицький, Д. Шавикін, М. Дерегус, А. Петрицький та інші робили картони на соціально-політичну тематику, за якими майстри ткали точні копії, і таким чином нівелювалися художні особливості й живопису, й гобелена, абсолютно не враховувалося їхнє майбутнє життя в просторі інтер’єрів.
1960 року в Лозанні (Швейцарія) відкривається міжнародний центр художнього текстилю, на базі якого раз на два роки проходили бієннале. Напрямок центру був пов’язаний iз різноманітними модерністськими й постмодерністськими тенденціями. Людмила Євгеніївна неодноразово брала участь у цьому престижному форумі текстильників, але її кредо звучало так: «досягнення синтезу народного мистецтва iз сучасними інтер’єрами». Й саме на цій ідеї грунтувалося її авторське новаторство. У творчості художниці поєдналися образність і логіка українського народного килима, плахти, вишивки, французького класичного гобелена, сучасного ткацтва П. Пікассо і Ж. Люрса.
Шлях Жоголь у мистецтві текстилю завжди був нерозривно пов’язаний з архітектурним простором. Тривалий час вона завідувала відділом лабораторії монументального мистецтва текстилю й кераміки при Київському зональному інституті типового та експериментального проектування житлових і громадських будівель. Першим великим комплексним замовленням став готель «Київ» (початок 1970-х), коли художник був підключений до процесу організації простору інтер’єрів ще на стадії проектування.
На ті часи в ультрасучасному готелі за ініціативи й за активною особистою участю художниці була закладена ідея створення інтер’єрів, оформлення яких відповідало б національній специфіці. Єдність образного рішення всіх текстильних елементів: веретів-покривал, портьєр, скатертин, гобеленів передбачала створення в готельному просторі інтер’єрів затишної атмосфери, що панує там і нині. На думку Людмили Євгеніївни, саме національно вирішені інтер’єри готельних комплексів можуть приваблювати іноземних туристів. За таким самим принципом створено мережу готелів «Хілтон». Але, на жаль, у нашій країні така практика в останні роки рухається в напрямку стандартизації естетики. А зусилля Людмили Жоголь саме йшли від протилежного, й, можливо, забуття її досвіду буде недовгим, і ми вийдемо на сучасний шлях проектування будівель зі світовим стандартом «начинки», але з національним образом оформлення. Незвичність таланту Людмили Євгеніївни пов’язана з тим, що вона практик і теоретик одночасно. Її перу належить кілька книг і безліч статей, більшість iз яких присвячена проблемам синтезу мистецтв і ролі декоративно-прикладного мистецтва в організації простору інтер’єрів.
Художниця сама володіє всіма техніками створення художнього текстилю, це результат знань, здобутих у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, а також професійного росту впродовж усього життя. Але за практикою художників декоративно-прикладного мистецтва, що склалася, часто їхня творчість безпосередньо пов’язана з виробництвом, коли кінцевий результат виконують майстри. Гобелени Людмила Євгеніївна виконує на Решетилівській фабриці, яка ще зберегла в назві ім’я Клари Цеткін. Директором фабрики, її душею й опорою вже багато років є Л. С. Товстуха. Те, що фабрика жива й донині, в складній економічній ситуації, коли багато підприємств художньої промисловості закрилися, багато в чому залежить від ініціатив цієї людини.
Сьогоднішні гобелени Людмили Євгеніївни присвячені переважно темі квітів, за образним рішенням і розмірами тяжіють до станкових форм. Такi гобелени могли б стати чудовим естетичним акцентом приватного інтер’єра. Але, за словами художниці, елітарне мистецтво ручного гобелена нині не в моді. Хоча ось парадокс, модна сама тема про модний інтер’єр. Але в нас у чинник формування естетики приватного інтер’єра поки що практично не входять національні твори декоративно-прикладного мистецтва, їх з успіхом замінює дорогий імпортний ширвжиток. Адже здавна роль виробів утилітарно-художньої властивості формувала побут, роблячи із середовища мешкання затишну оселю.
Показуючи свої твори в майстерні, художниця робила цікаві коментарі: «Гобелен «Моя квітка — будяк» схожий на мене за вдачею, а в гобелені «Зима» внизу влаштувалася групка птахів — це члени моєї родини». Коли я розглядала гобелени, що вишикувалися біля стінки в ряд, з’явилося відчуття, що це реальні мешканці простору майстерні, тут їхній дім, і поруч їхній творець.
