Постріл у несправедливість

Участь народного артиста і депутата України, відомого навіть малечі завдяки прекрасному дубляжу Шрека, у перипетіях парламентських конфліктів нам невідома. Що ж до прем’єри вистави «Квітка Будяк» Наталії Ворожбит, якою франківці відкрили свій 94-й театральний сезон, то у ній Богдан Михайлович блискуче зіграв роль Магара, типового українського нувориша. Чим підтвердив, що актору підвладні не лише комічні, а й драматичні, близькі до трагізму образи. З’явившись перед публікою у настрої самовпевненого багатія, господаря життя, герой Бенюка у фіналі постане нещасним злидарем, який навіть зі своєї смерті намагається зробити гендель. А пісня, яку актор пристрасно проспіває на авансцені, наштовхне на філософські роздуми про те, чому наша душа часто не визнає нашої ж таки душі.

Зробивши реверанс у бік всіх зайнятих у виставі акторів, зробимо акцент ще на одній прекрасній акторській роботі. Ксенія Баша-Довженко, що зіграла роль сучасної столичної дівчини з хрущовки, ім’я якої винесено у назву п’єси, заявила про себе як про серйозну актрису, на яку відтепер можна ставити класику світового репертуару. І якщо їй на долі написано стати визначною актрисою, то роль Квітки Будяк, без сумніву, увійде в її творчу біографію як переломна для усієї акторської кар’єри.

На цю прем’єру столична театральна громадськість чекала з особливим нетерпінням, оскільки постановка переробленої Наталією Ворожбит п’єси Миколи Куліша «Маклена Граса» стала для режисера Станіслава Мойсеєва першою роботою на сцені Театру ім. Франка як його художнього керівника колективу. Тому ті, що небайдужі до подальшої долі українського театру поставилися до «Квітки Будяк» як до своєрідного творчого маніфесту режисера.

Мойсеєв продемонстрував професіоналізм. Розглядаючи український театр як неподільну частину європейського мистецького простору, режисер переконаний, що зі сцени треба говорити про найбільш суперечливі і наболілі питання життя суспільства. Разом з тим соціальна заангажованість європейських режисерів, яка так імпонує нинішньому керівнику франківців, передбачає неабиякий фаховий вишкіл, за яким стоїть висока культура, обізнаність в питаннях історії мистецтва, його стилів та жанрів, володіння різноманітними сценічними прийомами та засобами, що дозволяє знаходити для втілення тих чи інших ідей найбільш прийнятну, привабливу і переконливу форму. Усі ці вимоги С. Мойсеєв ставить не лише перед собою, а й перед тими режисерами, які беруться за постановку у керованому ним театрі.

Цікава сценографія Андрія Александровича-Дочевського, у якій використано сучасні комп’ютерні та відеотехнології, дозволяє швидко змінювати місце дії і переносити глядача із злиденних квартир пролетаріату до євроінтер’єрів нових українських панів. У непримиримому конфлікті тут зійшлися не лише різні соціальні класи, а й такі різні світи, як виснажена, просякнута сірістю та дощем Україна та сонячна, безтурботна Індія, до якої втік від невеселих реалій Батьківщини колишній український журналіст (роль Незнайомця з Контакту зіграв Дмитро Рибальський). На контрасті композитор Юрій Шевченко побудував музичну партитуру вистави, у якій співіснують найрізноманітніші стилі та жанри, включаючи сучасний рок та ностальгійну лірику Квітки Цісик.

У «Квітці Будяк» Станіславу Мойсеєву вдалося вивести франківців на новий рівень існування на сцені, що передбачає не лише емоційну, а й напружену інтелектуальну участь та наявність громадянської позиції.

Що ж до змісту вистави, то, за словами самого постановника, ця вистава є своєрідним «пострілом у несправедливість». Між тим, її зміст не вичерпується лише соціальним пафосом. Ворожбит вустами Квітки натякне на більш глибокі, аніж несприятливі, економічні умови, причини наших негараздів та нещасть: «Ми не тому нещасні, що життя складне, ми зсередини нещасні, по природі своїй». Характерно, що соціальна критика не заважає творцям вистави співчувати усім, навіть суто негативним героям, бачити людську драму також і у підлих, ницих душах. А це свідчить про розуміння своєї власної причетності до історії, своєї власної відповідальності за те, що відбувається в країні та світі.

Почавши виставу як недолугу, позбавлену живого змісту лекцію про Миколу Куліша, режисер завершує її обнадійливою мізансценою, у якій актори завмирають під звучання чарівного голосу Квітки Цісик — усі виконавці немов зібралися докупи для сімейного фотопортрету. Вже немає антагонізму, ненависті, взаємних обвинувачень та образ... Є одна велика, дружня родина. Родина франківців, родина всіх тих, що живуть під сірим, яким воно постає у виставі, небом України. Аби воно стало блакитним, усім нам не вистачає саме того відчуття єдності, приналежності до одного роду, яке у фіналі проявляють щасливі, втомлені актори.

Не знаю, чи важко, чи на користь, на славу народу працював у день прем’єри на підмостках Верховної Ради Богдан Бенюк. Більш ніж очевидно, що на франківській сцені він та його колеги попрацювали на нашу спільну користь і славу.