Ти ніколи не розв'яжеш проблему, якщо будеш думати так само, як ті, хто її створив
Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків XX століття

«Потрібен другий театр опери рідною мовою»

2 грудня, 2011 - 00:00
РОЛЬ МЕФІСТОФЕЛЯ В АВАНГАРДНІЙ ПОСТАНОВЦІ ОПЕРИ «ФАУСТ» ЗІГРАВ СОЛІСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ ТАРАС ШТОНДА (2005 р.) / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Тішуся з того, що моя стаття «Українська мова в класичних операх — чи можливе повернення?» («День» № 160-161 від 9-10 вересня) не залишилася непоміченою для читачів газети. Загалом очікуваною для мене була й тональність відгуків. Відомий художник професор Тимофій Лящук, представник загалу звичайних меломанів, рішуче виступив за виконання опер рідною мовою. Натомість генеральний директор Національної опери Петро Чуприна (прямо з моєю статтею не полемізуючи, але фактично відповідаючи на неї) ще раз підтвердив: театр, який одержав грант Євросоюзу на 700 тисяч євро, й далі ставитиме все «мовами оригіналів».

Щоправда, чому театр ставитиме «Дона Карлоса» Верді не на оригінальний французький текст, а в досить недосконалому італійському перекладі — і чому водночас у Києві аж ніяк не випадає ставити цю оперу в перекладі українською — Петро Чуприна волів не пояснювати. Не спинявся він і на тому, як наші солісти долатимуть німецькою мовою численні розмовні діалоги із «Чарівної флейти» Моцарта. А головне, не сказав жодного слова, чому виконання протягом кількох останніх сезонів цієї ж «Чарівної флейти» в англійському перекладі у всесвітньо відомій нью-йоркській Метрополітен-опера «світовою практикою» вважатися не може.

А головна теза моєї статті полягала якраз у тому, що світова практика доволі різноманітна, гнучка, і можна було б аналізувати різні її прояви, а не лише один, який уособлює своєрідний «фастфуд» уніфікованого європейського провінційного гастрольного конвеєра, в який наша Національна опера справді успішно інтегрувалася впродовж двох минулих десятиліть. Провінційного, бо в оперних столицях континенту театр, на жаль, таки майже не виступав.

Нарешті, послідовно аргументи прибічників «співу мовою оригіналу» викладено в докладній статті шанованого мною професора Анатолія МОКРЕНКА «Опера: мовний аспект» («День» № 203 від 9 листопада).

Опонуючи мені, Анатолій Юрійович пише: «Пана Стріху, як видно з його роздумів, не хвилює, що півстоліття тому великий Герберт фон Караян переклав у мовний оригінал весь репертуар Віденської опери!» Чому ж, таки дуже хвилює, адже саме це, зумовлене не мистецькими, а економічними причинами рішення знаменитого президента спричинило проблему, про яку йдеться в моїй статті. Але ще більше мене хвилює те, що Караянове рішення перекреслило позицію аж ніяк не менш славетних Вагнера і Верді, які ще півтора століття тому стверджували: опера (за природою своєю — музична драма!) має звучати мовою, зрозумілою слухачеві.

Анатолій Юрійович ще раз говорить про оперу як «сплав слова і мелодії, слова і музики», який будь-який переклад неминуче руйнує. Саме так, будь-який переклад, не тільки вокальний, є «мистецтвом розміну», і певні втрати в ньому неминучі. Але ж переклад, навіть небездоганний, все ж доносить до слухача зміст того, про що йдеться. А сплав «музики і незрозумілих слів» відразу перетворює оперу з музичної драми на костюмований концерт, де важать лише вокалізи...

Для ілюстрації доречно згадати баритона Анатолія Мокренка — блискучого барона Скарпіа в постановці «Тоски» Пуччині межі 1970 — 1980-х років. Знаменита сцена Скарпіа і Тоски в другій дії побудована саме на дуелі реплік, на нюансах слів. Жодне табло простежити за цим «у режимі реального часу» не дасть. І мені щиро шкода наступників Анатолія Юрійовича, які, співаючи сьогодні цю партію по-італійськи, не мають жодних шансів справити таке ж глибоке враження на київську залу. Шкода й себе, бо я щиро хотів би ще раз пережити на «Тосці» те захоплення, яке дарував мені колись своїм співом і тонкою грою Анатолій Юрійович Мокренко.

Відтак мій шанований опонент змушений визнати й сам: упродовж минулих десятиліть демократизм оперного мистецтва значною мірою втрачено. Воно (скрізь у світі) дедалі більше перетворюється на забавку втаємничених елітистів. Цим і зумовлені дедалі гучніші дискусії в західних медіа про потребу ширшого використання перекладів (для цікавих рекомендую «прогуглити» Інтернет на ключові слова «opera» i «language»). І рішення «Мет», де традиція виконання оригінальними мовами існувала дуже давно, ставити «Чарівну флейту» все-таки в перекладі, очевидно, зумовило змагання за незаангажованого молодого слухача...

Винесені в заголовок цієї статті слова «Потрібен другий театр опери рідною мовою» належать саме Анатолієві Мокренку. Цілком погоджуюся з ними — тільки «якби директором був я», то двадцять років тому ставив би питання по-інакшому: «потрібен інший театр з виконанням мовою оригіналу», бо театр із виконанням рідною мовою у нас тоді ще був і його потрібно було зберегти. Але, як то кажуть, не судилося...

Не погоджуюся з іншим: Анатолій Юрійович вважає сьогодні створення такого театру неможливим, посилаючись при цьому на так і не реалізовану мрію Євгенії Мірошниченко про Малу оперу. Але, слід нагадати, й без Малої опери в Києві сьогодні діють три повноформатних оперних театри: крім Національної опери, це ще Молода опера в Національній музичній академії на Майдані й Муніципальна опера на Подолі. Мало яка європейська столиця може похвалитися більшим. Комічні опери дедалі регулярніше ставить Театр оперети, і це слід лише вітати... А ще є громадське Товариство камерної опери на чолі з великою ентузіасткою старовинної музики Наталією Свириденко, яка за минулі роки без жодної державної підтримки здійснила постановки «Сокола» та «Алкіда» Бортнянського і «Служниці-пані» Перголезі.

Слід так само наголосити: і Молода опера, і особливо оперета при цьому доволі часто вдаються до перекладів і часом відчутно виграють змагання за публіку в «застиглої у власній величі» Національної опери. Принципово лише в перекладах здійснює свої постановки Товариство камерної опери.

Водночас усі три київські стаціонарні оперні театри мають у репертуарі «Травіату». Нічого не маю проти цього безсмертного шедевра Верді, на якому сам десятки разів гамував сльози тоді, коли звучали тромбони в четвертій дії. Але ж, по перше, вишукані й органічно європейські опери Бортнянського та Березовського (які є вагомим національним культурним надбанням!) чомусь цікавлять сьогодні не державні театри, а передусім громадську структуру Наталії Свириденко. А по-друге, всі три київські «Травіати» виконують італійською. Хоча слухач буде дійсно зворушений лише тоді, коли розумітиме текст і відчуватиме його поезію. Пояснити таку репертуарну політику якоюсь мистецькою позицією неможливо. Вочевидь, грає роль саме бажання (на бюджетні гроші) полегшити шлях співакам до того ж таки провінційного європейського гастрольного «фастфуду»...

Анатолій Мокренко у своїй статті дорікнув мені в радикалізмі — і тут я не можу погодитися зі своїм шановним опонентом. Насправді я намагався відшукати модель прийнятного компромісу в ситуації, що реально склалася. Така модель, як я вже писав, мусила б передбачати виконання в перекладі принаймні комічних опер, опер маловідомих та опер української тематики — аналогічним чином вибудовують свою мовну політику більшість провідних театрів в англомовних країнах. Хоча погоджуюся: перетворення принаймні одного з трьох стаціонарних київських оперних театрів на суто україномовний, за прикладом англомовної Англійської національної опери в Лондоні, було б ідеальним виходом із ситуації.

Наприкінці своєї статті Анатолій Мокренко апелює до патріотизму, до того, аби «залишатися українцями», але водночас приймати «загальні правила гри». Смію на це навести паралель із власної професійної сфери діяльності. Сучасна фізика гранично інтернаціоналізована, і кожен вартісний науковий результат, який претендує на увагу світової спільноти, має бути надрукований англійською мовою. Але водночас українські фізики, які чудово розуміють, що статус їхньої мови в Україні далеко не такий, як у польської — в Польщі, таки домоглися, щоб «Український фізичний журнал» виходив сьогодні двома паралельними випусками — англійським та українським. Перший читають скрізь у світі. Другий потрібен для того, щоб своєчасно творилася наукова термінологія, щоб українська мова органічно звучала в інститутських лабораторіях та університетських аудиторіях.

Звісно, це потребує певних додаткових зусиль та коштів, хоч і не завеликих. Але українські фізики виявилися здатними на це. То чому ж не здатні на щось подібне люди, які причетні до визначення стратегічних напрямків розвитку нашої опери?

Максим СТРІХА, фізик і меломан
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments