Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

«Потрібно розвивати колективну уяву»

Інтерв’ю з Володимиром Уссом — лауреатом премії Ігоря Забеля і представником сучасного молдовського мистецтва
21 грудня, 2018 - 11:29
ФОТО НАДА ЗГАНК ДЛЯ IGOR ZABEL ASSOCIATION

Ми вже писали про вручення в Любляні — столиці республіки Словенія — Премії імені Іґора Забеля в галузі культури і теорії («Ми не знали, на що йдемо», «День», 14.12.18 ). Премія названа на честь словенського куратора, історика і теоретика сучасного мистецтва Іґора Забеля (1958—2005) — ключової постаті словенської арт-сцени. Протягом свого життя він був активний у багатьох галузях культурної теорії та практики — як історик мистецтва, художній куратор, письменник, есеїст, літературно-мистецький критик, перекладач та наставник для нових поколінь кураторів і критиків. У доволі молодому віці йому вдалося згуртувати довкола себе цілковито різних авторів та арт-групи; фактично, саме він вивів мистецький процес у державі, яка незадовго до того набула незалежності, на принципово новий рівень.  Ці зусилля здобули й міжнародне визнання: саме Забель став куратором надпрестижної виставки «Маніфеста» в Любляні (2000), а в 2003 — співкуратором Венеційської бієннале.

Премія його імені заснована 2008 року Асоціацією імені Іґора Забеля (Igor Zabel Association for Culture and Theory) і присуджується кожні два роки кураторам і критикам за значні досягнення в розвитку та дослідженні візуальної культури й сучасного мистецтва в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Цього року лауреаткою головної премії стала Джоанна МІТКОВСЬКА, директорка Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Нагороди також отримали Центр візуальної культури (Україна) та група Oberliht Association (Кишинів, Молдова).

Від Молдови отримувати приз приїхав представник Oberliht Association — Володимир УСС. Ми поговорили з ним про стан сучасного мистецтва в сьогоднішній Молдові, про пролеми урабністичного довкілля та про те, як з цими проблемами працюють його однодумці.

***

— Володимире, не могли б ви трохи розповісти вашу історію?

— Неприбуткова організація Oberliht Association була заснована, коли ми ще вчилися в Академії, в 2000 році, з метою підтримки молодих художників. З  тих пір Асоціація значно змінилася. Спочатку це був колектив художників, які спільно працювали й організовували виставки, адже на ту мить студенти мали небагато можливостей показати свої роботи. Згодом кожний пішов своїм шляхом. Але лишився досвід, накопичений за п’ять-шість років роботи, який переріс у більш організовану форму, й Oberliht став швидше платформою для підтримки ініціатив, що працюють з публічними  просторами. Публічні простори й те, як трансформується місто, з 2007 року стали для нас важливими темами. Ми прагнули зрозуміти, що стоїть за перетвореннями міського середовища та як можна вплинути на негативні ефекти цих перетворень. Адже на наших очах розгорталося тотальне зникнення й комерціалізація публічного простору міста.

— І як відбувалася ця робота з публічним простором?

— Дуже органічно й повільно. Не за один рік. Почалося з того, що ми просто гуляли містом і спостерігали за цими трансформаціями. Документували зміни у фотографіях, що переходило у виставки. Потім ці прогулянки стали більше схожі на організовані тури, а ще ми збирали інформацію у формі авторських мистецьких мап, за якими теж можна було гуляти й дізнаватися про місто.  Потім це стало більше структуруватися. Ми запрошували художників працювати з міським довкіллям, відмовилися від галерей, музеїв, закритих приміщень. З другого боку, мали проект KIOSK, на базі якого виникла така цікава конструкція, як репліка радянської квартири без зовнішніх стін прямо на площі перед культурним департаментом міста. Вона виглядає як типова квартира, яку можна декорувати, приносити меблі тощо, відкрита цілодобово взимку й улітку. Платформа встановлена в 2009-му, і з тих пір використовується ініціативами, які працюють з містом. Це новий тип інфраструктури для незалежних культурних організацій.

— Загалом, до яких жанрів ви найбільше схильні?

— Те, що ми робимо в місті — дуже різнопланове. Деякі з тих робіт існували лише кілька годин, деякі кілька днів. Ми їх називаємо інтервенціями в публічний простір і займаємося цим уже 10 років. Наша мета — надати художнику можливість переосмислити чи зрозуміти місто, й знайти публіку для спілкування, аби передати ідею. Хтось робив інсталяцію, хтось графіті, хтось — перформанси. Причому все створювалося з матеріалу, який автори знайшли просто на місці, вони не приносили нічого з дому або з майстерні. Таким чином ми працювали з парками, з архітектурним спадком, з пустирями й руїнами. Дуже по-різному.

— На вулиці є два гравці — влада й пересічний перехожий. Які у вас із ними стосунки?

— Із владою ми використовували два підходи: з одного боку — не повідомляли про те, що ми робимо, і так утверджували себе як мешканці, які мають право на місто, на його використання для культурних цілей. Часто виникали структури, які мали бути схвалені архітектурним департаментом, але співробітництво складалося без особливих проблем. Вони розуміли тип роботи — адже наші втручання тимчасові, скороминущі. Для цього не треба схвалення високого рівня. З мешканцями мета інакша: створити публіку. Перехожий  лишається перехожим до тієї миті, поки ти з ним не почнеш працювати як із публікою. Це, звісно, дуже складно. В нас була невелика авдиторія. Але дуже багато перехожих цікавилися тим, що відбувається. Наприклад, ми відкривали пам’ятник Буратіно в Центральному саду й робили опитування — близько 100 перехожих — що вони про це думають у контексті сусідства з монументами класиків. Звісно, дуже суперечливі відгуки, але більшість підтримала перспективу мати пам’ятник і такого типу. Отака конкретна робота з людьми через опитування.

А третій елемент, не згаданий вами, — підприємці, приватні власники. З ними в нас діалог поки що не дуже виходить. Вони впливові гравці в міському просторі. Більшість наших проектів спрямовані на умиротворення бізнесу й запрошення за стіл діалогу, введення його в легальні рамки. Наприклад, з 2013 у нас є проект відтворення покинутого парку. Там почалося будівництво. Забудовник думав облаштувати парк, який ми теж відновлювали. Але в їхній пропозиції також планувалася парковка. Ми як посередники запросили місцевих жителів, які до того участі в цьому процесі не брали. Зрештою він побудував дорогу, яка оминала парк, — а до того моменту всі машини їздили через нього. А ще прибрав звідти сміттєзвалище. Тобто наша символічна робота дала матеріальні результати. Але це тривалий процес.

 — Важко повірити, що можливо так домовитись із забудовником.

— Ми підтримуємо художників — це наша головна мета. Але ми підключаємо архітекторів, соціологів, активістів — людей, які розуміють, що таке місто, як його розвивати, мають певні знання. Тож завдяки досвіду ми не просто реагуємо на негативні речі, але й пропонуємо альтернативи. Це дуже важливо. Не зупинятися на рівні реакції — ось забудова, вирубка, тож давайте протестувати — так, це теж, але треба мислити проактивно, на майбутнє — не хочеш цього, а що тоді взамін? Для цього потрібно розвивати колективну уяву.

— Яке назагал становище з міським краєвидом у Кишиневі?

     — До 2014—2015 років був повний хаос без перспективи його зупинити. Але останні роки трохи впливовішими стали активістські рухи, які створили коаліції між собою й почали діяти більш консолідовано. Навіть деякі чиновники стали реагувати активніше — наприклад, призупинилося знесення пам’ятників, бо з’явилося Агентство із захисту пам’ятників. А до того можна було будувати де завгодно, зносити що завгодно, без контролю. І це спільне для всіх міст пострадянського простору. Кишинів — не виняток, тим паче, що на нього як на столицю більший тиск.

— Яка нині ситуація на молдавській арт-сцені?

— У нас є дві сцени. Одна існує ще з радянських часів — традиційне мистецтво, представлене Спілкою художників, музеями, Академією мистецтв, яка формує студентів у  класичному дусі. Друга — незалежна сцена, але дуже маленька. Є такі організації в театрі, в візуальному жанрі, в кіні, але їх можна перерахувати по пальцях. Це найпрогресивніші явища на дану мить. Вони підтримують митців і організують проекти, пов’язані безпосередньо з соціальними змінами у суспільстві.

— Виходить, саме соціальні акценти — найнагальніший напрям у сучасному мистецтві?

— Ні, чому? В будь-якій сфері мова мистецтва розвивається за власними критеріями. Можна й живописом займатися — ніхто не завадить. Питання в іншому: наскільки цікавим буде цей живопис, і справа не тільки в тому, як добре ти втілив роботу, важливіше — що змінюється всередині нас після того, як ми побачили твій твір? Мені здається, що мистецтво — це той простір, в якому ми можемо вільно розмірковувати про шляхи розвитку суспільства, та зона свободи, де можна запропонувати якісь альтернативи. А як вони будуть передані — то вже питання форми.

— Ви отримали Премію Ігоря Забеля. Це серйозне визнання. Загалом, призи для митців важливі?

— Мені здається, що цей приз виокремлює митців, які борються за щось конкретне, мають більш окреслену мету. Хочу вірити, що ми отримали Премію Забеля за роботу, яку вели в публічному просторі. В цьому сенсі премії важливі, бо підтверджують,  що ми рухаємося в правильному напрямі, що цим треба займатися. Можна ще раз сказати своєму суспільству: ми продовжуватимемо цю роботу, для цього навіть премії є. Плюс, звісно, фінансова підтримка дуже важлива для незалежних організацій. Те, що ми не очікували і не працювали заради неї, — це зрозуміло. Але така підтримка — символічна й матеріальна — дуже тішить.

— Які плани у вас тепер?

— У нас є програми протягом року, наприклад, кінопокази просто неба, або освітня програма в Академії мистецтв, куди ми запрошуємо художників і кураторів, аби зустрічалися зі студентами, доповнюючи існуючу освіту. І ще резиденції — і закордонні, й молдавські художники щороку приїжджають і працюють у нас. Що ж до міського життя, то останні три роки ми концентруємося на мікрорайонах і переосмислюємо простір між будинками, бо ці простори втратили дуже багато культурної та соціальної інфраструктури. Так само плануємо невеличкий фестиваль у червні наступного року, якщо вийде знайти кошти і зорганізуватися.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» Любляна — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments