Не міць армії, не якість зброї, а сила духу забезпечує перемогу.
Йоганн Фіхте, німецький філософ, педагог, громадський діяч

Повернутись із світанком

8 травня, 2019 - 10:38
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ НАРІМАНА АЛІЄВА

Повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана АЛІЄВА «Додому» (Evge) покажуть у конкурсній програмі «Особливий погляд» 72-го Каннського кінофестивалю, який розпочинається наступного тижня. «Додому» починається з майже ідеального краєвиду — безлюдне пласке узбережжя, синій човен, ранкове море — некурортний степовий Крим. Довгий ідилічний загальний план. Але це не початок, а кінець історії.

Бо в наступному епізоді — оператор Антон ФУРСА однаково переконливий і в інтер’єрі, і на натурі — простір кадру згортається до коридору лікарні з хворобливо мигаючою лампою, від якої не може відвести погляду київський студент Алім (Ремзи БІЛЯЛОВ) — аж поки повз нього не провозять на каталці оголене тіло молодої дівчини. Зав’язка — смерть. Історія — подорож із мерцем.

Героїв двоє: кримські татари Алім та його батько Мустафа (Ахтем СЕІТАБЛАЄВ) Бекірови. Вони приїхали за тілом старшого сина Назіма, добровольця, вбитого під Песками на Донеччині. Батько хоче поза будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім його не дуже розуміє, та все ж приєднується до подорожі.

Наріман народився в Криму 1992 року. 2014-го закінчив Київський національний університет театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого за фахом «кінорежисер». Був співзасновником та куратором програми ігрового кіно в громадській організації молодих кінематографістів «Сучасне українське кіно» (СУК).

Його короткометражний триптих «Кримські історії», знятий на півострові, склали новели «Повернутись зі світанком» (Tan Atqanda Qaytmaq, 2013), «Тебе кохаю» (Seni Sevem, 2014), «Без тебе» (Sensiz, 2015). Усі короткометражки — це драми стосунків із життя народу киримли. «Повернутись зі світанком» — про розрив між батьком і сином, який іде до великого світу. «Тебе кохаю» — хрестоматійна колізія неможливого кохання між кримським татарином і дівчиною-слов’янкою. «Без тебе» — оповідь про сімейну любов, про втрату й пам’ять, присвячена, власне, братові режисера.

«Додому» об’єднує всі ці мотиви, а також — роман виховання, роуд-муві (в перекладі з англійського оригіналу буквально — «фільм-подорож») і сімейна драма.

Роуд-муві тут насамперед — формоутворюючий прийом, оболонка, призначена для вмісту інших речей. Цей жанр нашим кіном як слід не освоєний, і тим приємніше, що його вимоги Алієвим дотримані без помітних зусиль. Є — в потрібних місцях — уповільнення та різка ескалація подій, є сюжети-відгалуження, які допомагають краще розкрити героїв, нарешті найважливіше — є філігранний монтаж, який задає ритм подорожі; Алієв у цьому особливо майстерний.   

Драматургічний рушій «Додому» — зіткнення контрастних характерів батька й сина. Мустафа-Сеїтаблаєв на початку — суворий кремезний чолов’яга, авторитарний і патріархальний, скупий на почуття — лише в морзі дозволяє собі сльозу. Алім-Білялов — інфантильний бунтівник, що набрав столичного лоску, але, зіткнувшись із абсолютно новими обставинами, явно губиться й до певного моменту лишається в тіні.

Сеїтаблаєв на сьогодні — один із найплідніших українських режисерів. Утім, його акторський талант вартий не меншої, а навіть і більшої уваги. В «Додому» йому довелося розвивати свого персонажа від упевненого й агресивного мачо до вразливого, старіючого просто на очах, неймовірно втомленого чоловіка, який під кінець уже нічого не контролює. В Аліма, відповідно — протилежний напрямок розвитку, при цьому режисер робить лінію дорослішання максимально, інколи в прямому сенсі болісною — до крику, до крові; Білялов у цілому теж справляється. Але фільм не набув би потрібної смислової глибини, якби зупинився лише на родині.

Сюжет про недозволене, ніким не схвалюване поховання як учинок особистої мужності, акті гідності існує вже не одну тисячу років, маючи витік ще в античному міфі про Антігону; недавнє вражаюче втілення — відзначений «Оскаром» угорський фільм «Син Саула» (2015). Декорації різні, суть одна: ритуал розриває межі догми, переважує зовнішній порядок, особисті прив’язаності, страхи.

Те, що починається як міжпоколіннєвий конфлікт, стає розіграною в одній родині драмою цілого народу, в якого вже вдруге в новітній історії намагаються забрати батьківщину. Саме тому Алім зрештою приймає правду Мустафи, а те, що здається батьковим самодурством, стає метою майже метафізичною, яка об’єднує батька й сина.

Але й це ще не кінець. Кінець — це усвідомлення — катастрофічне, трагічне — Алімом того, що вся непроста мандрівка була для нього ініціацією не просто в доросле життя, а в очільника роду. Прийняттям колосальної відповідальності як завершенням дитинства. Приватне стає громадським, щоб знову стати приватним. Але ця приватність має вагу припису долі. Її не уникнути.

Ще кілька ранкових променів.

Ще кілька метрів.

Ще кілька кроків.

Додому.

А проте: ми ще повернемось

бодай — ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

У статті процитовано вірш Василя Стуса

***

Наріман Алієв: «ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ЗЙОМОК Я ПОДУМАВ, ЩО ВСЕ МОГЛО Б БУТИ НАБАГАТО ГІРШЕ»

ПРО ЩО

— Як з’явився цей фільм?

— Ідея належить моєму другові Новрузу ХІКМЕТУ. Він якось мені сказав, що хоче написати історію про подорожніх, які здалеку везуть рідну людину, аби поховати на батьківщині. В мене ця тема теж засіла в голові, я написав концепт і з дозволу Новруза почав розробляти. Десь рік працював над тритментом, над розширеним сюжетом, намагався знайти конфлікт, вихід із ситуації, послання, які хочеться туди закласти. На цьому етапі ми почали співробітничати з продюсером Володимиром ЯЦЕНКОМ. Дуже допомогла в розвитку сюжету міжнародна тренінгова програма Midpoint Future Launch. Нас туди відібрали з дев’яти проектів. Відбулися чотири сесії в різних країнах. Ми мали хорошого ментора Павела ЛЕХА — він викладає в Каліфорнії сценарну майстерність. Дуже корисний досвід.

— Як це працювало?

— Насамперед нас запитали: про що ваше кіно? Що ви хочете сказати? Ми дуже довго обговорювали всі бекграунди, шлейфи, передумови, щоб зрозуміти, про що все ж таки історія, хто ці герої, ставили запитання не про сюжет, а про те, звідки він випливає. Для окреслення конфлікту, розуміння сценарію це дуже допомагало. Раз за разом ми зі співавторкою сценарію Марисею НІКІТЮК усе ближче підходили до структури, яка б нас задовольнила.

— До речі, в чому внесок Марисі?

— Вона добре працює з чужим матеріалом. Не кожен так уміє. Коли вона тільки почала заглиблюватися в тему, то цілковито інакше її сприймала, а тут ще я зі своїм східним вихованням, із сильною любов’ю до батьківщини, з серйозними родинними зв’язками. Все це допомагало нам шукати конфлікт у сценарії та визначати щось посередині, намічати напівтони — нічого чорно-білого. Ми дискутували на стадії написання сценарію, але згодом виходило знайти те, до чого я, наприклад, не був готовий, як і те, що їй не було близьким. Дуже хороша колаборація.

— Тож тепер, коли фільм готовий — про що ця історія?

— Дуже часто не виходить вербальний опис ідеї. Мені досі її складно сформулювати... Ось прислів’я, народні афоризми — це ідеї. Для «Додому» я такого прислів’я не знайшов. Для мене це кіно про силу коріння. Про прийняття свого. Те, що виховується з дитинства — завжди лишається з тобою, куди б ти від цього не тікав, як би ти його не відштовхував. Тож «Додому» — про становлення особистості підлітка й про відчуття того, що те, що було до тебе — дуже важливо. Це не перекреслити.

— Але вірність корінню в підсумку набуває трагічного характеру...

— Це — спосіб донесення. Достатньо, може, провокативний, але часто саме через трагедії ми розуміємо якісь важливі речі. Я в цьому пересвідчився на власному досвіді, коли дев’ять років тому загинув мій рідний брат. Коли тобі 17, то ти король світу, вважаєш, що тобі все під силу. Але коли стикаєшся з незворотнім, це різко ламається. Момент дорослішання. Наново доводиться шукати всі смисли. Починаєш інакше дивитися на речі.

РІД

— Щойно спіймав себе на думці, що «Додому» насправді — про похорон не брата, а батька.

— По драматургії вийшло так, що функція головного героя від батька поступово переходить до хлопчика. Оцей перехід теж можна сформулювати як ідею: передача естафети новому поколінню. Й для батька як для голови родини було важливим зібрати родину разом. Він не вміє, не знає, як це зробити, але це його надзавдання: об’єднати її в будь-який спосіб. Молода людина бере на себе відповідальність і вступає на цей шлях, і пам’ять попередніх поколінь живе тепер у ньому.

— Мушу зазначити, що в усіх ваших фільмах сюжет родини превалює.

— Знов-таки — особистий досвід. Цінності, закладені в мені. Це те, про що мені важливо говорити. Коли я ще навчався, мій художній керівник Олег ФІАЛКО просив знімати те, про що я знаю. Він не розповідав мені про драматургічну структуру, про візуалізацію, про символіку, натомість наполягав: «Роби те, що ти знаєш». Це головне в навчанні, надто ж коли тобі й 20 немає. Бо, повторюю, в такому віці здається, що можеш усе, і пишеш історії про речі, про які гадки не маєш, і вони не виходять. А чому не виходять? Бо не маєш особистого дотику до матеріалу. А щоб зовнішній матеріал переробити під себе, знайти в ньому сенси, створити з нього життєздатний конструкт, потрібен величезний професійний і особистий досвід. Тому становлення в режисурі для мене відбувається через особистий досвід і цінності, закладені в мені.

— Але цей досвід, окрім смерті брата, має якісь прямі паралелі в фільмі?

— Це збірні образи. Щось я бачив у родичів, щось — у друзів, у знайомих, навіть у перехожих. Ніхто з нашої родини не має стосунку ані до кінематографу, ані до творчої діяльності, а втім, у мене стосунки з батьком прекрасні. Він мене завжди підтримував. Наприклад, коли я в 16 років поїхав у Київ учитися. Не було певності в тому, чим я займатимуся, як зароблятиму на життя. Але вони мене з матір’ю легко відпустили і всіляко допомагали, створювали всі умови, навіть коли трапилася криза розуміння того, куди я потрапив і чим займатимуся. На 2-3 курсі, коли починаєш дізнаватися, що ж таке кіно насправді, я їх спитав: «А нащо ви мене відпустили?» Бо це безглузда штука, безпросвітна навіть, як мені тоді здавалося.

— Відоме явище: криза другого курсу.

— Так. Студенти, що теж училися на режисурі, розповідали мені, як батьки їх не підтримують, як вони проти цього. Я їх не розумів, бо ніколи з таким не стикався. Так ось, коли я запитав своїх, чому мене відпустили, вони відповіли: «Ти тоді все життя говорив би, що в тебе не було можливості себе реалізувати». І це шляхетно. Вони завжди мені казали: «Якщо в тебе не вийде, повертайся й займайся, чим хочеш». Така підтримка виховує в тобі особистість й упевненість у тому, що ти все робиш правильно, навіть якщо в тебе щось не виходить. Це осердя моєї сили. Тож я вдячний батькам, а ще родичам, які мені всіляко допомагали на зйомках короткометражок, та й самі в мене знімалися. Тому, повертаючись до питання про тему родини, звісно, є рефлексія про це вже як у режисера.

ПРОЦЕС

— Перший повний метр — неабиякий виклик. Що ви відкрили для себе під час цих зйомок?

— У мене не було досвіду з великою командою, з такими масивними підготовчим і монтажно-тонувальним періодами. Все здавалося достатньо новим. Але, знов-таки, мав добрий тил у особі продюсера, який зробив усе, щоб я почувався впевнено. Після завершення зйомок я подумав, що все могло б бути набагато гірше. Всі кризи ми проходили достатньо плавно і швидко приймали рішення. Це, звісно, процеси затягнені й інколи навіть нудні, але необхідні. Перед зйомками все пішло навіть занадто швидко. Зйомки теж були дуже насиченими, але команда рятувала. Адже кіно — командна робота, режисер — це менеджер, який скеровує загальний рух до результату. Команда довіряла й ставилася з повагою. Тому є відчуття, що все відбувалося достатньо легко, хоча й з домішком остраху: якщо все так легко, то не туди рухаємось, адже творчість — це спротив, конфлікт. Але коли збирається група однодумців, яким теж є що сказати, — то режисеру набагато легше, він усе це просто коригує. Мені тут дуже пощастило.

— Які актори й акторки вам потрібні?

— Ті, які мені, знов-таки, довіряють, приймають моє бачення історії. В мене знімалися Ахтем Сеїтаблаєв, відомий в Україні як актор і режисер, авторитетна людина на майданчику, та Ремзі Білялов — мій двоюрідний брат. Але цих двох людей об’єднала довіра. Ахтему був сам матеріал близький. А Ремзі — мій братик.

— Ви авторитарні з акторами?

— У кримських татар є прислів’я: «Кричи на свою дочку, щоб невістка знала». В нас із Ахтемом була домовленість, що я з Ремзі поводитимуся суворіше, а він це пом’якшуватиме.

— Добрий та злий поліцейський.

— У певному сенсі. Коли було необхідно підвищити напругу на майданчику, я це робив за допомогою Ремзі (сміється). Щоб інші розуміли, що відбувається щось не те. Але наприкінці зйомок усі вже настільки одне одного відчували, що в мене був мінімум правок. Бо ми увійшли в певний ритм, у матеріал, і на цій інерції доїхали.

Я чітко розумію, чого я хочу. В мене не виходить із акторами імпровізувати. Є автори, які вміють так налаштувати актора, що відпускають його у вільне плавання, і він там діє. Режисер бачить те, що треба, й бере це. В мене були такі спроби, але це не завжди відбувається. Тут ще й артисти особливі потрібні. Все дуже індивідуально.

— Ви можете назвати свій режисерський стиль таким, що вже сформувався?

— Ні, ще не можу. Є певний почерк. Але називати мою режисуру вже сформованою зарано. В картині є моменти, коли не знайшлося сценічного рішення, є неправильно розставлені акценти, є коливання по матеріалу, над якими ще маємо працювати. Але оці коливання якраз і формують тебе як режисера. Ще треба зробити величезну роботу над помилками.

ПЛАНИ, ТЕХНОЛОГІЇ, КОМЕДІЇ

— Які плани маєте — крім Канн, звісно?

— У нас із продюсером уже підписана угода про наміри на другий повний метр, провели кілька раундів переговорів, але ще не готові оголосити. Ще тривають пошуки того, в що ми готові будемо увійти на наступні 3-4 роки.

— Насамкінець: чи лишилися у вас якісь захоплення поза кіном?

— Дуже цікавлюся футболом, здебільшого його тактичною частиною, аніж фізикою, також — мобільними й портативними технологіями, економікою — намагаюся вивчати, вона мені цікава. Люблю музику, трохи граю на піаніно й гітарі, наразі закинув, але це те, що мені допомагало в юнацькому віці. Ще дуже люблю американські ситкоми (situation comedy, sitcom — телевізійна комедія ситуацій, що зародилася в США. — Д.Д.). Це окрема чудова традиція, яка, на жаль, ніяк не з’явиться в нас. Це все дає мені можливості відійти й розслабитись.

— Удачі вам у Каннах.

— Дякую.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments