Пристрасті за «Богданом»
ВОНА БОРЕТЬСЯ СЕРЕД НИХ
Більше за інших мав право здивуватися своїй ідеологічній помилці Корнійчук. Адже історичну п'єсу «Богдан Хмельницький», за якою було створене лібрето, він написав на замовлення партії ще 1938 року! Тоді ж вона пройшла читання в парторганізаціях, була схвалена на вищому рівні, поставлена на багатьох сценах і завжди згадувалася в центральній пресі як твір потрібний, важливий, а головне — історично точний. Очевидно, історія відтоді змінилася, як бувало в радянській державі вже неодноразово.
«…Компартія пильно наглядає за тими народами, які мають тенденцію дуже підкреслювати свої національні особливості. Вона бореться серед них з тим, що називається «буржуазним націоналізмом», — писала 1948 р. газета «Монд»*. — Це ті народи, які найактивніше чинили опір русифікації за старого режиму: українці, кавказці, взагалі мешканці околиць СРСР… Уже минулого року в доповіді про збори київських письменників «Правда» повідомляла про «національний ухил» знаменитих членів Української академії наук і великої кількості українських поетів, романістів і критиків. Загроза чистки отримала результат…» Виходить, буржуазний націоналізм, успішно переможений ще в довоєнні роки, підняв голову знову? Причиною відродження небезпечної хвороби, на думку ЦК партії, стала «тимчасова окупація німецьких фашистів на Україні».
Однак неважко було помітити, що «прихильність до національного минулого» в Україні була форсована самою радянською владою. Тимчасово реабілітувавши національний патріотизм, вона мала намір використати його як найбільш потужне знаряддя для боротьби із загарбниками. «Кривавий Гітлер знищив українську державність і хоче перетворити на рабів гордих і щирих українців», — писали газети, і ніхто не вимагав уточнити, що «державність» — соціалістична. Сходи «представників українського народу» у своїх резолюціях апелювали насамперед саме до національних почуттів: «напасники хочуть знищити нашу національну культуру, рідну мову, щоб перетворити наш рідний край на свою колонію, а вільнолюбний народ знищити на тяжкій рабській праці!..» У двотомнику «Україна в огні» (1942 р.) можна було прочитати такі заклики: «Бий німця!» — махає гетьманською булавою Хмельницький. «Бий німця!» — волає з могили над Дніпром Шевченко». Воістину Москва заговорила з Україною мовою петлюрівських листівок… Відбувалися ще більш дивні речі. Того ж 1942 р. в Уфі був виданий — уперше після революції! — фундаментальний «Нарис історії України». За ним вийшов «Нарис історії української літератури», а 1945 р. був підготовлений до друку товстий том «Української культури», але… тут на цьому все й закінчилося. Необхідність національного патріотизму відпала в ту саму мить, коли знамено перемоги злетіло над рейхстагом. «Українська культура», жорстоко розкритикована в газеті «Правда Украины», була заборонена до публікації. «Нарис історії української літератури» дістав належної оцінки в постанові ЦК КП(б)У від 24.8.1946 р. «Про перекручення і помилки у висвітленні…». Розпочата в роки війни «Популярна серія» брошур літературознавського змісту припинила своє існування після оцінки 1946 року в «Литературной газете». А голова Спілки письменників України Олександр Корнійчук звернувся «із суворим застереженням до своїх колег, які зберегли прихильність до національного минулого».
А сам?!
ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО МОГЛИ
«Богданівська» стаття в «Правде» закінчувалася традиційним нагадуванням: «Радянські глядачі чекають хорошої радянської опери на важливу історичну тему». Очікування було досить нетерплячим: нещасливий 1951 р. ще не закінчився, а «Правда» вже нарікала на відсутність реакції. «Критика радянською громадськістю опер «Від щирого серця» (автор Г. Жуковський. — Т.Б. ) і «Богдан Хмельницький» показала, що композитори не зробили для себе всіх висновків з вказівок партії й не написали ще оперних творів, якi б стояли на рівні висунутих вимог»…
Враховуючи високу вимогливість радянських глядачів, до праці над новою редакцією опери підключилася вся передова українська художня громадськість. Спілка письменників України, Оперний театр, Інститут історії АН УРСР і, звичайно, численні партійні організації всіх рівнів тримали під контролем високе завдання відновлення історичної правди. Необачні автори звітували про здійснену роботу за пунктами:
«Кінець третьої дії: буде показано відправлення послів у Москву, де ще раз буде підкреслено тему возз'єднання України з Росією… Допомога Росії: а) донські козаки приходять у Січ; б) третя дія: в сцену «Богдан і кияни» ввести російського воїна, який прийшов з обозом зброї»…
Часом нерви лібретістів не витримували (адже якби лише Москва диктувала, а то свої, місцеві, туди ж!): «Ми зняли всю ліричну лінію Богуна й потім повернули, тому що так нам порадили (Беспалов від імені товаришів, які читали лібрето в Москві)… Було зауваження, що надто багато разів повторюється слово «Україна»… (що й казати, ніхто не проконтролює тебе так уважно й дбайливо, як це, не з неволі, а з приязні, зробить свій, ментально близький. — Т. Б. ). Але в одному розділі «Війни і миру» Толстого на 10 сторінок — 60 разів слово «Росія», і це зрозуміло, адже дія відбувається не в повітрі«… Ну, це вже, прямо скажемо, загнули наші творці. Знайшли з ким себе порівнювати. Толстому можна було — по-перше, він Толстой. А по-друге, незайве нагадати, що в братського народу Росії на тому етапі була своя біда — не націоналізм, а космополітизм підіймав голову. Тож Толстому не лише можна було згадувати слово «Росія», а й треба було це робити! Правильно чинив товариш Толстой.
А товаришеві Корнійчуку не за Толстим би стежити, а за ввіреною йому організацією — Спілкою письменників України. Неглибоко він (за власним покаянним визнанням) керував цією спілкою й от результат — прояви націоналізму стали спливати щокроку, а в творчості окремих його підопічних з'явилися навіть серйозні перекручення. То Сосюра закликає «Любити Україну» — але не нашу, квітучу соціалістичну батьківщину, а якусь патріархальну Україну «за тином»; то Панч вимагає дати письменникам право на помилку — неначе то не Комуністична партія ним керує чітко й зрозуміло, а якась абстрактна муза; то Остап Вишня скотиться в своїх фейлетонах до безідейного зубоскальства та наклепу на радянську дійсність. То сам товариш Корнійчук в опері відхилиться від історичної правди…
Заради справедливості варто зазначити, що певні труднощі в реалізації правильних і справедливих вказівок партії створювала сама специфіка опери. Легко сказати: «відобразити на сцені горе, убогість і безправ'я українського народу, що знемагав, гноблений польською шляхтою» — без чого в глядача цілком закономірно «не виникає чіткого уявлення про першопричини, що спричинили рух українського народу за своє звільнення, за встановлення дружби та союзу з російським народом». А чи легко примусити народ — в його горі, убогості та безправ'ї — співати арії на сцені? Та й гніт польської шляхти спробуй зобрази художніми засобами опери (хор катів?)... От і сидить у першій картині на сцені Комендант і тільки рукою махає натовпу українських селян, що проходить повз нього: «До шибениць!». Ну, потім, звичайно, дехто співає. Не без того…
Досвідчений драматург, Корнійчук намагається відновити історичну правду в великій кількості ремарок: «Богдан, Кривоніс і Богун співають «І сонце загляне…» Не співає лише полковник Гарбуз (негативний персонаж; перед цим вимовив репліку: «Не личить нам під царем буть». — Т.Б. ). Він стоїть осторонь і зі злістю дивиться на Богдана…» Але оперна сцена — не драматична, хто співає — тих чути, а хто лише злобно дивиться з боку — тих можуть і не роздивитися. І знову вийде, що історична правда «шкутильгає».
І все ж таки спільними зусиллями велику й важливу роботу було зроблено, і в січні 1952 року друга редакція лібрето опери «Богдан Хмельницький» вийшла окремим виданням. «Зробили все, що могли…» — сказав Корнійчук на черговому обговоренні.
Основному тексту передував перелік виправлень і доповнень на двох сторінках: «Написано дві нові картини… Докорінно перероблено… Також внесено зміни… Введені нові дійові особи… Показані…» — і так далі, пункт за пунктом.
Народ і партія відтепер могли бути спокійними: історичну правду відновлено. Спасибі всім за конструктивну критику.
…І ЛІКАР ДОЗВОЛИВ ХВОРОМУ ЖИТИ
Вдруге «Богдан Хмельницький» був показаний у Москві вже 1954 року. То були Дні українського мистецтва, приурочені до 300-річчя возз'єднання України з Росією. Під галас ювілейних промов і урочистостей Україна отримала в подарунок Крим — але преса приділила цій події набагато менше уваги, ніж оновленої версії «Богдана». Газети не жаліли похвал і артистам, і художнику, і оркестру. Всі відзначали блискуче виконання Михайлом Гришко партії Богдана, захоплювалися мужнім Кривоносом (Борис Гмиря), віддавали належне героїчному Богуну (Борищенко), співчували Варварі (Литвиненко-Вольгемут). І, звичайно ж, не залишилися непоміченими старання композитора та лібретістів. Нова редакція, як одностайно вирішили рецензенти, була набагато кращою, ніж попередня… Щоправда, й тут не обійшлося без критики. Декому здалося, що тепер опера надто розтягнута. Інших здивувало, що головний герой з'являється тільки в середині другої картини. А один рецензент договорився до того, що, мовляв, поява донських козаків невиправдана — хоча козаки прийшли, щоб зіграти вирішальну роль у боротьбі українського народу… І, між іншим, козачий хор чудово виконав російську народну пісню «Ой, рассизый мой голубочек» — яке ж іще «виправдання» потрібно в опері?
А втім, всім не догодиш.
ПЛЮС-МІНУС ПОЛКОВНИК НИВА…
На тому пристрасті й закінчилися. А історія опери «Богдан Хмельницький» — ні. 1958 року вийшла постанова ЦК КПРС «Про виправлення помилок в оцінці опер…» (зокрема «Богдан Хмельницький»). А ще років через десять Київський театр опери і балету здійснив нову постановку опери — знов-таки в новій… скороченій редакції. З метою усунення довгот і для динамізації твору, зокрема було знято першу картину. Саме ту, яку дописували спільно всі найкращі передові сили українського мистецтва. В яку введені, на вимогу партії, дійові особи: бравий полковник Нива з сином, героїчний козак Гордієнко з дочкою Оксаною приймали мученицьку смерть від (введених аналогічно) коронного гетьмана Потоцького з сином Стефаном, жорстокого Калиновського, підлого єзуїта Лентовського та інших ворогів українського народу. Як з'явилися, так і зникли. А от донських козаків чіпати не стали — дуже душевно співали…
І всі залишилися жити. Ніхто, взагалі-то, й не постраждав — крім, хіба що, Ниви з Лентовським. А історична правда виявилася питанням настільки складним, що в ньому й без опери дай Бог розібратися…
В оперному ж мистецтві — свідчить світова практика — історична правда першочергового значення не має. Тому що публіка йде в театр, головним чином, щоб послухати музику й спів. Багато хто, особливо провінціали, ходять в оперу просто заради гарного залу, кришталевих люстр і оксамитових поручнів: сфотографуються на мармурових сходах — а там хоч не співайте. Є й такі, що прямо йдуть у буфет, а до глядацького залу навіть не доходять… Але зовсім, зовсім мало людей приходить в оперний театр за історичною правдою.
*А. П'єр, «Москва бореться з літературним націоналізмом радянських народів». Переклад статті було зроблено для ідеологічних відділів центральних партійних організацій.
