Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Про Київ 1950-х років

20 травня, 2011 - 00:00
ГЕОРГІЙ МАЛАКОВ. ПРАВО ВХОДУ НА ПЕРЕДНІ ДВЕРІ. АКВАРЕЛЬ, ТУШ, ПЕРО. 1956 р.
МОЛОДІ ХУДОЖНИКИ НА ВІДПОЧИНКУ (ЗЛІВА НАПРАВО): АНАТОЛІЙ БАЗИЛЕВИЧ, ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ, ГЕОРГІЙ МАЛАКОВ. 1958 р. ЗГОДОМ УСІ СТАЛИ ГОРДІСТЮ УКРАЇНСЬКОГО ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЛОПУХОВА

Кожне покоління щемливо береже пам’ять про «свій» час, тобто той, коли була молодість, коли найяскравіші враження запам’ятовувалися на все життя. Звичайно згадуються події особистого життя, інколи — у поєднанні з подіями загальнодержавними, точно датованими. Наше життя впродовж багатьох десятиліть настирливо політизує влада. Але люди, успішні в своєму фахові, а тому не підвладні бажанню полинути в політику, живуть чесно, порядно, у власному паралельному особистому світі: вчаться, працюють, кохають, одружуються, народжують дітей та пристосовуються до умов і реалій буття, створюваних владою.

П’ятдесяті роки минулого століття позначені переломними, справді історичними подіями як у вимірі загальносуспільному та політичному, так і в сенсі побутовому. 31 грудня 1950 року завершилася перша половина XX століття — з двома світовими війнами й міграціями, революціями, більшовицькими репресіями проти розумників у 1920-х і 1930-х роках, з Голодомором проти українського селянства, лихоліттям нацистської окупації України. Історичний перебіг цих подій наклав неминучий відбиток на всі напрямки розвитку країни й нації, загальмував, а подекуди й зовсім припинив прогресивний поступ життя. Втім, попри все, воно тривало, зростали нові покоління, які мусили призвичаюватися до історичних реалій та умов власного існування. Починалася друга половина XX століття. Якою вона запам’яталася киянам?

На початку 1950-х років ці жахи начебто пішли в небуття. Відбувалися зміни не просто поколінь, а й уявлень, цінностей, дійсно — всеохопного оновлення.

Друга світова війна завдала Києву непоправних утрат: сотні тисяч киян загинули в боях, концтаборах, померли з голоду, від хвороб, поневірянь; не всі повернулися з чужини: депортовані, евакуйовані, втікачі від каральних органів. Чисельність власне киян скоротилася майже вдвічі. Внаслідок запровадження тактики «випаленої землі» — спочатку Червоною армією, а потім вермахтом Київ зазнав страшних руйнувань. По війні все це довелося відбудовувати. Отож у п’ятдесяті роки центр міста змінився докорінно, що торкнулося передусім Хрещатика.

Особливо помітними, відчутними ставали в другій половині десятиріччя соціальні зміни. Хоч і поволі, але йшли у минуле стереотипи тоталітарного режиму, брало гору прогресивне, гуманне, молодече. Все це стосувалося і Києва, і киян, які слушно пишалися своєю історією, мальовничим розташуванням міста, його будівлями, пам’ятками, зеленими шатами та красенем Дніпром.

П’ятдесяті роки позначилися в Києві дальшим поступом інтелектуального потенціалу української столиці, що базувався ще на давніх традиціях бібліотеки Ярослава Мудрого та Києво-Могилянської академії — заснуванням низки нових академічних інститутів, зокрема: металофізики, металокераміки і спецсплавів (згодом — проблем матеріалознавства), автоматики, обчислювального центру (згодом — Інститут кібернетики), геронтології, хімії полімерів та мономерів, ливарного виробництва, геофізики, напівпровідників.

У п’ятдесяті роки тривала розбудова промисловості міста: на Лівобережжі, крім довоєнних та заново відроджених Шовкобуду, хімкомбінату та м’ясокомбінату, стала до ладу Дарницька ТЕЦ-4, виросли нові заводи, як-от танкоремонтний.

Інтенсивно розбудовувалася промисловість і на правому березі Дніпра. По війні обладнання київських підприємств, евакуйованих 1941 року на схід, не повернулося з Росії. Так, завод «Арсенал» був перепрофільований на випуск оптико-механічної продукції на обладнанні, вивезеному по репараціях з переможеної Німеччини, — всесвітньовідомої фірми «Карл Цейсс». Отож у Києві започатковано виробництво фотоапаратів «Киев», а паралельно — тематику «К» (космос). Мотозавод став випускати мопеди «Киянин» — на обладнанні фірми «Вандерер», потім перейшли на виробництво мотоциклів.

Створювалися нові заводи: реле і автоматики, електрозварювання, авторемонтні, радіоапаратури тощо. Всі великі промислові підприємства Києва перебували у підпорядкуванні союзних міністерств і відомств, мали подвійні назви: номерні та відкриті. Майже всі вони виробляли основну продукцію військового призначення, а за «легендою прикриття» — побутову.

Розбудова повоєнного Києва здійснювалася відповідно до генерального плану, розробленому у 1945—1947 роках. Головна увага зосереджувалася на відбудові Хрещатика з його новими помпезними фасадами, рясно вкритими керамічними оздобами, радше схожими, на думку київських дотепників, на кремові торти. Ансамблева архітектура повоєнного Хрещатика стала символом тої доби.

Окрім Хрещатика, забудовувалися віддалені околиці міста: у Дарниці — так звані аварійні селища великих промислових підприємств та Соцмістечко. На сотнях нових, нумерованих, але поки що безіменних вулиць зводилися малоповерхові житлові будинки, клуби та гуртожитки для нових киян — втікачів з колгоспного села.

Значно ошатніше від гуртожитків на околицях виглядали так звані селища відставників на Сирці, Нивках, Печерську та Багриновій горі, забудовувані індивідуальними котеджами.

Подією, за якою, хоч і повільно, але почались докорінні зміни в суспільно-політичному житті всієї країни, стала смерть Сталіна 5 березня 1953 року. Кінця світу не настало, як пророкували панікери з числа відданих радянських патріотів, але народ зітхнув з полегшенням. Влітку того ж року до Києва долинули нові віяння — провісники неминучих змін: звинувачення в шпигунстві та розстріл головного кагебіста Берії та придушення танками антирадянського заворушення в Берліні.

Киянам 1953 рік запам’ятався завершенням розпочатого ще до війни будівництва першого в світі суцільнозварного моста імені Є. Патона через Дніпро. На лівий берег пішов трамвай. Київські діти того літа отримали гарний подарунок: у Сирецькому гаю відкрилася дитяча залізниця — Мала Південно-Західна.

1954 року розгорнулися дві бучні пропагандистські кампанії: освоєння цілинних і перелогових земель, і десятки тисяч молодих українців (включно з киянами) поїхали у далекі порожні казахстанські степи; та друга — з нагоди святкування 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією.

1 вересня 1954 року середні школи перестали бути окремо чоловічими і жіночими.

Середина 1950-х років пам’ятна також першими проявами «хрущовської відлиги», особливо дорогої для інтелігенції: в кіосках періодики з’явилися газети й журнали країн «соцтабору», а в книгарнях — книжки звідти ж. У продаж надійшли угорські та болгарські фруктові й овочеві консерви та сухі вина, які одразу ж увійшли в моду — після набридлого портвейну. У крамницях одягу та взуття поруч з неоковирною вітчизняною продукцією стали з’являтися вироби з тих самих «країн народної демократії» — незрівнянно кращі та одразу ж зараховані до дефіциту. Входило в ужиток полювання за тим дефіцитом, який наприкінці місяця чи кварталу, коли «горів» план, «викидали» для його виконання на прилавки крамниць. Люди бігали з авоськами з магазину до магазина, розпитуючи, що дають. Дефіцит чомусь не продавали, а давали — правильніше б сказати: давали можливість купити. Бо існували так звані закриті розподільники, заведені комуністами ще на початку їхньої влади. Були й «гастрономи», де номенклатура «отоварювалась» з чорного ходу, а решту товарів, зазвичай прострочених, продавали всім бажаючим. Називалися такі магазини «об’єдками», як-от на Великій Житомирській, 8А. Бо поруч — в наріжному будинку № 8 діяв звичайний «гастроном». І неодмінне запитання до покупця: «Вам есть во что?» — з упаковкою була традиційна радянська «напряжонка». І стояли просто в торговому залі півторатонні мотки грубезного обгорткового паперу, маса якого входила у вартість товару, хоча на вільній шальці терезів лежав (для годиться!) маленький клаптик такого ж паперу — начебто для рівноваги. А ще — теж традиційне, незрозуміле на Заході гасло радянської торгівлі: «Вас обсчитать или обвесить?».

1955 року, після відомої хрущовської постанови про «прикрашательство та надмірності в архітектурі», помпезна забудова Хрещатика зазнала критики, схвально зустрінутої тими, хто розумівся на таких речах. Академію архітектури перейменували на Академію будівництва та архітектури, бюрократичним способом наголошуючи саме на первинності та першочерговій важливості будівельної справи, а не архітектурної творчості. Отак було взято всесоюзний курс на масове житлове будівництво на базі його індустріалізації. Як реверанс у бік ображених архітекторів запровадилося формулювання: «художнє осмислення індустріальних конструкцій та матеріалів». У стислі строки було споруджено два домобудівні комбінати, полігони та цехи з виготовлення збірного залізобетону, великих блоків із цегли та ефективних керамблоків. Масове житлове будівництво виключно п’ятиповерховими (щоб без ліфтів) типовими будинками з суворо регламентованою за кількістю членів родини малометражною площею розгорнулося на вільних територіях: Чоколівці, Дарниці, Відрадному. Кияни, яких відселяли з аварійного житла, з підвалів, які відстояли роками в чергах на поліпшення житлових умов, одержували нові ізольовані, з усіма тодішніми зручностями квартири безкоштовно і щасливцями справляли новосілля. За масштабами масове житлове будівництво доти не знало нічого подібного. Але ж архітектурною виразністю довелося поступитися заради вирішення соціальної проблеми.

Коли восени 1955 року в небачених розмірах дозрів урожай посіяної за ініціативи Микити Хрущова кормової кукурудзи, на її збирання в південні райони України кинули київських студентів. Така практика тривала ще не раз і в наступні роки. Молоді це подобалося.

Початком нової ери став історичний ХХ з’їзд партії, що відбувся у Москві в лютому 1956 року. Там Микита Хрущов виступив із промовою, в якій рішуче засудив, за тодішнім формулюванням, культ особи Сталіна та практику масових репресій. Настала жадана доба «відлиги» та так званого пізнього реабілітансу. Одним з проявів потепління став візит до Києва президента Югославії Йосипа Броз Тіто у травні 1956 року. Цей герой партизанської війни в Югославії в роки Другої світової потім не сподобався Сталіну, був зарахований до «фашистської кліки», але знов визнаний як друг СРСР після ХХ з’їзду та розвінчання культу особи Сталіна. У Києві високому гостю влаштували бучне щире прийняття. Відтоді на київських хлібозаводах почалася випічка паляниць, а на вулицях з’явилися переходи «зебра».

Відколи Микита Хрущов кинув гасло «Догнати й перегнати Америку з виробництва молока й м’яса на душу населення!», кияни відчули це й на практиці: якщо «за Сталіна» в столиці України діяв один(!) молочний магазин (а решту молока кияни купували на базарі), у другій половині п’ятдесятих Київмолокоторг продавав продукцію державних молокозаводів у 79-ти магазинах міста!

З інших новацій другої половини 1950-х: продаж товарів у кредит — в розстрочку, надання у тимчасове користування товарів у прокат (від столового посуду до автомобілів), створення садових товариств — працівники великих підприємств та державних установ змогли отримати земельні ділянки розміром шість соток, де можна було вирощувати фрукти, овочі та квіти, але не дозволялося зводити капітальні будинки, а лише легкі літнього типу і без груби. Відтоді й виникли сади (а не дачі!) на Русанівці й Осокорках, Нивках і вздовж ліній електричок. Це теж пов’язано з хрущовською добою.

Від середини 1950-х — час надзвичайної популярності прогресивного інтелігентного італійського та французького кіно, зарубіжної естради. Закордонні гастролери високого рівня, як-от французький співак Ів Монтан, американський піаніст Вен Клайберн неодмінно відвідували, окрім Москви і Ленінграда, також Київ. Кожні такі гастролі ставали великим святом для київських шанувальників. Зовні це позначилося й на поширенні сучасної західної моди та запеклої боротьби офіціозу з «проявами чужої нам ідеології». Але влада вже не могла зупинити цей процес європеїзації та американізації молоді. Втім, намагалася: було створено комсомольсько-молодіжні штаби, до яких залучалися переважно молоді робітники, а не більш розвинуте та поінформоване студентство. З’явилися так звані бригади сприяння міліції, які із захватом хапали у парках «стиляг», зістригали модні чуби-«коки», різали вузькі брюки, всіляко знущаючись з носіїв «чужої нам моралі». Започатковане сталінщиною беззаконня тривало! Тим не менш, зникла заборона на фокстроти й танго, пішли в небуття всі оті застарілі па-де-катри, молодь захопилася бугі-вугі («от Парижа до Калуги все танцуют буги-вуги»), а згодом і рок-н-ролом, вже продавалися вітчизняні грамплатівки із записами кращих виконавців закордонної естради. Знов ожив джаз, щоправда, ще замаскований під «естрадний оркестр». Але на офіційних танцювальних майданчиках, куди ходили ті, хто в старі часи вважався в Києві «невибагливою частиною публіки», новітня закордонна естрада ще довго не звучала. Принаймні — на відомій «Жабі» — круглому танцмайданчику за зеленим дерев’яним парканом поблизу сходів з Хрещатика до Дніпра та на ще одному — за літнім рестораном з російською назвою «Кукушка» на Парковій дорозі. Інтелігентна молодь туди не ходила.

Осінь 1956 року позначилася вибухом революційних антикомуністичних та антиросійських заворушень в Польщі та Угорщині, жорстоко й криваво придушених радянськими танками.

У серпні 1957 року в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді і студентів. До країни прибула величезна кількість молоді та журналістів з-за кордону. Влада намагалася показати їм СРСР привабливо демократичною, європейською країною. Це дало помітний поштовх у подальшому відході від усталених радянських звичаїв навіть суто побутового рівня: вперше вантажні автомобілі стали фарбувати в блакитний колір, а не виключно в армійський захисний брудно-зелений; так само паркові лави й металеві огородження пофарбували в різні яскраві «фестивальні» кольори замість звичного суворо армійського захисного. Едіта П’єха першою заспівала з естради низьким голосом, бо доти всі радянські естрадні співачки несли свою творчість в маси тільки високими голосами. Молодь, поки що потихеньку, але захопилася бугі-вугі та рок-н-ролом. Новації не могли не бути поміченими та радо сприйнятими. Це теж додавало оптимізму людям, які так прагнули змін, так хотіли позбутися зашорених догматів. Молодь 1950-х зростала іншою — вільнішою, активнішою, сміливішою у думках та висловлюваннях, критичною стосовно нав’язуваної партією комуністичної ідеології. Як показник — надзвичайне поширення антирадянських анекдотів у ті часи. Молодь прагнула змін.

4 жовтня того ж року кияни довідалися про запуск в СРСР першого штучного супутника Землі. На підприємливому Заході одразу ж увійшла в моду спідничка-кулька — на взірець кулеподібної форми першого супутника. Згодом такі спіднички вдягнули й молоді кияночки.

Восени 1957 року з київських парків та скверів поприбирали всі військові поховання часів минулої війни і перенесли прах 34-х героїв у заново розпланований парк Вічної слави. 4 листопада там запалав вічний вогонь на центральній і головній — 35-й — могилі Невідомого солдата. Відтоді ця могила стала місцем масового паломництва, особливо на дні, пов’язані з пам’яттю про війну.

А мирне життя тривало. Того ж 1957 року розпочато будівництво двох важливих транспортних об’єктів: міжнародного аеропорту в Борисполі — на колишньому військовому летовищі, та стаціонарного Річкового вокзалу. Восени завершено будівництво спроектованого ще до війни пішохідного Паркового мосту через Дніпро на Труханів острів.

З київських новацій 1958 року:

— відкриття за московським зразком Виставки досягнень народного господарства УРСР;

— 912 Нових вулиць одержали власні назви — здебільшого випадкові: чиновники не переймалися вигадливістю, а просто пройшлися по переліку міст СРСР;

— відкриття першої в СРСР кінопанорами на місці колишньої купецької синагоги по вулиці Шота Руставелі, 19;

— заміна вагонів фунікулеру зразка 1927 року новими, осучасненими;

— початок будівництва Палацу спорту — першої багатофункціональної загальноміської споруди;

— Сінний базар перенесено з Львівської площі до нового критого ринку на вулиці Бульварно-Кудрявській, 17.

Вражаючий візит Микити Хрущова до Сполучених Штатів Америки 1959 року започаткував новації в міському житті й Києва: з’явилися їдальні та магазини самообслуговування, міський громадський транспорт без кондукторів, вуличні автомати з продажу газованої води; соки і навіть шампанське — на розлив у «гастрономах». Поки що обмежено, але радянські люди змогли їздити туристами за кордон тощо. Приводів для оптимізму, для сподівань на краще вистачало.

Завершилися п’ятдесяті роки в Києві пуском першої черги метрополітену 6 листопада 1960 року. Кожна з п’яти станцій — «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро» — одержала своє індивідуальне архітектурно-планувальне рішення. Вони були набагато меншими, ніж у Москві, потяг складався лише з трьох вагонів. Але це було наше, затишне київське метро. Особливо тоді сподобався всім «Хрещатик» — завдяки широкому використанню української полив’яної кераміки, виготовленої спеціально для цього кращими майстрами.

Отаким, у загальних рисах, запам’яталося перше десятиріччя другої половини ХХ століття в Києві. А чисельність киян становила, за переписом на 15 січня 1959 року, 1 мільйон 43 тисячі.

Про все це розповідається у новому фотоальбомі — «У Києві 1950-х», який щойно побачив світ у столичному видавництві «Варто». Це — фотонарис про життя та побут пересічних киян, «незачинене вікно». Тут вміщено 283 фотознімки — здебільшого оприлюднених вперше, бо надали їх корінні кияни з родинних збірок. А ще — 59 оригінальних малюків — акварельних етюдів та жанрових замальовок, виконаних відомим українським художником-киянином Георгієм Малаковим у ті самі 1950-ті роки. Чимало сюжетів є такими ж актуальних і нині, бо в них одвічні людські прояви...

Нині, коли місто розповзлося далеко за межі 1950-х років, а столицю наповнила хвиля амбітних мігрантів зі сходу України, таке видання має стати в пригоді як ностальгічне для справжніх киян старшого віку та спробою познайомити прибульців та сучасну київську молодь з незнаним, але ж недавнім минулим Києва. Любіть Україну, полюбіть Київ!

Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments