Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

...Про київську художню виставку 1943 року та її учасників

30 травня, 2013 - 15:30
МОЛОДІ ХУДОЖНИКИ КАТЕРИНА КРИЧЕВСЬКА І ГЕОРГІЙ МАЛАКОВ ,1943 р.
ГЕОРГІЙ МАЛАКОВ. КИЇВСЬКИЙ ПЛЯЖ. МАЛЮНОК 1943 р.

...То була доба тимчасової нацистської окупації, яка в роки Другої світової війни тривала для киян 778 днів, тобто від 19 вересня 1941-го до 6 листопада 1943-го. Комусь сьогодні може здатися дивним, але в місті, попри всі жахи й лиха, життя тривало, так би мовити, в паралельних світах. Недаремно тодішні кияни вживали вислів: «при німцях», а не «під німцями», бо в цьому крився певний елемент непокори — мовляв, вони самі по собі, а ми — самі по собі. Урешті, народ завжди живе своїм власним життям, а не тим, яке хочеться уявляти та видавати за справжнє владі. Будь-якій. Завжди.

Одним із перших наказів нова окупаційна влада вимагала всім киянам стати до праці під загрозою звинувачення в саботажі та покарання розстрілом. Стосувалося це й художників. Причому дуже щемливо стосувалося, оскільки довоєнні, радянських часів заклади, де люди творчої праці могли одержувати роботу, як-от компартійні, комсомольські та профспілкові органи, державні установи й підприємства, творчі спілки тощо, перестали існувати. Стати до праці фізичної теж могли не всі художники, тим більше, що робочих місць після евакуації основних промислових підприємств на Схід виявилося замало. А насувався голод! Отож газета «Українське слово» 21 жовтня повідомляла:

«Ініціативна група, що створює Спілку українських художників, яка цими днями організаційно оформиться, разом із сектором наочної пропаганди відділу пропаганди міської управи згуртовує навколо себе художників-українців, яким вдалося залишитися в Києві. Ці майстри пензля дістануть працю в спеціалізованих майстернях. Завдання таких майстерень — якнайліпше поширити серед населення твори українського малярського мистецтва. Перша така майстерня найближчим часом розпочне свою роботу у відповідно пристосованому приміщенні по вул. Короленка». (Йшлося про вже не існуючий тепер будинок по вулиці Володимирській, 38.) Звернімо увагу на слова: «українського малярського мистецтва». Українського.

Рівно через місяць — 21 листопада — та сама газета писала, що київські митці беруться до реставрації церков: «Бригада художників уже розпочала роботу в церквах сіл Старі Петрівці, Лютіж та Сварум Димерського району. Художники мають активну підтримку з боку парафіян та старост сіл».

Останнє полягало в натуроплаті продуктами — головною, нагальною потребою тих голодних днів. Адже радянська влада вивезла з міста всі запаси продовольства, залишаючи 400 тисяч «зайвих» киян напризволяще...

Дещо про членів бригади: багатодітного Георгія Терпиловського в Києві знали як оформлювача всіх більшовицьких свят — до війни та по війні — Хрещатика та сцени Оперного театру; знали й тихого, сумирного трударя-живописця Сергія Верді (1903 —1965). Володимир Матвіїв оформив українським червоно-чорним візерунком табель-календар на 1942 рік, виданий у Києві. Володимир Костецький (1905 — 1968) завжди йшов у руслі політичних подій: 1937 року написав картину «Допит ворога» (енкаведистами!), 1947-го — «Повернення» (фронтовика з війни), 1959-го — «Вручення партійного квитка». А при німцях міг розписувати й церкви на Київщині. Живописець Олена Кричевські залишалася поза політикою.

12 грудня газета «Українське слово» вмістила групове фото з підписом: «Делегація від київських художників і архітекторів на прийомі у Голови м. Києва п. Багазія. Зліва направо пп. [Володимир] Багазій, начальник відділу мистецтв [Іван] Кавалерідзе, проф. Кричевський Ф.Г., художник [Іван] Курочка-Армашевський, архітектор [Олександр] Смик, проф. [архітектури Олександр] Вербицький, архітектор [Петро] Костирко, aрхітектор [Петро] Юрченко і художник Кричевський В. В.». Отже, фото свідчило, що міська влада приділяє увагу й намагалася робити все можливе для підтримки митців за тих вкрай тяжких життєвих обставин.

Через місяць, 15 січня 1942 року, коли окупанти вже розстріляли і міського голову Володимира Багазія, й десятки українських патріотів, «Нове українське слово» повідомляло, що «багато майстрів закінчують свої роботи для здачі їх Художньому салонові, недавно відкритому Товариством українських художників та архітекторів на Володимирській, 38. Цей салон помітно допоміг творчому об’єднанню і пожвавленню роботи київських художників. Вони часто приходять до Салону, куди нещодавно надійшли нові художні роботи, що користуються популярністю».

Відвідувачами й покупцями були окупанти — військові чиновники тилових служб та всілякі комерсанти з європейських країн, окупованих гітлерівською Німеччиною. Нужденним і голодним посполитим киянам було не до салонів...

Якщо перейти на високий стиль, творчість українських художників-киян допомагала їм виживати в окупованому місті; водночас їхні твори розійшлася Європою (передусім Німеччиною, Австрією, Нідерландами), даючи правдиве уявлення про українське мистецтво 40-х років ХХ ст. далеко за межами сплюндрованої війною України.

Певною мірою це стосувалося й мистецького життя, непідвладного, бо театри давали вистави здебільшого з українського репертуару (хоча в Опері хор співав і німецькою, мовою оригіналу, «Оду радості» Фрідріха Шіллера, і ставив «Тараса Бульбу», «Запорожця за Дунаєм» і влаштовував урочисті заходи вшанування Тараса Шевченка та Миколи Лисенка); відбувалися концерти симфонічної та духової музики в парках; діяла більшість довоєнних кінотеатрів; по дротовому радіо звучали не тільки німецькі марші, а й класична музика та українські народні пісні. Та, знов нагадаємо, раз-у-раз строчили кулемети в Бабиному Яру. А від залізничного вокзалу один за одним відправлялися ешелони з київською молоддю — на примусові роботи до Німеччини.

При міській управі тоді існував відділ суспільної опіки, який теж намагався підтримати нужденну й непрацездатну стару міську інтелігенцію. У Державному архіві Київської області збереглися сотні заяв прохачів матеріальної допомоги, які зверталися по неї до міської управи. Остання організувала за час окупації дві художні виставки.

11 червня 1943 року газета «Нове українське слово» вмістила допис Василя Дністряка під заголовком «Другу художню виставку відкрито». Ось її виклад (зі скороченнями):

«8 червня в приміщенні колишнього Історичного музею (йдеться про будинок нинішнього Національного художнього музею на вулиці Михайла Грушевського, 6. — Авт.) відкрилася друга художня виставка. В ній беруть участь 216 художників та скульпторів. Серед них такі відомі майстри пензля, як проф. Світлицький, проф. Василь Кричевський, Їжакевич, Киянченко, скульптори Кавалерідзе, Жук, Діндо та ін. Серед учасників виставки є чимало й молодих живописців, графіків і скульпторів, що мають неабиякі художні здібності... На виставці експоновано 958 робіт. З них картин 801, скульптур 47, вишивок 61, керамічних і порцелянових виробів 9, художніх іграшок 18 та рекламних робіт 21 (плакати, цигаркові коробки). На виставці переважають картини, що відображають прекрасний український пейзаж, але не останнє місце серед експонатів займають портрети і натюрморти...»

Звернімо увагу: хоч якою б колабораністською вважати цю газету, але ж нема ані слова про твори прогітлерівського чи пронімецького змісту! Отже, їх не було? Виходить, київські митці, а в даному разі й автор допису, не вислужувалися перед окупантами. Нагадаємо: склад редакції попереднього видання — газети «Українське слово» — в грудні 1941 року було «очищено від зрадницьких елементів», тобто «крайніх націоналістів і більшовицькі настроєних» (так за текстом). Що тоді означало «очищення», наші люди пам’ятали ще з 1937 року.

...Восени 1941 року в окупованому Києві за різних життєвих обставин залишилися, не евакуйовані владою на Схід, і деякі корифеї українського образотворчого мистецтва, й молодь, яка здебільшого ще не підлягала мобілізації за віком. Але цілком зрозуміле природне бажання творчої людини показати широкому загалові свої здобутки поєднувалося з суто практичною метою — можливістю щось продати й заробити, бодай, на кусень хліба.

Отож спробуймо згадати й колись гучні імена, й про життєві обставини, в яких опинилися молоді, уславлені вже потім, київські митці сімдесят років тому. Так, цікаво склалася доля представників молодого покоління — премійованих учасників виставки. Журі не помилилося, відзначивши премією по живопису учня Федора Кричевського, здібного юнака, уродженця Ржищева Володимира Сидорука (1925 — 1997) — майбутнього живописця, заслуженого художника України, гідно вшанованого монографією, йому присвяченою.

Премію по живопису здобула також Катерина Кричевська — онука професора В. Кричевського, дочка українських художників Василя Васильовича та Олени Кричевських, яка ще до війни навчалася в Київській художній середній школі. З весни 1942 року, щоб уникнути примусової відправки до Німеччини, працювала в Київських виробничо-художніх майстернях. Восени 1943-го разом із батьками виїхала до Львова, потім — до Праги, де продовжила мистецьке навчання. Від 1949 року — громадянка США, де мешкає з чоловіком і нині. Учасниця численних художніх виставок, 1993 року відвідала Київ, Полтаву. Щедра й безкорислива дарувальниця творів родини Кричевських та інших майстрів мистецтва з діаспори до музеїв України, а книжок — до бібліотек України. Удостоєна звання «Заслужений діяч мистецтв України», почесний професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України, автор книжки «Мої спогади», виданої та презентованої 2006 року в Києві, а 2010-го — в США.

Премію за живопис здобув також Юрко Повстенко (1926 — 1991), син архітектора Олекси Повстенка — передвоєнного директора Софійського заповідника та рятівника Софійського собору від радянського мінування 1941 року. До війни Юрко навчалася в Київській художній середній школі. З весни 1942 року, щоб уникнути примусової відправки до Німеччини, так само працював у Київських виробничо-художніх майстернях. Учасник бойових дій УПА проти німецьких окупантів у 1943 — 1944 рр., учасник війни в Кореї з боку США. Здобув вищу інженерну освіту, виступав у діаспорській періодиці як український мистецтвознавець і критик.

Георгій Малаков (1928 — 1979) теж з весни 1942 року, щоб також уникнути примусової відправки до Німеччини, працював у Київських виробничо-художніх майстернях. Старший брат автора цих рядків. На виставці 1943 року був премійований за багатофігурні акварельні композиції «Київський пляж» та «Бенкет». Наша мама чула, що член журі виставки професор Григорій Петрович Світлицький був вражений майстерністю п’ятнадцятирічного Георгія і навіть сказав, що віддав би всі премії цьому юному талантові. Згодом Г. Малаков, закінчивши Київську художню середню школу імені Т. Г. Шевченка та Київський художній інститут, багато й плідно працював, ще за життя здобув визнання й популярності як мистецький літописець Києва часів минулої війни. 1974 року був удостоєний звання «Заслужений художник України». На персональній (на жаль, посмертній) виставці творів Г. Малакова, влаштованій 1998 року в тих же стінах «музею з левами», експозиційний ряд відкривав той самий «Бенкет». Ім’я й доробок Георгія Малакова, а також його дочки Олени неодноразово згадувані й у часопису «День».

За роботи з графіки отримав премію також Ігор Фомін (1927 — 2002) — син художника Олександра Фоміна, архітектор, професор, автор монографії про свого батька — який гідно виправдав високу оцінку, дану йому, юнакові, на київській виставці 1943 року.

25 липня Друга художня виставка закрилася, й «Нове українське слово» вмістило фото премійованих учасників — молодих художників: Катерини Кричевської та Георгія Малакова на тлі будівлі музею. Вздовж колонади простягнуто великий транспарант з написом K?nstausstellung (художня виставка). На тій же сторінці газета розповідала про відкриття літнього концертного сезону в Царському саду; про концерти, які дає в Літньому саду на Солом’янці духовий оркестр української охоронної поліції. А на попередній шпальті писали про початок жнив на Київщині, про збагачення рибних запасів Дніпра. Дивуєтесь, молодий читачу? Згадайте ці рядки через десятиріччя — на те вони й ЗМІ, які сьогодні починаються з пожеж, убивств, терактів, бо кожної історичної доби діють свої засоби впливу на маси... А поки київські поліцаї концертували під духмяними садовими липами, такі ж хлопці (червоноармійці з трьохлінійками калібру 7,62 та гренадери з маузерами калібру 7,92), знемагаючи від спеки, тисячами билися й гинули на Курській дузі з обох боків фронту. За німецьким висловом, сумнозвісним з напису на брамі концтабору в Бухенвальді: Jedem das seine, тобто кожному своє... Ось такі паралелі життя влітку 1943 року...

Друга київська художня виставка згадана також на сторінці українського настінного календаря, виданого під час окупації завбачливо на 1944-й рік. Зберігся аркушик із того календаря, де вміщено невеличку статтю, що припадає на 23-й тиждень 1944 року, й озаглавлена: «Образотворче мистецтво на Україні».

«Вже більше ніж два роки звільнене від більшовицьких кайданів українське мистецтво має змогу вільно розвиватися. За цей час в багатьох містах України відбувалися неодноразово художні виставки. Можна констатувати, що Україна має значні художні сили і що мистецькі кадри налічують багато молодих талантів, які можуть сподіватися на видатне майбутнє... Безперечним досягненням сучасного мистецтва є шляхетний реалізм, що виявився в більшості творів і довів жалюгідність вигаданого більшовиками «соціалістичного реалізму», що був наслідком так званого «соціального замовлення» і мусив відтворювати в мистецтві вигадані успіхи колгоспів, досягнення соціалістичного будівництва та поезію індустріалізації. Головною тематикою художніх творів на виставках була українська: українські типи і одяг, український пейзаж і пам’ятники старовини. П’ять картин художника-жанриста Крюкова були одним з найкращих місць Київської виставки. Його «Жарти Бахуса» — картина, яка виказує велику майстерність художника. Чудово відтворено ним ХVІІІ сторіччя в картині «На прогулянці»...»

...Звернімо увагу на ім’я Федора Григоровича Кричевського (1879—1947), видатного українського живописця, випускника Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1910 р.), одного із засновників Української академії мистецтв (1917 р.), професора Київського художнього інституту, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1940 р.). У окупованому нацистами Києві Федір Кричевський очолив Спілку українських художників та архітекторів; з наближенням фронту 1943 року виїхав на Захід, небезпідставно здогадуючися, що радянська влада може йому не вибачити перебування (хоч і вимушене!) на окупованій ворогом території. По війні повернувся додому, але квартиру йому не повернули, тож старий та немічний художник змушений був оселитися в Ірпені, де й упокоївся (похований у Києві на Лук’яніському кладовищі). Лише з часом, вже посмертно, внесок Федора Кричевського в українську культуру дістав належної оцінки, нині його твори прикрашають зали Національного художнього музею, йому присвячено монографію, його іменем названо вулицю в Києві.

Антон Хомич Середа (1890 — 1961), випускник Строгановського училища, живописець, мистецтвознавець, професор Київського художнього інституту; увійшов у історію незалежної України як автор двох перших українських поштових марок (1918 р.). Похований у Києві.

Борис Іванович Крюков (1895 — 1967), живописець, графік, учень Ф. Кричевського, ілюстратор книжкових видань. 1943 року мусив виїхати до Львова, Кракова й далі на Захід, жив і працював у Аргентині. Його творчості присвячено монографію, яку написала й видала 1970 року в Буенос-Айресі дружина художника Ольга Гурська-Крюкова. Експонована на київській виставці картина Б. Крюкова «Жарти Бахуса», виконана в манері живопису ХVІІІ ст., дуже сподобалась юному Георгію Малакову, про що він і занотував згодом. За спогадами Катерини Кричевської-Росандіч, це полотно викликало обурення німецьких мистецтвознавців, які відвідали виставку. Вони зауважили, що цей твір викрадено з музею, а не є роботою сучасного українського майстра, отож конфіскували «Жарти Бахуса». Подальша доля картини невідома.

У виставці брали участь також київські художники Василь Васильович Кричевський (1901 — 1978) та Олена Кричевська (1892—1964) — батьки Катрусі, заробляючи на життя продажем власних творів. Перший експонував на виставці пейзажі України, друга виставила жанрове полотно «Уколовся» (хлопчик — будяком). Картина сподобалась якомусь німцеві, й він висловив бажання придбати її, але горда авторка категорично відмовилася розставатися з власним твором. Тоді німці «просто» конфіскували цю роботу. Може, десь у Німеччині й збереглася та картина...

В.В.Кричевський залишив перелік картин — власних та своєї дружини Олени (загалом — 90 назв), замовлених, написаних і проданих за два роки окупації здебільшого німцям у Києві. То були кільканадцять їхніх портретів, а щонайбільше — краєвиди Дніпра, України, Києва та київських мостів. Останні замовляли німецькі інженери- мостобудівники (вони працювали на відбудові зруйнованих 1941 року мостів), і це вже становить неабиякий історичний інтерес. Можна припустити, що з-поміж іншого, вивезеного окупантами з Києва, десь там на Заході збереглися й такі твори славетних Кричевських — тепер дуже популярних на всіляких аукціонах, аж до грубих підробок. Чи не тому й досі, вже в незалежній Україні, пишаючись і пропагуючи наш знаменитий кіно-шедевр «Земля», згадують тільки режисера Олександра Довженка, «забуваючи» при цьому, що кожен кадр, декорацію, костюм, кожну сцену цього фільму створював художник Василь Васильович Кричевський...

...Минули роки, десятиріччя. У травні 1999-го в реконструйованому старовинному особняку на Печерську, по вулиці Московській, 40-Б, відкрилась експозиція філії Музею історії Києва — Музей культурної спадщини. Там представлено твори колишніх киян, зокрема й колишніх учасників Другої київської художньої виставки, — членів родини Кричевських і Бориса Крюкова — митців, чия творчість вдало продовжилася за межами України. На славу рідної землі. А ми пишаймося тим, що настали часи, коли про такі речі можна згадувати, не озираючись.

Фото та ілюстрацію надано автором

Дмитро МАЛАКОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments