У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Про спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку й Михайлові Щепкіну

Що може стати гідним ушануванням у Москві пам’яті Кобзаря на честь його 200-річного ювілею?
7 березня, 2012 - 00:00
М. ХМЕЛЬКО «Т. ШЕВЧЕНКО І М. ЩЕПКІН У МОСКВІ, 1858 р.». «ВИЙШЛИ МИ З МИХАЙЛОМ СЕМЕНОВИЧЕМ З ДОМУ І... ОБІЙШЛИ ПІШКИ ПРИНАЙМНІ ЧВЕРТЬ МОСКВИ»

Нагадаю, що в 1961 році, до 100-річчя з дня смерті Кобзаря, вулиця Дорогомилівська на правому березі Москви-ріки була перейменована в набережну Тараса Шевченка, а до 150-річчя з дня його народження на цій набережній, у сквері перед будинком готелю «Україна», було відкрито 1964 року величний пам’ятник Кобзареві.

Тож у 2014 році лише спорудження пропонованого нами пам’ятника Тарасові Шевченку й Михайлові Щепкіну можна співставити за масштабом і значущістю з попередніми ювілеями.

Чому саме про цей пам’ятник іде мова? Річ у тім, що найдовше Тарас Григорович був у Москві в березні 1858 року, й жив він тоді в Михайла Семеновича. В Москві їхня дружба розпочалася й переросла в братні стосунки. Чи треба переконувати в тому, що Кобзар у Москві найтепліше виглядатиме поруч зі своїм другом: «Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга»...

Отже, по дорозі з заслання в Санкт-Петербург Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода в Москву 8 березня, а прибув у місто 10 березня, об 11 годині вечора. Зупинився на ніч у готелі, де йому страшенно не сподобалося, він навіть назвав його «караван-сараєм».

У Шевченковому щоденнику (він вів його російською мовою) читаємо: «В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился...» Втім, у рапорті московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна до московського військового генерал-губернатора Закревського, вперше знайденому мною в Центральному історичному архіві Москви, повідомлялося: «Отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьевой».

Так-от, інтрига полягала в тому, що новий архівний документ значно підсилював позиції тих авторів, які впродовж багатьох десятиліть не сприймали всерйоз щоденниковий запис Шевченка щодо власника будинку: вважали, що, не відаючи про справжнього господаря, поет нібито помилково називав його дружину.

Втім, все це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, з іншого — неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути «Книгу адресов жителей Москвы» за 1858 рік там, де містяться адреси артистів, і прочитати: «Щепкин Михайло Семенович, Сретенская часть, на Малой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой». Я здобув і вагоміші докази Шевченкової правоти. Скажімо, знайшов у архіві відомість про сповіді парафіян церкви Старого Пимена навесні 1857 року, в якій записано й сім’ю Щепкіна: «Дом Щепотьевой. Артист Московских Императорских театров Михаил Семенович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера». Сам Щепкін, бувши на гастролях в Ярославлі у квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав дружині: «В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой».

Та хіба це так важливо? Ще й як! У Москві впродовж багатьох десятиліть неправильно вказувалася адреса Щепкінового помешкання, яку змушені були приймати й в Україні. Лише знаючи точне прізвище власника, вдалося нарешті напевне й остаточно встановити й науково обґрунтувати, де був будинок, в якому мешкав Щепкін і гостював Шевченко. У Центральному архіві науково-технічної документації Москви знайшовся документ про домоволодіння № 411 у Сретенській частині міста: «Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста».

Будинок розташовано на розі Воротниковського й Старопименовського провулків, біля сучасного будинку № 12/6.

Саме тут ми пропонуємо до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка спорудити пам’ятник друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо навіть і не тут, то у дворі за будинком місця для пам’ятника цілком досить.

Ще по дорозі з заслання, в серпні 1857 року, Шевченко радів надією: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним...» І, дякуючи Богові, побачився! Більше того, жив із 11 по 26 березня 1858 року в Щепкіновій оселі, «споглядаючи Москву».

Тоді поет познайомився в місті з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «московською вчено-літературною знаменитістю», й захоплювався: «И что это за очаровательная знаменитость!.. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми». Зустрічі та знайомства в Москві були, безперечно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. Московський березень 1858 року був для Шевченка щасливим! Щепкін ставився до Тараса Григоровича, як батько: «Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком». Ніколи раніше й ніколи пізніше, так би мовити, духовне й культурне дозвілля та представницькі візити поета не були настільки впорядковані й керовані, настільки продумані й протежовані ззовні, як у період його перебування у Щепкіна. Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і охоплювали кращих представників еліти російського суспільства, незалежно від їхніх ідеологічних пристрастей та політичних поглядів.

Слід сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них вісім — це давні знайомі Тараса Григоровича, з якими він зустрічався в Москві, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін... Крім того, Шевченко назвав у щоденнику чимало людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Крузе, Марія Максимович, Мін, Станкевич, Хом’яков, Погодін, Чичерін, Шумський... А ще залишилися незгаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна...

Поет зі щемливою радістю відчув, що його не забули і його творчість високо шанують. Тож, від’їжджаючи з Москви, Шевченко записав однозначно: «...Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».

Тарас Григорович добре розумів, кому він завдячує своїм щасливим перебуванням у місті: «И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину». Додамо до цього, що Щепкін був наймогутнішим пропагандистом Шевченкової творчості в Москві.

Спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку й Михайлові Щепкіну було б унікальним, особливим виявом пошани Російської держави до великого українця Тараса Шевченка й найдостойнішим відзначенням у Москві його 200-річного ювілею.

Ілюстрація з книги: В.Ю. Мельниченко. Шевченковская Москва. Авторская энциклопедия-хроноскоп. — М., 2009.

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments