Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Про стратегічно модний репертуар

Як Святослав КОНДРАТІВ відкриває Україні #СвітОчимаСкрипаля
27 липня, 2018 - 10:37

Для багатьох людей скрипка асоціюється насамперед із класичною музикою, проте аж ніяк не з сучасною поп-культурою. Якщо пересічному українському слухачеві запропонувати на вибір два квитки: на концерт відомої поп-зірки або на концерт скрипаля, то радше він віддасть перевагу першому варіанту. Але чи не буде це типовою помилкою, продиктованою стереотипами? Наш сьогоднішній співрозмовник вважає, що буде. І доводить це своїми яскравими концертами. Його називають першою скрипкою України і не безпідставно, адже саме він найуспішніше зумів розвинути незвичайний для української сцени жанр — pop-violin і за допомогою скрипки, класичного здавалося б інструменту, здобути неабияку популярність.

На кожному концерті Святослав Кондратів відкриває нам міста, країни та світи завдяки універсальній людській мові — музиці. Адже твори Кондратіва — це передусім розповіді про цікаві місця нашої планети, вони можуть бути романтичними, позитивними, експресивними, але завжди є неповторними, як неповторними є місця, де побував автор. На одному концерті Святослава Кондратіва ви можете побувати в Барселоні, звідти перенестися в марокканські піски і через Венецію відправитися в грецькі гори, а потім на північ до норвезьких фьордів, і все це завдяки унікальним композиціям автора, в яких поєднується музика, світло, територіально дібраний відеоряд.

2016 року музикант створив проект, якому дав назву #СвітОчимаСкрипаля. Нині завершився перший Всеукраїнський тур цього проекту, і команда готується до другого, старт якого заплановано на вересень 2018 року, він має назву «Метеора». Концерти відбудуться в 23 найбільших містах України. Про те, що чекає на шанувальників у новому турі, а також про свій творчий шлях, навчання, життєві ситуації та творчі плани маестро Святослав КОНДРАТІВ розповів у інтерв’ю газеті «День».

«...Я ПРОСТО ПІДНЯВ РУКУ»

— Пане Святославе, з якого віку почалося ваше захоплення музикою і чому саме скрипка?

— Мені було шість років. Я навчався в звичайній школі в першому класі, і до нас на урок зайшов вчитель з класу скрипки. Він поставив просте запитання: «Хто хоче грати на скрипці?», і я просто підняв руку. Ввечері я сказав мамі, що мені треба скрипка, смичок, футляр, бо мене взяли навчатись. Це було спонтанно. А потім спецмузшкола у Львові, консерваторія, що сьогодні називається музична академія, і музична кар’єра. Це були державні колективи та ансамблі.

Можете назвати своїх вчителів?

— У мене, насправді, було багато вчителів. Я згадав би свого професора з музичної академії Колбіна Дмитра Петровича, йому зараз 88 років. Він відомий тим, що дуже давно й активно досліджує тематику творчості сина Моцарта, Ксавера Леопольда Моцарта. Нещодавно у Львові відбувався Mozart-fest, і це сучасно, і класно, але він цю тему підіймав ще 50 років тому. Часто після занять ми прогулювались вуличками Львова і просто вели бесіди. Пам’ятаю, що ще тоді запитав у нього, як він ставиться до творчості Ванесси Мей, хоча в мене і в думках ще не було власного проекту. Тоді в світі класичної музики багато було питань на кшталт, як можна на скрипці грати сучасну музику? Дмитро Петрович відповів мені буквально однією, але дуже цікавою фразою: «Якщо вона своєю творчістю залучає до пізнання скрипки людей, які до цього її не знали, то вона молодець». А в десятирічці в мене викладала Михайлевич Ольга Володимирівна. Її теж маю згадати, бо без неї я не відбувся б як скрипаль. Вона побачила в мені обдарованість, перспективу. Ми з нею займались по дві-три години, хоча номінально урок тривав 45 хвилин. Вона фанат своєї справи, і оцей хороший фанатизм щодо інструменту передала й мені. За що їй — велике-велике спасибі!

У вашій родині є музиканти?

— Батько був кібернетиком. Від нього я успадкував математичний склад розуму. Мама теж далека від музики. Дід колись співав у церковному хорі. Моя тета Анна Кос, кандидат історичних наук, засновник та директор музею Львівської політехніки, яка багато часу проводить в архівах, відкопала наше древо до 1849 року. Як з’ясувалось, мій прапрадід, який воював у Італії на боці повстанців, привіз звідти в Україну скрипку. Він навчився на ній грати, переважно виступав на весіллях. Якщо це перегукується десь у космосі, можливо, від нього якась іскорка передалася мені.

«POP-VIOLIN — ЦЕ МАЙБУТНІЙ ТРЕНД В УКРАЇНІ»

— Значна частина ваших концертів присвячена музичним образам різноманітних країн та міст планети. Подорожі — це те, що вас найбільше надихає?

— Подорожі — це моє хобі, яке я поєднав із музикою. Інколи я надихаюсь якоюсь країною, ще там не побувавши. Або навпаки — відкриваю для себе нову країну, а після цього свої враження відтворюю в композиції. Ми дуже часто відкриваємо для себе такі місця, про які не знають навіть керівники туристичних агентств.

Ви працюєте в жанрі pop-violin (популярна скрипка). Чому обрали саме цей напрям?

— У мене академічна освіта — грав Моцарта, Баха, Сарасате, Паганіні, Мендельсона... Крім того, маю хорошу фолькову школу, бо після закінчення вишів потрапив на роботу в фолькові державні ансамблі, в тому числі Національний оркестр народних інструментів, працював у Київській опереті в симфонічному оркестрі. Був навіть головним диригентом одного київського державного колективу. Також пишу музику і роблю аранжування, для мене це не складно. Ще непогано володію фортепіано, почав вивчати джаз як піаніст. Потім мені стало прикро за скрипку: чому я і на скрипці не можу грати джаз? Зрештою прийшов до поєднання класики, фольку і джазу — я грав усе! Робив для себе мікс, тому що сьогодні в усьому світі популярний інді-стиль (індивідуальний). Кожен музикант формує свій стиль.

В Європі і в усьому світі ця ніша вже зайнята. Ми знаємо Девіда Гарретта, який приїжджав в Україну. Він класичний скрипаль, але який досить успішно зайняв цю нішу. Ще в Америці є Ліндсі Стерлінг, її називають «скрипалька, що танцює». Вона поєднала у своїх виступах скрипку і танці. Взагалі якщо зайти в YouTube і набрати pop-violin, побачите десяток достатньо розкручених скрипалів з різних країн.

Коли народився проект #СвітОчимаСкрипаля?

— Проект #СвітОчимаСкрипаля виник два роки тому. Ми відзняли перший кліп на композицію Summerplay («Літограй») на Балтійському морі. Були на фестивалі «Дні Української культури» в Щецині. По дорозі назад заїхали в Свіноуйсьце, є таке містечко на кордоні Польщі і Німеччини. Потім ми ще туди приїздили — повертаємося у місця, які подобаються. Відтоді відзняли близько десяти кліпів, випущений альбом готується буквально до другого осіннього туру. Від’їздили тур 20 містами, і плануємо побувати ще в 23-х. Ми маємо спільну програму із симфонічним оркестром. Виступаємо на днях міст, часто поруч із хедлайнерами. Тобто ділимо один час і одну сцену з рок-групами. Це теж для нас був виклик, особливо для мене — як люди сприймуть? Ясно, що репертуар класний, динамічний, сучасний, але це скрипка... Але нічого — всі слухають, танцюють, плескають. Будемо популяризувати цей напрям і всім казати, що скрипка — це круто!

«Є ТАКІ МІСТА, ПРИЇЖДЖАЮЧИ ДО ЯКИХ — БАЧИМО, ЩО ВОНИ — «СПЛЯЧІ», АЛЕ МИ ЇХ «ПРОБУДЖУЄМО»

— У якому місті України вам подобалося найбільше виступати? А в якому — публіка найвибагливіша?

— Скажу, можливо, нескромно — найбільше подобається виступати, коли повний зал. Не тому, що я радію, що продалися всі квиточки. Ні, коли повний зал — найбільш повні відчуття. Зал — як один організм, і ми на сцені один організм, немає оцих пустот. Він легше, щиріше реагує. Хоча ми ніколи не скасовуємо концерт, навіть якщо зал заповнений лише наполовину. З точки зору менеджменту, це може бути невигідно, але така наша принципова позиція.

Є такі міста, приїжджаючи до яких, бачимо, що люди там зовсім не навчені ходити на концерти. Тобто місто — «спляче», але ми його «пробуджуємо». Організатори концертів на місцях мають розуміти, що на них лежить певна соціальна відповідальність. Зрозуміло, що вони теж мусять заробляти гроші — це мета будь-якого бізнесу. Але ці люди також мають пам’ятати, що саме вони вирішують, що слухатимуть у їхньому місті. Хоча наш проект дорогий, з якісною апаратурою і високооплачуваними музикантами, намагаємося, щоб квитки були доступними.

Розкажіть, як ви знімаєте відео до своїх композицій? Коли знімали перший кліп, що було найважче?

— Найважче, коли вітер смичок вириває (сміється). Ми знімали кліп у дюнах — це безмежні червоні піски. Потім мене всі запитували: хто робив колористику? Вам пофарбували пісок на постпродакшині? А ще в кадр постійно потрапляє незрозуміла людина. Виявляється, за перевалами жили бербери. Чоловіки час від часу виходять у цивілізацію, щоб заробити копійку. І от один побачив нас і шурує з дальньої дюни — весь час у кадрі, не можна нічого робити. Ми його дочекалися. Він приніс цілу купу якихось артефактів, сувенірів, які вони роблять своїми руками. Весь знімальний день він сидів і намагався нам їх продати. Розповів, що на місці цих дюн раніше було озеро, до якого прилітали фламінго. Потім озеро стало підземним. Тому оази, які трапляються майже на воді стоять. Відтоді в камінчиках знаходять скелети риб, яким по 10 — 20 тисяч років. Вони їх шліфують і продають.

А як ви обираєте локації для майбутніх зйомок?

— Локація має підходити мені за настроєм. Узгоджуємо це з концертним директором Людмилою Шорошевою. Заздалегідь знаходимо в інтернеті щось цікаве і аналізуємо свої асоціації. Це ж комплексний проект. Картинка має збігатися з музичним забарвленням. На етапі постпродакшину, під час монтажу кліпу багато кадрів викидаємо — вони гарні, але не співпадають з концепцією музики. Це дуже цікавий процес.

«ТЕПЕР ЄВРОПЕЙЦІ ВЖЕ ЧІТКО УСВІДОМЛЮЮТЬ, ЩО МИ НЕ РОСІЯ»

— Ви часто буваєте за кордоном, зокрема в Європі. Як там ставляться до України та українців? Чи змінили щось події останніх років?

— Я гастролюю понад двадцять років. Раніше приїжджаєш, буває, в Німеччину — коли чують, що з України, то перепитують — Russia? Тобто — не відокремлювали. В них були якісь асоціації — Кличко, Шевченко, але не більше. Сьогодні, в зв’язку з російською агресією, про Україну набагато більше говорять у ЗМІ. Не знаю, як вони це сприймають — як вихід України з російського протекторату чи як щось інше, але тепер європейці вже чітко усвідомлюють, що ми не Росія. Впізнаваність України виросла в тому плані, що з’явилася ідентифікація нашої країни за кордоном.

Як ви оцінюєте позицію артистів, які їдуть сьогодні в Росію з концертами?

— Не розумію, як можна їздити туди з концертами, на заробітки. З концертами їдуть десятки артистів, на заробітки — тисячі. Як можна за нинішньої ситуації вести з ними бізнес?.. Маю в Росії друзів-музиканти, з якими підтримую стосунки. Слід сказати, що думки змінюються — якщо спочатку це було категоричне несприйняття нашої позиції, то поступово приходить розуміння. Сподіваюсь, з часом російській державі буде все важче маніпулювати такими людьми.

Чи бували ви з концертами в зоні АТО (ООС)? Як там люди ставляться до вашої творчості?

— Ми були там з іншим своїм проектом. Нинішню нашу програму було б важко реалізувати там у технічному плані, але ми працюємо в інших форматах. Співпрацюємо з волонтерами, запрошуємо їх на концерти. Під час туру Людмила Шорошева комунікує з місцевими волонтерами, і ми радо безоплатно надаємо квитки для ветеранів. Коли люди повертаються з війни, їм потрібна наша підтримка, адаптація. Переконаний, що наші концерти — це чудовий варіант духовного відпочинку і релаксації.

«ЛЬВІВ ДАВ МЕНІ ЗАРЯД З ДИТИНСТВА»

— Як вас зустрічає рідний Львів, коли приїжджаєте з концертами?

— У Львові зустрічаюсь з однокласниками. Мені важко назвати це концертом, це радше зустріч з близькими людьми. До речі, скоро будемо у Львівській обласній філармонії. Здається, вже всім розповіли. Але, хто ще не чув — запрошуємо! Завжди хочеться, щоб у Львові був найкращий концерт. Я живу в Києві з 19 років, але Львів — моє рідне місто, він мене надихнув, дав заряд з дитинства. Його вулички, які українці сьогодні масово для себе відкривають, — це частина мого дитинства. Я жив недалеко від центру і кожного дня пішки ходив до школи. Взагалі ми любили гуляти по Львову.

Ваш улюблений вид відпочинку, коли ви не працюєте?

— Море, гори, також дуже люблю гастровідпочинок, тобто поєднання відпочинку і хорошої кухні. Особливо, коли це щось нове. Ми намагаємося поєднувати гастролі і гастротур. У кожному місті шукаємо цікаві ресторації, кафешки з оригінальною кухнею. Це дуже допомагає. Завжди кажу, що моя авторська музика — як авторська кухня в кулінарії. Щупаю кожен «інгредієнт», кожну ноту, вона у моїй «страві» має бути на правильному місці. Як шеф-кухар намагаюся робити музику «смачною».

— Ваші композиції переважно дуже романтичні. А про що мріє сам Святослав Кондратів?

— Я так і знав, що я романтик! (усміхається). Глобальні мрії — це коли ти можеш абсолютно вільно займатися тим, що тобі подобається, не сильно задумуючись про хліб насушний. Ми протоптуємо самі свою доріжку в нашому українському шоу-бізнесі. Не йдемо протореною стежкою, бо такої просто немає. Прикро, що цей процес забирає багато часу і зусиль. Якби не це, я вже написав би не два альбоми, а чотири, зробив би концерти не в 23-х містах, а в усій країні, де нас, переконаний, чекають. Коли були на Західній Україні, до нас на концерт приїжджали поляки з Кракова. Коли були з туром на сході, та Південній Україні, люди приїжджали за 130 км з невеличкого райцентру. Вони дорікали: «ви ж не приїдете до нас». Ми із задоволенням, але на це немає можливості, підтримки.

«АРТИСТУ ТРЕБА ПРОЙТИ ШЛЯХ З НИЗУ І ДО ВЕРХУ...»

 — З чого, на вашу думку, повинен починати артист, який мріє виступати на великій сцені? Як досягти успіху?

— Для того, щоб бути успішним, треба просто працювати кожен день. Як тільки ти стаєш на дорогу, яку обрав, і починаєш по ній іти — відразу розумієш, що тобі треба. Якщо ж не розумієш, а доля раптом тебе кидає на самий п’єдестал, ти на ньому не втримаєшся. Так буває дуже часто, ми це спостерігаємо на ТБ-проектах — «Голос країни», «Х-фактор». Розкрутили якусь дитину і вже вся країна її знає. Здавалося б — напиши кілька пісень, їдь у тур і доля біля твоїх ніг. Але чи бачимо ми потім таких артистів? Ні. Чому? Бо артисту треба пройти шлях з низу і до верху, тоді він зможе на якомусь етапі закріпитися, хай навіть до самого верху не дійде. Уявіть, якби були універсальні підручники: як добитися успіху. Ми з Людмилою можемо випустити книжку — як зробити успішний проект в Україні за два роки. Можливо, так і зробимо — міг би бути бестселер. Але універсальних секретів, на жаль, а можливо, і на щастя, не існує. Думаю, читачам цікаво буде дізнатись нашу історію, але вона навряд чи комусь сильно допоможе. Єдиний секрет — наполегливість, досвід, постійна самовіддача. В моєї команди немає вихідних — щодня в нас репетиція, запис, поїздка, тур. Вихідні зазвичай трапляються у нас незаплановано. Голова ці два роки фактично не відпочиває — створення композицій, планування гастролей, аналіз, відео, інтерв’ю. Піймав себе на думці, що якийсь час маю не думати про проект — відімкнути всі гаджети, заховатися у місце, де тебе точно ніхто не дістане. І так хоча б не менше тижня. Думаю, на певному етапі ми досягнемо рівня, коли зможемо трішки менше працювати.

Якою ви бачите свою творчість у майбутньому? Чи плануєте щось змінювати радикально, чи продовжуватимете працювати в тому ж напрямі?

— Обов’язково буду щось змінювати. Я бачу себе в 60 років таким собі дідом-репером з косухою та електроскрипкою, який буде валити для своїх фанатів, яким уже теж по 50 — 60, хоча, сподіваюсь, будуть і молодші. І ми будемо такі тусини робити! Я не збираюся у 60 років здавати позиції, якщо будуть сили. Навпаки хочу ще репчик пограти, рок, рок-н-рольчик на скрипці. Можливо, тоді вже не буду в такій фізичній формі, щоб грати теперішній репертуар, бо він складний з точки зору виконавства. Будуть простіші композиції. Коли стану старшим, гратиму стратегічно модний репертуар.

Вікторія ШИТИК, «День», фото з особистого архіву Святослава Кондратіва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments