Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Про стратегічно модний репертуар

Як Святослав КОНДРАТІВ відкриває Україні #СвітОчимаСкрипаля
27 липня, 2018 - 10:37

Для багатьох людей скрипка асоціюється насамперед із класичною музикою, проте аж ніяк не з сучасною поп-культурою. Якщо пересічному українському слухачеві запропонувати на вибір два квитки: на концерт відомої поп-зірки або на концерт скрипаля, то радше він віддасть перевагу першому варіанту. Але чи не буде це типовою помилкою, продиктованою стереотипами? Наш сьогоднішній співрозмовник вважає, що буде. І доводить це своїми яскравими концертами. Його називають першою скрипкою України і не безпідставно, адже саме він найуспішніше зумів розвинути незвичайний для української сцени жанр — pop-violin і за допомогою скрипки, класичного здавалося б інструменту, здобути неабияку популярність.

На кожному концерті Святослав Кондратів відкриває нам міста, країни та світи завдяки універсальній людській мові — музиці. Адже твори Кондратіва — це передусім розповіді про цікаві місця нашої планети, вони можуть бути романтичними, позитивними, експресивними, але завжди є неповторними, як неповторними є місця, де побував автор. На одному концерті Святослава Кондратіва ви можете побувати в Барселоні, звідти перенестися в марокканські піски і через Венецію відправитися в грецькі гори, а потім на північ до норвезьких фьордів, і все це завдяки унікальним композиціям автора, в яких поєднується музика, світло, територіально дібраний відеоряд.

2016 року музикант створив проект, якому дав назву #СвітОчимаСкрипаля. Нині завершився перший Всеукраїнський тур цього проекту, і команда готується до другого, старт якого заплановано на вересень 2018 року, він має назву «Метеора». Концерти відбудуться в 23 найбільших містах України. Про те, що чекає на шанувальників у новому турі, а також про свій творчий шлях, навчання, життєві ситуації та творчі плани маестро Святослав КОНДРАТІВ розповів у інтерв’ю газеті «День».

«...Я ПРОСТО ПІДНЯВ РУКУ»

— Пане Святославе, з якого віку почалося ваше захоплення музикою і чому саме скрипка?

— Мені було шість років. Я навчався в звичайній школі в першому класі, і до нас на урок зайшов вчитель з класу скрипки. Він поставив просте запитання: «Хто хоче грати на скрипці?», і я просто підняв руку. Ввечері я сказав мамі, що мені треба скрипка, смичок, футляр, бо мене взяли навчатись. Це було спонтанно. А потім спецмузшкола у Львові, консерваторія, що сьогодні називається музична академія, і музична кар’єра. Це були державні колективи та ансамблі.

Можете назвати своїх вчителів?

— У мене, насправді, було багато вчителів. Я згадав би свого професора з музичної академії Колбіна Дмитра Петровича, йому зараз 88 років. Він відомий тим, що дуже давно й активно досліджує тематику творчості сина Моцарта, Ксавера Леопольда Моцарта. Нещодавно у Львові відбувався Mozart-fest, і це сучасно, і класно, але він цю тему підіймав ще 50 років тому. Часто після занять ми прогулювались вуличками Львова і просто вели бесіди. Пам’ятаю, що ще тоді запитав у нього, як він ставиться до творчості Ванесси Мей, хоча в мене і в думках ще не було власного проекту. Тоді в світі класичної музики багато було питань на кшталт, як можна на скрипці грати сучасну музику? Дмитро Петрович відповів мені буквально однією, але дуже цікавою фразою: «Якщо вона своєю творчістю залучає до пізнання скрипки людей, які до цього її не знали, то вона молодець». А в десятирічці в мене викладала Михайлевич Ольга Володимирівна. Її теж маю згадати, бо без неї я не відбувся б як скрипаль. Вона побачила в мені обдарованість, перспективу. Ми з нею займались по дві-три години, хоча номінально урок тривав 45 хвилин. Вона фанат своєї справи, і оцей хороший фанатизм щодо інструменту передала й мені. За що їй — велике-велике спасибі!

У вашій родині є музиканти?

— Батько був кібернетиком. Від нього я успадкував математичний склад розуму. Мама теж далека від музики. Дід колись співав у церковному хорі. Моя тета Анна Кос, кандидат історичних наук, засновник та директор музею Львівської політехніки, яка багато часу проводить в архівах, відкопала наше древо до 1849 року. Як з’ясувалось, мій прапрадід, який воював у Італії на боці повстанців, привіз звідти в Україну скрипку. Він навчився на ній грати, переважно виступав на весіллях. Якщо це перегукується десь у космосі, можливо, від нього якась іскорка передалася мені.

«POP-VIOLIN — ЦЕ МАЙБУТНІЙ ТРЕНД В УКРАЇНІ»

— Значна частина ваших концертів присвячена музичним образам різноманітних країн та міст планети. Подорожі — це те, що вас найбільше надихає?

— Подорожі — це моє хобі, яке я поєднав із музикою. Інколи я надихаюсь якоюсь країною, ще там не побувавши. Або навпаки — відкриваю для себе нову країну, а після цього свої враження відтворюю в композиції. Ми дуже часто відкриваємо для себе такі місця, про які не знають навіть керівники туристичних агентств.

Ви працюєте в жанрі pop-violin (популярна скрипка). Чому обрали саме цей напрям?

— У мене академічна освіта — грав Моцарта, Баха, Сарасате, Паганіні, Мендельсона... Крім того, маю хорошу фолькову школу, бо після закінчення вишів потрапив на роботу в фолькові державні ансамблі, в тому числі Національний оркестр народних інструментів, працював у Київській опереті в симфонічному оркестрі. Був навіть головним диригентом одного київського державного колективу. Також пишу музику і роблю аранжування, для мене це не складно. Ще непогано володію фортепіано, почав вивчати джаз як піаніст. Потім мені стало прикро за скрипку: чому я і на скрипці не можу грати джаз? Зрештою прийшов до поєднання класики, фольку і джазу — я грав усе! Робив для себе мікс, тому що сьогодні в усьому світі популярний інді-стиль (індивідуальний). Кожен музикант формує свій стиль.

В Європі і в усьому світі ця ніша вже зайнята. Ми знаємо Девіда Гарретта, який приїжджав в Україну. Він класичний скрипаль, але який досить успішно зайняв цю нішу. Ще в Америці є Ліндсі Стерлінг, її називають «скрипалька, що танцює». Вона поєднала у своїх виступах скрипку і танці. Взагалі якщо зайти в YouTube і набрати pop-violin, побачите десяток достатньо розкручених скрипалів з різних країн.

Коли народився проект #СвітОчимаСкрипаля?

— Проект #СвітОчимаСкрипаля виник два роки тому. Ми відзняли перший кліп на композицію Summerplay («Літограй») на Балтійському морі. Були на фестивалі «Дні Української культури» в Щецині. По дорозі назад заїхали в Свіноуйсьце, є таке містечко на кордоні Польщі і Німеччини. Потім ми ще туди приїздили — повертаємося у місця, які подобаються. Відтоді відзняли близько десяти кліпів, випущений альбом готується буквально до другого осіннього туру. Від’їздили тур 20 містами, і плануємо побувати ще в 23-х. Ми маємо спільну програму із симфонічним оркестром. Виступаємо на днях міст, часто поруч із хедлайнерами. Тобто ділимо один час і одну сцену з рок-групами. Це теж для нас був виклик, особливо для мене — як люди сприймуть? Ясно, що репертуар класний, динамічний, сучасний, але це скрипка... Але нічого — всі слухають, танцюють, плескають. Будемо популяризувати цей напрям і всім казати, що скрипка — це круто!

«Є ТАКІ МІСТА, ПРИЇЖДЖАЮЧИ ДО ЯКИХ — БАЧИМО, ЩО ВОНИ — «СПЛЯЧІ», АЛЕ МИ ЇХ «ПРОБУДЖУЄМО»

— У якому місті України вам подобалося найбільше виступати? А в якому — публіка найвибагливіша?

— Скажу, можливо, нескромно — найбільше подобається виступати, коли повний зал. Не тому, що я радію, що продалися всі квиточки. Ні, коли повний зал — найбільш повні відчуття. Зал — як один організм, і ми на сцені один організм, немає оцих пустот. Він легше, щиріше реагує. Хоча ми ніколи не скасовуємо концерт, навіть якщо зал заповнений лише наполовину. З точки зору менеджменту, це може бути невигідно, але така наша принципова позиція.

Є такі міста, приїжджаючи до яких, бачимо, що люди там зовсім не навчені ходити на концерти. Тобто місто — «спляче», але ми його «пробуджуємо». Організатори концертів на місцях мають розуміти, що на них лежить певна соціальна відповідальність. Зрозуміло, що вони теж мусять заробляти гроші — це мета будь-якого бізнесу. Але ці люди також мають пам’ятати, що саме вони вирішують, що слухатимуть у їхньому місті. Хоча наш проект дорогий, з якісною апаратурою і високооплачуваними музикантами, намагаємося, щоб квитки були доступними.

Розкажіть, як ви знімаєте відео до своїх композицій? Коли знімали перший кліп, що було найважче?

— Найважче, коли вітер смичок вириває (сміється). Ми знімали кліп у дюнах — це безмежні червоні піски. Потім мене всі запитували: хто робив колористику? Вам пофарбували пісок на постпродакшині? А ще в кадр постійно потрапляє незрозуміла людина. Виявляється, за перевалами жили бербери. Чоловіки час від часу виходять у цивілізацію, щоб заробити копійку. І от один побачив нас і шурує з дальньої дюни — весь час у кадрі, не можна нічого робити. Ми його дочекалися. Він приніс цілу купу якихось артефактів, сувенірів, які вони роблять своїми руками. Весь знімальний день він сидів і намагався нам їх продати. Розповів, що на місці цих дюн раніше було озеро, до якого прилітали фламінго. Потім озеро стало підземним. Тому оази, які трапляються майже на воді стоять. Відтоді в камінчиках знаходять скелети риб, яким по 10 — 20 тисяч років. Вони їх шліфують і продають.

А як ви обираєте локації для майбутніх зйомок?

— Локація має підходити мені за настроєм. Узгоджуємо це з концертним директором Людмилою Шорошевою. Заздалегідь знаходимо в інтернеті щось цікаве і аналізуємо свої асоціації. Це ж комплексний проект. Картинка має збігатися з музичним забарвленням. На етапі постпродакшину, під час монтажу кліпу багато кадрів викидаємо — вони гарні, але не співпадають з концепцією музики. Це дуже цікавий процес.

«ТЕПЕР ЄВРОПЕЙЦІ ВЖЕ ЧІТКО УСВІДОМЛЮЮТЬ, ЩО МИ НЕ РОСІЯ»

— Ви часто буваєте за кордоном, зокрема в Європі. Як там ставляться до України та українців? Чи змінили щось події останніх років?

— Я гастролюю понад двадцять років. Раніше приїжджаєш, буває, в Німеччину — коли чують, що з України, то перепитують — Russia? Тобто — не відокремлювали. В них були якісь асоціації — Кличко, Шевченко, але не більше. Сьогодні, в зв’язку з російською агресією, про Україну набагато більше говорять у ЗМІ. Не знаю, як вони це сприймають — як вихід України з російського протекторату чи як щось інше, але тепер європейці вже чітко усвідомлюють, що ми не Росія. Впізнаваність України виросла в тому плані, що з’явилася ідентифікація нашої країни за кордоном.

Як ви оцінюєте позицію артистів, які їдуть сьогодні в Росію з концертами?

— Не розумію, як можна їздити туди з концертами, на заробітки. З концертами їдуть десятки артистів, на заробітки — тисячі. Як можна за нинішньої ситуації вести з ними бізнес?.. Маю в Росії друзів-музиканти, з якими підтримую стосунки. Слід сказати, що думки змінюються — якщо спочатку це було категоричне несприйняття нашої позиції, то поступово приходить розуміння. Сподіваюсь, з часом російській державі буде все важче маніпулювати такими людьми.

Чи бували ви з концертами в зоні АТО (ООС)? Як там люди ставляться до вашої творчості?

— Ми були там з іншим своїм проектом. Нинішню нашу програму було б важко реалізувати там у технічному плані, але ми працюємо в інших форматах. Співпрацюємо з волонтерами, запрошуємо їх на концерти. Під час туру Людмила Шорошева комунікує з місцевими волонтерами, і ми радо безоплатно надаємо квитки для ветеранів. Коли люди повертаються з війни, їм потрібна наша підтримка, адаптація. Переконаний, що наші концерти — це чудовий варіант духовного відпочинку і релаксації.

«ЛЬВІВ ДАВ МЕНІ ЗАРЯД З ДИТИНСТВА»

— Як вас зустрічає рідний Львів, коли приїжджаєте з концертами?

— У Львові зустрічаюсь з однокласниками. Мені важко назвати це концертом, це радше зустріч з близькими людьми. До речі, скоро будемо у Львівській обласній філармонії. Здається, вже всім розповіли. Але, хто ще не чув — запрошуємо! Завжди хочеться, щоб у Львові був найкращий концерт. Я живу в Києві з 19 років, але Львів — моє рідне місто, він мене надихнув, дав заряд з дитинства. Його вулички, які українці сьогодні масово для себе відкривають, — це частина мого дитинства. Я жив недалеко від центру і кожного дня пішки ходив до школи. Взагалі ми любили гуляти по Львову.

Ваш улюблений вид відпочинку, коли ви не працюєте?

— Море, гори, також дуже люблю гастровідпочинок, тобто поєднання відпочинку і хорошої кухні. Особливо, коли це щось нове. Ми намагаємося поєднувати гастролі і гастротур. У кожному місті шукаємо цікаві ресторації, кафешки з оригінальною кухнею. Це дуже допомагає. Завжди кажу, що моя авторська музика — як авторська кухня в кулінарії. Щупаю кожен «інгредієнт», кожну ноту, вона у моїй «страві» має бути на правильному місці. Як шеф-кухар намагаюся робити музику «смачною».

— Ваші композиції переважно дуже романтичні. А про що мріє сам Святослав Кондратів?

— Я так і знав, що я романтик! (усміхається). Глобальні мрії — це коли ти можеш абсолютно вільно займатися тим, що тобі подобається, не сильно задумуючись про хліб насушний. Ми протоптуємо самі свою доріжку в нашому українському шоу-бізнесі. Не йдемо протореною стежкою, бо такої просто немає. Прикро, що цей процес забирає багато часу і зусиль. Якби не це, я вже написав би не два альбоми, а чотири, зробив би концерти не в 23-х містах, а в усій країні, де нас, переконаний, чекають. Коли були на Західній Україні, до нас на концерт приїжджали поляки з Кракова. Коли були з туром на сході, та Південній Україні, люди приїжджали за 130 км з невеличкого райцентру. Вони дорікали: «ви ж не приїдете до нас». Ми із задоволенням, але на це немає можливості, підтримки.

«АРТИСТУ ТРЕБА ПРОЙТИ ШЛЯХ З НИЗУ І ДО ВЕРХУ...»

 — З чого, на вашу думку, повинен починати артист, який мріє виступати на великій сцені? Як досягти успіху?

— Для того, щоб бути успішним, треба просто працювати кожен день. Як тільки ти стаєш на дорогу, яку обрав, і починаєш по ній іти — відразу розумієш, що тобі треба. Якщо ж не розумієш, а доля раптом тебе кидає на самий п’єдестал, ти на ньому не втримаєшся. Так буває дуже часто, ми це спостерігаємо на ТБ-проектах — «Голос країни», «Х-фактор». Розкрутили якусь дитину і вже вся країна її знає. Здавалося б — напиши кілька пісень, їдь у тур і доля біля твоїх ніг. Але чи бачимо ми потім таких артистів? Ні. Чому? Бо артисту треба пройти шлях з низу і до верху, тоді він зможе на якомусь етапі закріпитися, хай навіть до самого верху не дійде. Уявіть, якби були універсальні підручники: як добитися успіху. Ми з Людмилою можемо випустити книжку — як зробити успішний проект в Україні за два роки. Можливо, так і зробимо — міг би бути бестселер. Але універсальних секретів, на жаль, а можливо, і на щастя, не існує. Думаю, читачам цікаво буде дізнатись нашу історію, але вона навряд чи комусь сильно допоможе. Єдиний секрет — наполегливість, досвід, постійна самовіддача. В моєї команди немає вихідних — щодня в нас репетиція, запис, поїздка, тур. Вихідні зазвичай трапляються у нас незаплановано. Голова ці два роки фактично не відпочиває — створення композицій, планування гастролей, аналіз, відео, інтерв’ю. Піймав себе на думці, що якийсь час маю не думати про проект — відімкнути всі гаджети, заховатися у місце, де тебе точно ніхто не дістане. І так хоча б не менше тижня. Думаю, на певному етапі ми досягнемо рівня, коли зможемо трішки менше працювати.

Якою ви бачите свою творчість у майбутньому? Чи плануєте щось змінювати радикально, чи продовжуватимете працювати в тому ж напрямі?

— Обов’язково буду щось змінювати. Я бачу себе в 60 років таким собі дідом-репером з косухою та електроскрипкою, який буде валити для своїх фанатів, яким уже теж по 50 — 60, хоча, сподіваюсь, будуть і молодші. І ми будемо такі тусини робити! Я не збираюся у 60 років здавати позиції, якщо будуть сили. Навпаки хочу ще репчик пограти, рок, рок-н-рольчик на скрипці. Можливо, тоді вже не буду в такій фізичній формі, щоб грати теперішній репертуар, бо він складний з точки зору виконавства. Будуть простіші композиції. Коли стану старшим, гратиму стратегічно модний репертуар.

Вікторія ШИТИК, «День», фото з особистого архіву Святослава Кондратіва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments