Про візуальну реконструкцію української історії

«Щасливий буду, коли хоча одно пожиточне зерно зможу докинути на жертвенник культури Українського Народу», — так 1933 року написав у листі до мецената своєї професійної освіти митрополита УГКЦ Андрея Шептицького двадцятисемирічний Петро Андрусів — студент Варшавської академії мистецтв. Ці слова справдилися в конкретних справах, реалізованих ним упродовж усього життя. А це — сотні полотен, тисячі графічних аркушів, десятки глибоких мистецтвознавчих і публіцистичних статей, велике число учнів, громадських і культурних ініціатив. Петро Андрусів залишив українцям й власні історіософські погляди, вироблені на основі ретельних наукових студій, що згодом знайшли форми візуалізації у великоформатних картинах та ілюстраційних циклах. Уся протяжність державницького шляху від періоду України-Русі до звитяг Української повстанської армії отримала унікальне творче вивершення в мистця і патріота, якому не судилося дожити до відновлення Української держави 1991 року одного лише десятиліття!

З РОСІЇ — ДО ВАРШАВИ

Ще в самому дитинстві Петрові Андрусіву довелося побувати у ситуації, коли треба було гартувати власну волю й долати непередбачувані труднощі. Уродженець села Кам’янобрід поблизу Городка, що на Львівщині (батьки — безземельні селяни), восьмирічним хлопцем він опинився в самому центрі протистояння ворогуючих частин Австро-Угорської та Російської армій на фронті Першої світової війни. Залякану і знеможену дитину, яка втратила контакт із батьками, десь недалеко біля Рівного (російські війська спалили сусіднє село, через що сім’я змушена була залишити рідні місця) підібрали кубанські козаки з числа царської кінноти (за іншими даними — вояки з Восьмого волинського полку), передавши його до сирітського будинку аж у російській Рязані. Десь тоді до його рук потрапив томик із «Тарасом Бульбою» М. Гоголя, після прочитання якого відбулося свого роду перетворення загубленого у просторі хлопця. Згодом, як ближче познайомився з кількома однолітками з Галичини і Волині, пригадав собі колядки, виконуючи їх на Різдво на чужині. Лише 1918 року, через симпатизуючих йому полонених польських офіцерів, яких заінтригував зошит із його рисунками, Петро Андрусів залишає Росію і переїздить до столиці Польщі. Ще кілька несподіваних поворотів (ця історія заслуговує спеціальної розмови) — і він потрапляє на навчання до ремісничого інтернату, після якого 1927 року вступає до Варшавської школи образотворчого мистецтва, через кілька років перейменованої в Академію мистецтв. Саме там від 1932 року його навчання підтримує митрополит Андрей.

ПЕТРО АНДРУСIВ. ГЕТЬМАН IВАН МАЗЕПА. 1971 р.

МИСТЕЦЬКО-ОРГАНІЗАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ

Фахові студії співпали з початком інтенсивних перетворень у душі Андрусіва: зближення з колами української інтелігенції (Український мистецький гурток «Спокій», варшавська група українських літераторів на чолі з Євгеном Маланюком, Юрієм Липою, Оленою Телігою) вирішально вплинуло на психологічну і світоглядну основу його творчості. Очищаються замулені національно-поетичні почуття, завдяки друзям знайдені його батьки. Проживаючи у Львові, він знайомиться з талановитими молодими літераторами, братами Анатолем та Ярославом Курдидиками, які ще більше залучають його до національно-творчих справ. Він оформлює обкладинку львівського літературно-наукового журналу «Дзвони», ілюструє окремі випуски «Дитячої бібліотеки» — популярного книжкового видавництва Михайла Таранька «Світ Дитини». Все це сприяло успіху першого виступу Петра Андрусіва на культурній арені Львова, і відтоді його неодноразово запрошували для оформлення книжок і дитячих часописів «Наш Приятель», «Дзвіночок», «Вовченята», «Світ Дитини». 

Як графік, Петро Андрусів формувався спершу поза українською мистецькою традицією. Мистець пройшов власний шлях пошуків пластичного виразу в графіці, і в цій роботі досвід Нарбута відіграв для нього визначальну роль.

У 1930-х роках зростає його мистецько-організаційна активність. Викладаючи історію мистецтва, технічного креслення та інших спеціальних творчих дисциплін у Вищій архітектурній школі Варшави (1936 — 1938), він розбудовує методологію фахової освіти для українства. Водночас співпрацює з Асоціацією незалежних українських мистців у Львові, виставляючи свої твори на виставках української графіки у Празі (1933), Берліні (1933), а вже потім, після закінчення Другої світової війни, — у таборах для переміщених осіб (Німеччина, 1946 — 1948). Виконував роботи для іконостаса села Гдешин на Холмщині (1940). Найфундаментальніший малярський твір Андрусіва, що загинув із майже усім його раннім творчим набутком під час бомбардування Варшави, — картина «Голгота України» (1939), яка символічно передає трагедію Голодомору та геноциду українців у XX столітті.

ТВОРИ ПЕТРА АНДРУСІВА МАЛИ Б СТАТИ БАЗОВИМИ В РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

В далекій еміграції (з 1948 р. — у США) Петро Андрусів посилює свою творчу та організаторську активність. Він бере участь у створенні Об’єднання мистців-українців у Америці, якийсь час будучи її головою, бере участь у заснуванні Філадельфійської художньої студії, де тривалий час викладає, співпрацює з українськими видавництвами, де публікує свої погляди на природу мистецької творчості та проблеми в середовищі українських мистців. Він оформлює журнали, книги. Поступово програмується великий цикл живописних картин на історичну тематику, які принесли найбільшу славу Петрові Андрусіву. Найголовніша його великоформатна картина — «Хрещення України-Русі», яка мала великий резонанс не лише в колах української еміграції по всьому світу, а й у ширших інтелектуальних і мистецьких середовищах.

Сьогодні твори Петра Андрусіва мали би стати базовими в офіційній репрезентації політичної історії України. Нікому серед українських мистців XX століття не вдалося створити такого масштабного ідейно-смислового ряду картин — візуальних реконструкцій Української історії, — які зреалізував цей художник. Більше того, кожна тема його полотен — це глибоко осмислене звернення до національних еліт, це клич до великих державницьких справ, це ключ до національних перемог і мудрості в часи історичних випробувань.

Важливими є його ідейно-філософські погляди на історію. Ось один із фрагментів: «Двома трагічними хвилями відходить українська верхівка до ворожих таборів — до Москви й Варшави, шукаючи почести, привілеїв, сенаторських стільців тощо. Перший раз по упадку княжої держави і другий раз по упадку козацько-гетьманської держави. А в ХІХ століттю запанувала безпросвітність і темрява. Національна свідомість була присипана попелом спаленого Москвою Батурина і зруйнованої Січі. Тоненька плівка інтелігенції, що залишилася, була вірною своєму народові, сама в більшості не знала, куди йти. Окупанти старанно обстригали все, що виростало понад рівень «хлопа і попа». І в цій руїні з стуком тиранського п’ястука лунали злосливі валуєвські вигуки «нє било, нєт і бить нє может». Потоптавши всі права народу, ворог нищив, грабував і закривав перед очима народу все, що могло б йому нагадувати колишню славу»...

«Мистецтво — найміцніша зброя» — таку назву має книга з текстами статей, промов та оглядів П. Андрусіва, упорядкована Г. Лужницьким та видана коштом вдови мистця Наталією Семіон-Андрусів, знаною в українській діаспорі співачкою. Сьогодні твори, як і погляди видатного українця, як ніколи актуальні, й вони стають інтелектуальною зброєю в обороні наших національних перспектив уже в новій історичній реальності.