Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Про виклики часу і...комедії

У Львівському театрі імені М. Заньковецької Ігор Матіїв дебютував з виставою «Віват, Бушон!», але через карантин прем’єру глядачі ще не бачили
7 квітня, 2021 - 10:54

Заньківчани продовжують співпрацювати із запрошеними режисерами. Цього разу — з Ігорем Матіївим. Йому 36 років. Випускник Київського інституту театру, кіно і телебачення (педагог Е. М. Митницький). У доробку — постановки у Київському музично-драматичному театрі ім. Панаса Саксаганського, Івано-Франківському музично-драматичному театрі ім. Івана Франка, Черкаському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка, Донецькому національному українському музично-драматичному театрі,  Київському Молодому театрі, Театрі на Подолі.

У Львові Ігор Матіїв ставить вперше. Хоча зі Львовом «стосунки» вже були. Кілька років тому, коли повернувся з Донецька, подавався на конкурс на заміщення вакантної посади головного режисера Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, але конкурс не відбувся...

Нині у Львівському національному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької Ігор Олегович поставив комедію сучасних французьких авторів Жана Делля і Жеральда Сіблейраса «Віват, Бушон!», в якій розповідається про життя вигаданого крихітного містечка-держави Бушон, яке намагається видурити дотації з Євросоюзу.

Прем’єра вистави мала відбутися наприкінці березня. Одначе у процес (вже вкотре за рік!) втрутилися карантинні обставини. Тому здача спектаклю перебігала без глядачів. Щодо перших прем’єрних показів, то в афіші зазначені 10 та 17 квітня, 29 травня і 6 червня. Але 10 квітня вистави точно не буде, бо Львів на жорстких карантинних обмеженнях до 12 квітня. І це поки що. І дата «17.04» під великим питанням. Щодо виходу «Бушона» у травні і червні... Час покаже. 

Чому саме цей матеріал обраний для постановки, як працювалося у Львові, чи потрібні зараз глядачам саме твори легкого жанру і чим привабити публіку до театру — далі у розмові із Ігорем МАТІЇВИМ.

— «Віват, Бушон!» — мій особистий вибір, — говорить режисер. — Матеріал дуже подобається. А в театрі був запит на комедію. Здебільшого теми комедій — адюльтери  і брехні. Мені ж у національному театрі не хотілося такого ставити.

— Якщо не помиляюся, це вже не перша ваша поставка цієї п’єси.

— Я ставив антрепризу в Театрі Меламуда. Тоді рішення сценічне вміщалося у валізу. Є вистави, котрі як одного разу поставив, то й більше не робитиму, бо все сказав цією постановкою і не маю потреби до цього матеріалу повертатися. Щодо Бушона, то така потреба залишилася. Тому що антреприза має свої обмеження. А мені хотілося зробити це на великій сцені. І я дуже радий, що захотів разом зі мною зробити цей матеріал Андрій Романченко (головний художник Театру ім. Заньковецької. — Т.К.). І мені здається, що у нас з Андрієм вийшло. Він придумав прекрасний сценічний простір — дуже іронічний і дуже точний, в якому було дуже приємно працювати.

—  «Бушон», радше, фарс, а не комедія...

— Так. Це фарс. Але ми в афіші пишемо «комедія». Щоби було зрозуміло глядачеві, котрий не дуже знається на тонкощах жанру. Уп’єсі  «Віват, Бушон!» усі події, які відбуваюся, — абсолютно фарсові.

— Як вам працювалося із заньківчанами?

— Деяких акторів я віддивлявся, коли попередньо приїжджав до Львова. Щодо інших, то поклався на керівництво театру. А в принципі, я задоволений. Проблем не було. Хоча для мене завжди найважче — добрати акторів. Тому що успіх вистави на п’ятдесят (а то й більше) відсотків залежить від того, які актори у ній задіяні. Працювалося нормально. Я приємно вражений  професійним рівнем акторів. Мені було дуже добре з ними працювати. Я б з ними працював ще, ще і ще!

— Тобто, кажете, все було гладенько в роботі? Я багато років співпрацюю з Театром ім. Заньковецькою, тому знаю, що актори, поза сумнівом, — дуже талановиті, водночас — непрості характерами. А ви — запрошений режисер. Тертя не виникало?

— Мені хотілося, щоби було багато придумок, щоби було багато рухів, динаміки. А акторам старшого віку краще постояти і говорити текст, ніж рухатися. Але ми домовилися! У мене у виставі — два склади. І в тих двох складах є рішення (через що і як ми це граємо), які не повторюються. На мою думку, вийшло дві різні вистави! І в цьому — особливий кайф!

— Чи означає це, що в перспективі ще працюватимете із заньківчанами?

—  Мені хотілося би! Але це не я вирішую. Повторюся: з радістю. Родом я з Івано-Франківщини. І у Львові потрапляю у своє рідне мовне середовище. І мені тут було дуже легко працювати. Крім того, маю зазначити, що всі служби Театру Заньковецької працюють дуже і дуже добре.

— Наша розмова, Ігорю, почалася з того, що у заньківчан був запит на комедію. А чи збігається це з вашим особистим внутрішнім відчуттям того, що українцям, котрі вже сім років живуть у стані війни, а ще й пандемія до того всього, зараз потрібна саме комедія?

— По-перше, комедія завжди актуальна. Звісно, театр може виконувати багато функцій. Він може і виховувати, і бути трибуною. А от тепер, коли справді всім нам емоційно дуже важко, публіці потрібен позитив, щоби трошки полегшити життя. Недаремно говорять, що трагедії ставлять у благополучні часи, натомість складні часи потребують легкого жанру. Але насправді ж легкий жанр не означає несерйозний жанр. А ті теми, які ми піднімаємо у виставі, — дуже серйозні. Просто подані трошки легше, ніж могли би бути. Кажуть, що сльози очищають. Але ж і сміх очищає. 

— Розкажіть мені своє міркування стосовно втручання у сценарій?

— Я нічого не змінював. Ми чинили суворо за сценарієм. І це був неабиякий виклик для художника-постановника, тому що у фіналі п’єси має рухнути все!  Андрій Романченко попрацював на славу! Втім  не виключені деякі режисерські акценти. А особливо це стосується матеріалу, написаного давно — зараз він може мати інший фінал. Тобто я не вважаю це проблемою. Задача режисера — знайти правильну подачу тієї чи іншої думки автора матеріалу. Але я — учень Едуарда Марковича Митницького. І він привчив мене шанувати автора, і я — консерватор. Тому кожного разу, коли, приміром, просто скорочую п’єсу, то роблю це з превеликими трудами, бо боюся, що оцими скороченнями знівелюю головну ідею автора. Та й загалом вважаю, що режисура — це професія другого плану. На першому місці завжди автор. Недаремно й афіші так оформлені , що вгорі прізвище автора і назва твору. А вже нижче — всі ми, бо інтерпретатори.     

— А чи є ви консерватором стосовно осучаснення матеріалу, якщо він написаний кілька століть тому? Якщо ні, то наскільки радикальним може бути осучаснення?

— Я вважаю, що класику потрібно осучаснювати. Бо не потрібні абсолютно костюмовані історії. Наше завдання — зробити автора зрозумілим і цікавим публіці. І якщо потрібно для цього переодягнути акторів у сучасний одяг — чому ні?  Щоправда, коли ми ставили у Театрі на Подолі «За двома зайцями» (Михайло Старицький, 1883. — Т.К.), то трошки переписали п’єсу. Взяли свого автора і на вербальному рівні осучаснили матеріал. Робили ми це Андрієм Романченком, і насправді могли зробити в старому тексті. Але вирішили: якщо вже робимо історію про нас і сучасний Київ, то, не змінюючи колізій, не змінюючи характерів, треба знайти нову лексику. Зрештою,  й публіка з різною метою ходить до театру: хтось — по класику, хтось — по сучасні п’єси. Тому про кожний випадок потрібно говорити індивідуально. Крім того, театр — це територія свободи. Тому чи взагалі в театрі доречні правила, канони і табу? Все, що працює на ідею, все, що працює на виставу, — добре!

— На ідею, на виставу... Погоджуся цілком. А як щодо того, щоби попрацювати на публіку? Я в сенсі візуальних ефектів, аби привабити.  Бо ж, кажуть, до театру зараз не дуже-то глядачі і йдуть.

— Якщо це потрібно за п’єсою, то чому ні? А без потреби — звичайно ні! Нам колись Едуард Маркович казав таке: «Режисер, якщо не знає, що робити, заповнює дійство піснями і танцями, пускає дим і роздягає актрис». Я дуже добре це запам’ятав!   Театр — це територія мистецтва і думки.

— Що найближчим часом плануєте ставити?

— Ми працюємо у Театрі на Подолі над інтерактивним детективом «Ножиці». У розслідуванні злочину братиме участь публіка. Це для мене новий формат.  Мені цікаво працювати. Акторам — також.

— А скільки загалом у вашому доробку постановок?

— Я й не рахував! Напевно, до двадцяти набереться.

— Нема відчуття емоційного вигоряння, втоми?

— Ні! Мені здається, що я дуже мало працюю порівняно з колегами. Вони дуже багато працюють. Заздрю їм, що все встигають! Кажу собі: й тобі треба більше! Але ж маю студентів — викладаю у Київському національному  університеті культури та мистецтв, маю 3-й курс акторів. І от тепер, коли був у Львові, відчув: яка це розкіш — займатися тільки постановкою!

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів. Фото Тараса ВАЛЬКА
Газета: 
Рубрика: