Справжня велич полягає в тому, щоб панувати над собою.
Жан де Лафонтен, французький поет і письменник

Птах навесні не повернувся

6 травня сорокаднини з дня смерті Степана Химочки
5 травня, 2020 - 16:32
«Післямова»

…Перебуваючи влітку минулого року в Одесі, Степан Химочка говорив про свій намір провести тут чергову персональну виставку з числа робіт, написаних, як виявилося, у місті, визначеному йому долею – підмосковних Химках (РФ). Свої твори художник хотів назавжди залишити на Батьківщині. Та ось в мережі з’явилася приголомшлива звістка про смерть  Степана Івановича... 6 травня сорокаднини з дня смерті митця.

Степан Іванович мав дар пейзажиста – тонко відчувати усі пори року, а весну особливо. Вкотре увібралися духмяним цвітом вишні й абрикоси, черешні і персики, повернулися з далекого вирію птахи; махнувши широким рукавом над степовими просторами, уквітчала поля завше юна Весна, перетворивши його рідне Старокозаче й усю Украйну в земний рай. Але без нього…

Химочка народився 25 січня 1937 року в селищі Старокозаче, Білгород-Дністровського району, що на Одещині. У одній із своїх публікацій з нагоди виставки мистця в Одеському художньому музеї (2009), я назвав Химочку «художником у третьому коліні», адже його дід, Іван Савович, був відомим іконописцем, родом із Миргорода, просвітянином, який у 1930-ті, у часи проведення конференції феміністок в Бессарабії, зустрічався з одним із лідерів тодішнього просвітянського руху, письменницею Ольгою Кобилянською.


АВТОПОРТРЕТ «Дивлюсь і бачу»

Першим серйозним кроком на обраному шляху став вступ до Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова, у якому Степан Химочка навчався у відомих педагогів і художників –Миколи Павлюка і Діни Фруміної. Робота на пленері була необхідною умовою формування живописця. У цьому сенсі для Химочки показовими були 1960-ті.  Про його працьовитість красномовно говорить хоч би такий епізод: на одному з «обходів» Степан висипав до ніг викладачів повний мішок етюдів, написаних у період літніх вакацій. Це так розгнівило директора закладу Василя Соколова, що той пригрозив: «Якщо Химочка буде носити до мене етюди мішками – я його вигоню з училища!» Степан був юнаком цілеспрямованим, тихим зовні, однак із характером непокірливим і впертим. Після закінчення училища протягом чотирьох років працював в Одеському художньо-виробничому комбінаті. Вступ до Київського художнього інституту став логічним для перспективного молодого живописця: з 1969 по 1975 роки Степан навчався спершу на живописному відділенні у відомих майстрів пензля Т. Голембієвської, В. Забашти та В. Шаталіна, а вже на третьому курсі ставопановувати секрети монументального мистецтва у таких метрів, як Тетяна Яблонська і Микола Стороженко.


РОДИНА ХИМОЧОК

Діна Фруміна у своїх спогадах відзначала, що Химочка був задумливий, поглинутий у власні міркування. Перед авторитетом педагога хлопчина схилявся, і, за його власним зізнанням, відчував до Діни Михайлівни синівські почуття, ставився як «до духовної матері», хоча та завжди тримала з ним дистанцію.У «київський період» багато важила прихильність Тетяни Яблонської, яка після закінчення Химочкою вишу, не забувала відвідувати виставки свого обдарованого учня. Ці дві видатні жінки, учениці Федора Кричевського – першого ректора Української академії мистецтв часів УЦР (обидві по різному до нього ставилися в силу своїх особистих та національно-ментальних особливостей), – були для Химочки своєрідним еталоном в мистецтві.

Митець деякий час працював на Київському художньому комбінаті. У другій половині 1970 – 1980-ті ним була створена більшість відомих монументальних творів: мозаїчне панно «Будівельники» (Київ); розпис «Людина і природа» в фойє будинку культури на Миколаївщині; розпис «Енергія» у фойє Будинку культури Чорнобиля (холодна енкаустика); інтер’єр вестибюлю у готелі «Росія» у Смоленську (різьблення по каменю); мозаїчне панно «Життя» у Тольятті; розпис і вітражі «Русь» у кав’ярні «Хрещатик» у Києві, і такий знаковий твір, як розпис «Дерево життя» на станції «Мінська» для київського метрополітену. Для роботи над замовленням була сформована бригада з членів його родини, серед яких був і співавтор цього монументального твору, рідний брат Степана, згодом видатний художник, представник абстрактного символізму Василь Іванович Химочка....


«РОЗДУМ»

У 1985 році художник переїхав у підмосковні Химки – місто, таке співзвучне його прізвищу. Митець успішно реалізує себе також у техніках акварелі та олійного живопису, виробивши свій неповторний стиль. Його картини колористично неповторні і світлоносні, а ще тонально переконливі. Якщо у пейзажі домінує реалістичний підхід, то у станкових роботах на історичну тематику у художника своєрідно поєднані реалізм і модернізм. У цьому ряду варто назвати, переважно епічні, з ознаками монументальності, станкові полотна, створені після Чорнобильської катастрофи і невдовзі, після проголошення Незалежності України: «Післямова», «Роздуми», «Літо», варіантні «Благовіст» і «Сон». У творах Степана Химочки з душевним щемом проявилася національна нотка. Як представник шістдесятників, він мав близьку художню платформу з такими українськими митцями, як одесит Валентин Алтанець і миколаївський художник Андрій Антонюк, які утворили неофіційну творчу групу АХА.

Химочка звертався й до інших жанрів, наприклад, натюрморту і портрету. В останнє десятиліття він створив серію портретів, у яких, крім роботи з натури, також використані фотографії. Привертають увагу безпосередністю, емоційністю і життєрадісністю портрети дітей та музейного працівника Тетяни Островської. Своєю пластичністю, ліпленням, психологізмом, оригінальністю композиції і переконливою передачею світла під час сутінок, особливо вражає автопортрет «Дивлюсь і бачу» (2011). До нього справедливим може бути висловлювання Шопенгауера:«…у цілковитій гармонії можна знаходитися тільки з самим собою». Хоча не можу сказати, що Химочка належав до людей з «олімпійським спокоєм» (у наш нервовий вік!), однак він міг однаково плідно творити чи тов Одесі, Химках, Києві, навіть в США (у 2007 році у штаті Техас нашому земляку довелося працювати протягом чотирьох місяців).


«Благовіст»

Хоча у середовищі московських авангардистів, його твори інколи презирливо визначали “сентиментальщиною”, але це не бентежило майстра, тим більше, що в Росії було чимало його щирих прихильників.

Віддаленість від України посилювала мотивацію створення національно спрямованих полотен, адже він завжди відчував нерозривний зв'язок із Батьківщиною. Формулюючи власне credo, митець зазначав: «Можна просто декоративно передавати побачене, а можна прагнути до світла. Коли подібні удачі траплялися, то я називаю їх осяянням... Впевнений, коли щось писати, то лише проникливо, так, щоб це зачіпало за живе”…

Володимир КУДЛАЧ, Одеса

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ