Революційна містерія

Уже сьомий рік початок весни асоціюється з початком гібридної війни на сході, але в театральному житті України актуальні вистави про це і досі рідкісні. Тому знаково, що перша прем’єра в країні п’єси з промовистою назвою «Майдан Інферно» відбулася саме в Донецькому обласному театрі. Адже Маріуполь — місто, яке пізнало жахіття війни, зовсім поруч із фронтом. Показово, що і її авторка Неда Неждана — родом із Донеччини.

У театрі давно виникла потреба художнього переосмислення актуальних подій, а не лише документального відтворення, і саме форма містерії привабила режисера цієї можливістю. Справді, події на Майдані за своїм значенням можна віднести до глобальних, «містеріальних». Доля п’єси «Майдан Інферно, або Потойбіч пекла» незвичайна, адже спочатку відбулися її сценічні версії у Франції — ескізна в Ліоні та повнометражна в Шарлевіль-Мезьєрі в копродукції зі світовим фестивалем театрів маріонеток (театр Колапс, режисер Клеман Перетятко). Перші читки її відбулися також у Парижі та Маннгеймі, а публікація — у французькому видавництві «Еспасд’ен Інстан» (до речі, вперше в історії української драми), а вже потім в Україні. Така доля невипадкова, адже задумувалася вона в Україні, а писалася переважно у Франції, а також у Німеччині, Македонії, Косово — ніби в «асоціації з Європою», за яку боролися майданівці.

В основу п’єси покладено напівдокументальну історію молодого Ореста, який у ніч «кривавої суботи» намагався захистити кохану дівчину Ангеліну від «Беркуту» і, жорстоко побитий, опинився в комі. Всю дію герой перебуває між життям і смертю, а кохана його розшукує. Це нагадує Орфея та Еврідіку навпаки: дівчина хоче повернути коханого з небуття, але не вона спускається, а ніби «пекло» піднімається на землю і полонить людей.

Майдан стає «фортецею» порятунку від інфернального наступу. Перше «коло пекла» — розірваний діалог героїв — і є образом смерті: неможливість говорити з тим, кого любиш, монологи у просторі самоти. Друге «коло» утворили майже реальні сцени, де втілені «персонажі» революції — охоронець, журналістка, медсестра, музикант, священик, які боронять місто від тотальної небезпеки. Глядач проходить її етапи очима простих людей, кожен із яких залишається там, попри страх, і долучається до спільної справи — готує чай, будує барикади, скидає з п’єдесталу пам’ятник Леніну, готує репортажі, лікує, сповідає... Але є ще «третє коло» — сцени «Фейсбуку», віртуальна реальність, перетворена на сценічну, — це ніби аналог «хору», колективного несвідомого. Таким чином, виникають різні рівні усвідомлення революції — внутрішній, потойбічний, рівень присутності, і зовнішній — поширення та сприйняття у світі.

Так, французький режисер прочитав містеріальне дійство через ключ Вертепу, запропонувавши для кожного рівня свою театральну форму — маріонеток для «реального плану», масок — для соцмереж і просто акторів — для внутрішніх монологів. Крихкість ляльок контрастувала з важкою металевою арматурою, з якої вибудовувалася декорація «барикад» Майдану. Показово, що після терактів та акцій протестів п’єса стала більш зрозумілою французькій аудиторії, аніж тоді, коли створювалася.

У Маріуполі режисер Анатолій Левченко запропонував кардинально інше художнє рішення — середньовічно-універсальне містеріальне дійство з «колесом фортуни» і простір сучасно-химерного пекла з асоціативними сценами «гріхів». У ньому виникають постаті напівлюдей і напівзвірів, птахів, янголів — з алюзіями сучасних супергероїв. Із цього напівісторичного і напівфантастичного простору виринають майданівці — звичайні люди зі своїми страхами і болями, анекдотами і матами, і водночас — це справжні герої. Така «мозаїка» — складна задача для акторів, але бурхливі оплески публіки свідчили, що це вдалося. У колі-колесі видніється екран — іноді це космічні картинки, іноді документальні репортажі, іноді великий план самих персонажів вистави. Водночас «хор» живе своїм насиченим життям — з ритуальними танцями, тіньовими іграми та піснями. Серед них не лише ті, які були під час Майдану, а й пізніші, років війни, бо вистава — сучасне переосмислення тексту.

Революція на сцені поступово перетворюється на протистояння Росії та України, а фінальна подія — захоплення Криму — це лише зняття ворогом маски. Наприкінці мертві й живі, поранені й катовані — збираються всі разом. І стає зрозуміло: саме такі «негероїчні герої» — наша надія на порятунок. Вистава має відкритий фінал, адже війна триває, і вже очевидно, що почалася вона не в березні, а раніше. Перший показ був благодійним із молебнем у пам’ять Небесної Сотні...

Саме в Маріуполі ворога зупинили, і саме тут пробили цього року в театрі мовчазну блокаду правди про цю війну — як про вічну боротьбу добра і зла, яка триває. Адже її мистецьке осмислення і втілення — і оборона свідомості від ворожої пропаганди, і духовна терапія та підтримка.