У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Режис Варньє вийшов на «Фінішну пряму»

У рамках «Вікенду в Каннах» знаменитий кінорежисер представив свою нову роботу в Києві
9 грудня, 2011 - 00:00
РЕЖИС ВАРНЬЄ: ДОБРЕ, КОЛИ СЮЖЕТ ВИПРАВДОВУЄ КОПРОДУКЦІЮ, І ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНІ РЕЖИСЕРИ, ЯКІ МАЮТЬ ДУХ АВАНТЮРИЗМУ, БАЖАННЯ ВИЙТИ ЗА МЕЖІ ФРАНЦУЗЬКОГО СВІТУ, ТЕЖ ДОСИТЬ ОБМЕЖЕНОГО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ФІНІШНА ПРЯМА». ПРОБУВШИ П’ЯТЬ РОКІВ У В’ЯЗНИЦІ, ЛЕЙЛА ВИХОДИТЬ НА СВОБОДУ. ВОНА ЗУСТРІЧАЄ МОЛОДОГО АТЛЕТА ЯННИКА, ЯКИЙ УТРАТИВ ЗІР ПІСЛЯ НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ. НЕЗВАЖАЮЧИ НА ІНВАЛІДНІСТЬ, ВІН ПРОДОВЖУЄ ПРАКТИКУВАТИСЯ В БІГУ, АЛЕ ЙОМУ ПОТРІБЕН СУПУТНИК-ПОВОДИР. ЛЕЙЛА ВИРІШУЄ ДОПОМОГТИ ЙОМУ / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Витончені переживання «Французької жінки», пристрасті оскароносного «Індокитаю», сум про загублені долі «Сходу — Заходу» — все це фільми знаменитого французького майстра Режис Варньє. Він представив у програмі «Вікенд у Каннах» нову роботу — «Фінішна пряма». Пан Варньє в Україні не новачок, адже ще 10 років тому він зняв із цілим сонмом кінозірок — від Катрин Деньов до Богдана Ступки — першу українсько-французьку копродукцію. Тоді, перебуваючи в нашій країні, режисер навіть став помалу опановувати українську та російську мови, чим і сьогодні дуже пишається.

— Пане Варньє, як людина, що здобула блискучу академічну філологічну освіту, не пішла у літературу, журналістику чи науку, а прийшла в кіно? Ви без навчання в кіношколі опанували професію, на практиці пройшли всі стадії кінопроцесу. Чому обрали такий тернистий шлях?

— Філологію я вибрав, певно, через лінощі, адже вона давалася мені дуже легко. І на той час у школах не викладався кінематограф. Як би паралельно я освоював кіно, але не якимсь офіційним способом, а коли був дитиною, двічі на тиждень обов’язково ходив в кінотеатр, мабуть, це було справжнє навчання для мене.

— Пізнавши майже всі рівні кінопроцесу, ви невдовзі розпочали власний кінематограф, і ваш дебют став досить яскравим. (Перший фільм Варньє — «Жінка мого життя» — з успіхом демонструвався на екранах Європи, а другий — «Індокитай» — здобув «Оскар» як кращий іноземний фільм.) Яким чином прийшли до своєї теми в кіно?

— Я не в такому вже юному віці почав займатися безпосередньо постановкою і режисурою, досить тривалий час був асистентом продюсера і помічником режисера. І лише в ту мить, коли зрозумів, що в мене насправді є досить сильний сюжет, взявся за сценарій. Безумовно, з думкою про те, аби довести його до кінця і зробити фільм. Тверде рішення з’явилося лише тоді, коли був цілком упевненим в тому, що саме хочу зробити.

— Ви були першим, хто робив фільм «Схід — Захід» спільного виробництва Україна — Франція, ще кілька країн брало участь в копродукції. Ваші враження від роботи в Україні майже десять років тому? І які враження від країни і від того, що відбувається (якщо ви знаєте) з українським кінематографом сьогодні?

— Ви тільки що згадали про професію журналіста. Я жодним чином із цією професією не пов’язаний, втім, досить уважно стежу за новинами, за тим, що відбувається в світі. На жаль, з приводу ситуації в українському кінематографі наразі мені нема чого сказати. За 12 років Київ дуже змінився, і, вважаю, помаранчева революція та її наслідки — за тими подіями ми уважно стежили — відіграли певну роль. Я думаю, що ситуація визначається ще тим шоковим станом початку 1990-х, після розвалу Радянського Союзу. Безумовно, в Україні дотепер відбувається перерозподіл сил, якихось союзів. Знову ж таки, зрозуміло, що Україна перебуває між Росією і Заходом і в цій ситуації намагається збудувати свою економічну і політичну незалежність. Хочу додати, що під час перших президентських виборів подавав заявку, аби стати міжнародним спостерігачем на цих виборах. На жаль, зробив це запізно, тож цього не сталося...

— Розкажіть про вашу останню роботу — фільм «Фінішна пряма», який представляєте нашому глядачеві. Картина датована 2011 роком. Відомо, що ви непросто прийшли до цієї теми. У ваших фільмах герої завжди опиняються в екстремальній ситуації — чи то історичній, чи то життєвій. Але і в цих складних обставинах вони виявляють свою здатність на людські вчинки, а не лише на виживання. Як знайшли героїв цієї картини?

— Серед речей, які мене цікавили в житті, завжди був спорт, не всі види, а деякі. В першу чергу — легка атлетика.

— А ви самі займаєтеся спортом?

— Я бігаю. Але не для того, аби перемагати, а щоб зберігати молодість. Колись займався лижами. Серед того, що мене приваблювало, була й атлетика, тому що саме в цьому виді спорту вбачаю найвищу простоту і чистоту форми. Тим більше, мені здається, людство почало займатися легкою атлетикою, ще не усвідомлюючи, що це спорт. Адже людині з давніх-давен потрібно було бігати, метати списа, і, гадаю, що якраз ось цей фізичний стан якимсь чином увіковічує саме атлетика. Я давно хотів зняти фільм про спорт, але не міг знайти якийсь кут або якусь вісь, на яку можна було б опертися. Тільки-но з’явилася можливість, зняв документальний фільм — портрети дуже відомих чемпіонів. І, знімаючи цю стрічку, був на тренуваннях, і там уперше побачив, як тренуються незрячі люди. У Франції не люблять слова «сліпі», здається, що воно достатнє зневажливе, тому використовують термін «незрячі», «слабозрячі» або «ті, хто має проблеми із зором». Мене дуже здивував той факт, що бігун, особливо в спринті, прив’язаний до провідника-гіда, — виходить дуже своєрідна взаємодія двох людей. Мене цей образ так глибоко вразив, що на ньому, по суті, я вже ѓрунтувався у створенні фільму.

— Візуально це дуже сильний образ, але в духовному плані для вас важливіше було показати їхню людську взаємодію чи безпосередньо спорт?

— Насправді йшлося як про фізичне, так і про гуманне. Якраз із поєднання фізичного і людського народжується духовне, тому, напевно, якщо говорити про стосунки, мене дуже зацікавила та довіра, яку відчуває незряча людина до свого провідника. До людині спочатку, можливо, абсолютно з ним незнайомої, з одного боку. І ось ця довіра, з іншого боку, — щирість, повна віддача того, хто є провідником. Адже коли закінчуються змагання і називають чемпіонів, ніколи не згадують прізвище провідника. У стосунках, безумовно, присутнє також і тіло, фізичний аспект, тому що це ритм, дихання, бо вони все мають робити разом. Це досить оригінальна форма союзу, поєднання поміж людьми.

— У Франції є програма підтримки національного кінематографа, яка працює вже багато років. Український національний кінематограф упродовж останніх 20 років — дуже серйозна проблема. Щодо цього приводу багато сперечаються, намагаються щось робити — та складно зрушити цю «непохитну глибу» з мертвої точки. І представники старшого покоління намагаються, як і раніше, вимагати у держави грошей на свої твори. Держава ж дивиться більше в бік молодих дебютантів. Як це відбувається у Франції, і які, на вашу думку, перспективи розвитку кіно, наприклад нашого, у сфері копродукції?

— У Франції є секрет «жвавості», що нині присутня у французькому кіно. У нас існує Фонд підтримки, але цей фонд наповнюється не безпосередньо державним коштом, а через кінокасу. Тобто, в ціні кожного квитка закладений відсоток (10 або 12%), він йде в цю касу, і таким чином формується можливість субвенції, фінансування. Ці гроші знімають як із французьких, так і з іноземних фільмів. Кілька років тому ми добилися цього «кошмару для американців». У нас існує таке поняття, як «культурний виняток»... Саме з цього ресурсу, із цього джерела з’являється можливість допомагати в постпродакшн, або в окремих статтях виробництва, і це дійсно політика держави. Є ще одне джерело фінансування — великі телеканали, в основному платні. Вони мають зобов’язання певну суму інвестувати в кіно. Це може бути спільне виробництво, або ж канал викупляє фільм, аби потім його демонструвати.

— Політика держави стосується всіх взагалі, це система грантів, чи її вектор направлений на молодих кінематографістів?

— Є різні напрями. Справді, все це відбувається у формі грантів. Існує Національний центр кінематографії, який працює у формі комісії, яка засідає, розглядає проекти. І вже там закладені різні напрями — допомога на написання сценарію чи на випуск фільму, або на постпродакшн. Також ці гроші йдуть на модернізацію кінозалів, зокрема на перехід на цифрові технології. Варто зазначити, що зараз в Європі Франція в цьому плані найбільш просунута країна, яка багато чого добилася саме в переході на цифрові технології.

— Ви працювали з прекрасними акторами, а особливо — з актрисами. За яким принципом відбувається кастинг? Чи ви, розпочинаючи роботу над фільмом, заздалегідь знаєте, що, наприклад, Катрин буде вашою героїнею, або Ізабель, або хтось ще?

— Це залежить не від якогось правила. «Індокитай» спочатку писав для Катрин Деньов, а «Схід — Захід» — для Олега Меншикова. Є деякі фільми, для яких я спочатку пишу сценарій, і потім вже починаю мріяти, уявляти якихось акторів і актрис, не знаючи наперед, хто саме буде.

— Наприклад, «Схід — Захід» грали актори з різних країн, різних національностей і різних шкіл.

— У фільмі «Схід — Захід» дуже швидко склалася певна взаємодія, тобто актори відразу почали формувати деяку сім’ю, в якій може бути мовний і культурний бар’єр, але всіх цих людей об’єднувало те, що вони одне одного дуже легко і швидко взнають. Є спільне бажання, яке привело їх до цієї професії, до цього вибору, загальна мотивація. Власне, те, що вже є в їхній акторській природі, вельми сприяє душевному контакту, взаємодії і порозумінню. Пригадаю один випадок, який дійсно був важким у роботі над «Сходом — Заходом». Видатна болгарська театральна актриса грала у фільмі, і я побачив, що вона нервується — тремтять губи, руки. Іще вона мала грати російською, а це абсолютно інша мова, а я розгубився, не знав, як її підтримати, заспокоїти. Але за винятком окремих ситуацій порозуміння відбувається дуже легко.

— Сьогодні, коли в світі взагалі і в Європі зокрема в основі кіновиробництва і серйозного майбутнього кіно лежить кородукція, ця різниця мов, шкіл відіграє неабияку роль. Мовний бар’єр через перекладача позначався на роботі?

— Не можу сказати, що це було проблемою, тим паче, я сам вивчив усі діалоги, навіть російською, тому що деякі актори інколи дещо змінювали текст, імпровізуючи. Я говорив у таких випадках: «Ні-ні, це не те!» Аби доповнити те, що ви сказали щодо копродукції, спільного виробництва, вважаю, що законною і обґрунтованою причиною копродукції може бути лише художня обґрунтованість. Зокрема, «Схід — Захід» — для мене це був ідеальний випадок. Тому що головна героїня — француженка. Її чоловік росіянин, потім подружжя приїжджає до України. Сам сюжет виправдовував спільне виробництво, тому що коли все концентрується лише на фінансових питаннях, творчий процес набуває дещицю банківського відтінку. Добре, коли сюжет виправдовує копродукцію, і для цього потрібні режисери, які мають дух авантюризму, бажання вибратися за межі французького світу, теж досить обмеженого.

— У вас є фільм про втечу з країни, якій ти не потрібен — «Індокитай». Картина про повернення в країну, де ти «м’ясо» і нічого там не вартий, більш того, тебе цілеспрямовано знищують — «Схід — Захід». І є стрічка, де в складних, екстремальних умовах двоє виявляють найсильніші свої людські якості — «Фінішна пряма». Розкажіть, які проекти чекають на вас, а згодом — і глядачів?

— Зараз я працюю над екранізацією французької книги, яка вийшла десять років тому. Це історія, яка сталася насправді. Вона розповідає про Камбоджу, червоних кхмерів. Французький етнограф опинився в полоні у червоних кхмерів (сюжет про те, як він туди потрапив, про полон та його порятунок). Там ніби дві частини. Друга частина — останні дні Французького посольства перед входом червоних кхмерів у Пномпень. У посольстві ховається 800 біженців — журналісти, політики і представники різних країн. То неабияка подія в людському вимірі, коли люди біжать до тайського кордону. То ціла низка різноманітних стосунків і зв’язків — людських, політичних, філософських. Найголовніше, що мене цікавить в цій темі, це відносини — жертви, тобто людини, яку звинувачують і яка, по суті, є жертвою, та її ката, який має довести, що вона винна. Але ж за цією схемою «жертва — кат» проглядає дещо спільне: вони належать людству — обидва персонажі...

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments