Режисер Кирило КАШЛIКОВ: «Не лише ірландці знають, як болить душа від самоти...»

Мартін Макдонах — автор відомого фільму «Три білборда за межами Еббінга, Міссурі», володар престижних нагород, у тому числі й омріяного «Оскара». «Каліка з острова Інішмаан» — трохи дивна, але пронизлива історія про інваліда Біллі, що вирішив втекти із забутого Богом і людьми ірландського острова у пошуках кращого життя».

— Якщо є так зване питання питань для режисера, напевно, воно звучить так: «Про що ставити виставу?» Яка ваша відповідь?

— Думаю, кожна людина хоча б раз у житті мріяла про те, аби виїхати кудись... у «теплі краї», умовно — до свого «Голлівуду», — щиро вірячи, що десь там все складеться інакше, і все буде добре... І там — в іншому місці, з іншими людьми — вона обов’язково буде щасливою! Ми всі хочемо любити і бути коханими. Можливо, це головна потреба людини. І в кожного своя дорога до розуміння того, що перш за все необхідно прийняти і полюбити себе... Полюбити таким, яким ти є... І тоді, можливо, ти подивишся на навколишній світ іншими очима.

Історія каліки Біллі, на мій погляд, саме про це — про пошук відповіді на головні запитання: «Хто я? Навіщо я живу?» Відшукавши відповідь на них, людина знаходить головне — сенс життя. Щоправда, ціна, яку доводиться заплатити за це знання, інколи буває дуже високою...

— Ірландська «прописка» автора і персонажів для вас мають значення?

— Ні. Всі п’єси Макдонаха, попри те, що герої, переважно, ірландці, — про людей взагалі. Ці п’єси не мають кордонів. Вони про те, що близько і зрозуміло кожній людині. Думаю, не лише ірландці знають, як болить душа від самоти... Чехов писав: «Нез’ясовна річ — душа. Ніхто не знає, де вона знаходиться, але всі знають, як болить».

— В електронних енциклопедіях обрана вами п’єса визначається десь як комедія, десь як трагедія... Де помилка?

— У цьому полягає фокус: «Каліку з острова Інішмаан» можна ставити в будь-якому жанрі. Вона передбачає прочитання як у мелодраматичному ключі, так і у фарсовому або трагіфарсовому... Конструкція п’єси така, що при всій аномальності ситуацій та абсурдності стосунків між персонажами ми віримо, що таке могло статися насправді. До речі, єдиний дослідник творчості драматурга Патер Лонерган вважає, що Макдонах написав цю п’єсу в забутому жанрі «ірландської мелодрами». Суміш сама по собі — вибухова.

— Герої поводяться, м’яко кажучи, абсурдно: розмовляють з камінням, кидаються яйцями, медитують на корів...

— Так, але все це — не заради сміху, швидше — навпаки. Це не умисний епатаж. Вони такі — від тих обставин, у яких довелося народитися і жити. Крихітний острів Інішмаан — та сама комуналка: люди отруюють одне одному життя, тому що їм нікуди одне від одного подітися. У «Красуні з Лінена», наприклад, мати не відпускає від себе 40-річну дочку, яка, залишившись старою дівою і глибоко нещасною людиною, не знаходить іншого способу звільнитися, — обливає матір киплячою олією... Це зовсім не фарс, це жорстока реальність. До речі, Інішмаан — острів реальний. Там живуть лише 157 осіб. Там є лише паб, школа, церква і фабрика з виготовлення светрів. Все! Я хвилювався, що в артистів (на підсвідомому рівні) виникне спокуса змальовувати людей, м’яко кажучи, недалеких, явно карикатурних, лубково-пришелепкуватих: сільських тіток, божевільних алкоголічок... За принципом: ну, що з них узяти, адже мають два класи школи, крім свиней та корів, нічого в житті не бачили... На щастя, нам удалося цього уникнути. Підібралася команда дуже потужних акторів: Наталія Кудря, Олена Стефанська, Віктор Сарайкін, Наталія Кудрявцева, Олександр Кобзар, Андрій Пономаренко, — вони жодного разу не потрапили в цю пастку, ніхто навіть не намагався нічого змальовувати, розуміючи, що персонажі Макдонаха зовсім не ідіоти. Так, вони зірок з неба не хапають, так, їм важко думати, тому що розумовою діяльністю вони ніколи не займалися, але при цьому вони нічим не гірші, а в чомусь навіть кращі, більш чесні за інших представників роду людського... При цьому тексти Макдонаха дуже театральні — вони піднімають діалоги вище за рівень побутового спілкування, і буденна історія стає притчею. Мені дуже близька цитата Лепажа: «Я завжди прагну знайти рівновагу між «історією» з маленької літери та «Історією» з великої літери, оскільки одна надсилає до іншої. Я хочу, аби глядачі увійшли до великої теми через маленькі двері». Ось до цього ми прагнемо.

— І у п’єсах, і у фільмах Макдонаха багато сцен, відверто скажемо, витончено-жорстоких: людей якщо не розжареною олією поливають, то підпалюють... За що тоді автора прозвали «гуманістом»?

— Це так званий «In-yer-face theatre» — стиль британської драми, що виводить на сцену вульгарне, шокуюче з метою залучення до матеріалу і максимальної дії на аудиторію. Це свого роду «струс» глядача з метою достукатися. Але при всій зовнішній жорсткості не можна не зауважити, що Макдонах любить своїх персонажів, любить людей... Він вірить, що коли людство опиниться на краю прірви, в найостанніший момент спрацює певний механізм, який розбудить у людині її людську сутність — здатність любити, співпереживати. І в цій вірі я його щиро підтримую. Головна думка п’єси, як мені здається, — в цитаті з інтерв’ю з Макдонахом: «...Навіть у найтемнішій з душ завжди повинна знайтися хоча б іскра людяності. Або доброчесності. Або надії. У будь-якому разі, варто спробувати відшукати проблиск цієї іскри». Це стосується абсолютно всіх його персонажів, при тому що я не можу назвати їх такими вже огидними...

— Як?! Вони ж усі одне одного ненавидять! Брат свариться з сестрою, мати гризеться з сином... Поводяться агресивно, як павуки в банці...

— У нас цього немає. Ну, майже немає... Люди десятиліттями живуть фактично в замкнутому просторі (на острові!), вони знають одне про одного все! Вони не «сваряться». Їхній конфлікт, їхня нетерпимість мають інше коріння. Глибше...

— Журналісти охрестили драматургію Макдонаха похмурою, депресивною — ви побачили це в п’єсі?

— Ні. У п’єсах Макдонаха, на мій погляд, закладено потужний життєстверджуючий імпульс: перш ніж злетіти високо, належить впасти на саме дно. «Сиротливий Захід», «Красуня з Лінена» — по суті, це ДНО! Макдонах дуже реалістично демонструє, до чого можуть докотитися люди, і в той самий час чітко дає зрозуміти, що від цього дна можна відштовхнутися. Треба лише захотіти стати людиною... Дуже потужний і цікавий драматург. Його, до речі, називають Шекспіром XXI століття.

— Головному героєві, за п’єсою, 17 років, а актор, обраний вами для цієї ролі, удвічі старший...

— У нас два виконавця ролі Біллі... Їм обом, справді, не по 17 років. Але в самій історії немає жорсткої прив’язки до віку. Тема, яку «несе» Біллі, не має вікових обмежень. Усвідомлення того, що настала година «Ч» може прийти в будь-якому віці. І людина опиняється перед вибором: спробувати круто змінити своє життя, або не діяти, жити за принципом «і було, як було і буде, як було». Є людина, батьки якої наклали на себе руки. Він все життя намагається з’ясувати для себе, чому вони так робили, чому його кинули. Через його неповноцінність, або з якоїсь іншої причині? Це поза віком.

— Фінал п’єси не можна назвати оптимістичним. Це історія — про приреченість. А ви кажете — гуманіст...

— Біллі хотів кохання, і в тому вигляді, в якому Макдонах склав пазл, — він його отримав. Людина за життя зрозуміла, що таке щастя, повірила, що воно можливе! Звичайно, це оптимістична історія, гуманізм найвищого ступеня. Там немає смутку. Це філософська притча. Або — казка для дорослих...