Прогрес можливий і безпечний лише під контролем Розуму.
Андрій Сахаров, лауреат Нобелівської премії миру, активний борець за права людини.

Режисер живе довго своїми виставами…

Спогади актриси Лариси Кадирової про Сергія Данченка (1937-2001 рр.)
16 березня, 2017 - 19:57

17 березня майстру сцени виповнилося б 80 ….

У Львові я поринаю у світ «Камінного господаря» Лесі Українки (донна Анна, режисер С.Данченко), «Чайки» А.Чехова (Ніна, режисер В. Опанасенко), «Марії Заньковецької» (Заньковецька, режисер О. Ріпко; роль, яку я отримала тільки завдячуючи Сергію Володимировичу)...

Минають роки, й приходить усвідомлення того, яку роль відіграли у моєму житті й Борис Тягно, учень Леся Курбаса; й Олександр Гай, перший Гамлет на всю Україну у моєму житті; й Олексій Ріпко, режисер, душа якого була просякнута українством; і Анатолій Ротенштейн, який залучав мене до театру ще в драмгуртку при Будинку вчених; і Володимир Овсійчук, котрий вчив мене розумінню, значенню кольору та лінії у просторі; а ще постійні спілкування з Борисом Романицьким, В. Аркушенко, Лесею Кривицькою, О. Гриньком, Б. Мірусом, Б. Кохом, Б. Ступкою, Б. Козаком, Б. Антковим, С. Максимчуком, Ю. Брилинським, А. Бабенко, Ф. Стригуном, В. Розстальним ... Які ми були всі різні! І якою внутрішньою владною силою, театральною філософією і дипломатією треба було володіти С. В. Данченку, головному режисерові театру, щоб вибудовувати репертуарну політику, яка б допомогла стерти саме поняття столиці й провінції в театральному сенсі, яка змогла б об’єднати дійсно прекрасні акторські обдарування не тільки в одну трупу, але й щоразу у виставах, таких різних і таких сповідальних... То були роки творчої студійності, яка вирішувала проблеми й завдання, поставлені С. Данченком... То були молоді роки об’єднання навколо себе спільнодумців. То були шістдесяті, сімдесяті роки, в яких живою енергією спогадів жили вповні В. Чорновіл, В. Яворівський, Р. Іваничук, Д. Герасимчук, М. Косів, Б. Стельмах, Е. Мисько, Д. Крвавич, подружжя Калинців, Т. Бриж, Є. Безнисько, родина Безпальків, Л. Медвідь, Р. Кудлик, Є. Лисик, композитори Б. Янівський, В. Івасюк... То було наше духовне оточення, яке виливалося у виставки у фойє театру, в обговорення до пізнього часу прем’єр, у творчі вечори, в живе спілкування поза театром у майстернях, у книгарнях, кав’ярнях...

ВІН МІГ ОДНИМ СЛОВОМ, ПОГЛЯДОМ ПІДТРИМАТИ, ПІДКАЗАТИ

Перші творчі та життєві кроки Сергія Володимировича Данченка припали на львівський період хрущовської відлиги. Львів — місто перетину різних європейських культур — своєю архітектурною, компаритивістською, людською аурою впливав і формував Творця. Львівський творчий період Данченка тривав десять років: два роки у театрі юного глядача й вісім — у Театрі ім. Марії Заньковецької (очолював театр у 1970-1978 роках). Вистави, поставлені у цей час:  «Перший день свободи» Л. Кручковського (дипломна вистава —1965), «В дорозі» В. Розова (1966), «Маклена Граса» М. Куліша (1967), «Місто на світанку» О. Арбузова (1968), «Камінний господар» Лесі Українки (1971), «Моє слово» В. Стефаника (1971), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (1974), «Прапороносці» О. Гончара (1975), «Украдене щастя» І. Франка (1976).

Театр ім. М.Заньковецької у 1970-ті непроголошено творчо існував у статусі театральної столиці . Під егідою Сергія Володимировича на сцені запанувала висока література, атмосфера інтелігентності й доброти, мужності й особистісності, оновлювалися поняття честі й гідності, які пропонували нам корифеї театру (Б. Романицький, Л. Кривицька, В. Яременко, Д. Козачківський...) утворився світ однодумців, до нас їздили звідусіль за наснагою, називаючи театр творчою Меккою, творчим Камертоном. В театрі постійно проходив діалог різних видів мистецтв: влаштовувалися виставки, літературні вечори, для молодих акторів посвята в заньківчанські лави, для досвідчених розігрувалися творчі «Суди» з адвокатами, прокурорами, присяжними...

І все це було оповите флером поезії, цікавих літературних новинок, знанням мов, опрацюванням систем Є. Гротовського, Д. Стреллєра, Л. Курбаса (бо багато хто з нас майстерність актора опановував під орудою Б. Х. Тягна, учня Л. Курбаса). Ці десять років були роками й мого становлення як акторки під егідою данченківської довіри й віри у мої творчі можливості, як людини з довірою й вірою у те, що зрозумію, збагну і Юнга, і Штайнера, і Кьєркегора, і книжки О. Солженіцина, які в ті часи давав мені читати Сергій Володимирович, і які потім обговорював зі мною. Він міг одним словом, поглядом підтримати, підказати й примусити йти саме тією стежиною, яку він накреслив як людина і як постановник. Часто я мала романтичну полуду на очах, яка допомагала володіти енергією ілюзій... А це дозволяло мені не бачити прикростей життєвих, гідно вистоювати у проблемних творчих ситуаціях, а відтак творити, віруючи в диво Театру, відчуваючи жагу до гри й радість від гри, мудро опановувати професію не зважаючи ні на що й вважаючи її єдино можливою... І це бачив у мені й цінував Сергій Володимирович. Мені здавалося, що наш творчий діалог існував на основі взаємоповаги.

«Я не терплю тиск. Він викликає у мене протидію. Якщо мене примушувати, то обов’язково докладу зусиль і зроблю навпаки. Коли мені погрожували, то присипляв увагу й шукав варіант, щоб вийти з під контролю. Прийнявши рішення, йшов вже до кінця», — говорив в одному з інтерв’ю Сергій Володимирович (істинний театральний дипломат, який в усьому спирався на розум, культуру, смак, який завжди вів діалог з державними мужами так, щоб від початку існувало позитивне ставлення до його ідеї).

ДАНЧЕНКО НЕ ПАМ’ЯТАВ ЗЛА

Яким він лишився в пам’яті? Високий, міцний, сірі очі, тихий голос. Був кровно пов’язаний з історією народу через свій рід, який походив з реєстрового козацтва, із старшин Стародубського полку, що згадуються в полковому Реєстрі. Пам’ятаю внутрішню радість і гордість Сергія Володимировича, коли показував мені віднайдений герб свого роду... Хоча завжди був людиною інтровертною, негаласливою, ніколи не кричав ні на акторів, ні на технічних працівників, створюючи таку атмосферу, в якій ми охоче, без примусу залишалися після репетицій і самостійно шукали рішення тієї чи іншої сцени, а наступного дня пропонували знайдений варіант.

Данченко не пам’ятав зла. Й іншим його ніколи не бажав, володіючи вищою мудрістю, як у лікарів — не нашкодити, а поважати і не кривдити, а шанувати. Доля примушувала його опановувати трагічні уроки, вистоювати будь-що, і в цьому йому допомагала Валентина Міліца, дружина, порадник, а для мене — свята жінка. У Сергієві ніколи не жила гіркота ілюзій, він був замудрий для того. Він жив, я відчувала, у драматичному діалозі зі світом, незгоді із загально прийнятим розпорядком сталостей і передчуттям опинитися в самотності гірких суджень...

СЦЕНА З ВИСТАВИ «КАМІННИЙ ГОСПОДАР» (БОГДАН СТУПКА, ЛАРИСА КАДИРОВА ТА ОЛЕКСАНДР ГРИНЬКО), ЛЬВІВСЬКИЙ ТЕАТР ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ, 1972 РІК  ФОТО З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО ТЕАТРУ ІМЕНІ М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

Яким він лишився у пам’яті як режисер?

«Режисер — це чуттєва професія. Без інтуїції, відчуття загальних тенденцій, без довіри власній підсвідомості режисер не відбудеться. Коли думаю над вибором п’єси, то обов’язково прораховую можливі результати. Це можуть бути сотні варіантів. Спочатку працюю з художником. Разом шукаємо загальний образ вистави. Коли з’являється макет, відчуваю сценічний простір і як у ньому можна рухатися. Для мене розподіл ролей — це розрахунок, бо добре знаю індивідуальність акторів. Потім починається наша кропітка спільна робота над ролями. На репетицію йду, маючи загальне відчуття вистави, ключових сцен. Вистава — це процес, і він не витримує жорсткої фіксації наперед. Усе «геніальне» народжується на сцені від вірно обраного загального тону, суті подій, особливостей матеріалу», — говорив С.Данченко…

Він був режисером європейського мислення, володів знаннями та культурою професії, був здатен своєю творчістю дивувати. Він був творчо непередбачуваним. Міг знайти себе в різних жанрах літератури на сцені, поринаючи у глибінь перетворень, і без диктату повести за собою акторів до царини творчих зацікавлень нових можливостей власного єства. Він наче володів ртутною легкістю жанрового переходу з акторською вправністю й графічною чіткістю психологічних ліній. І тоді на сцені бенкетували органічна музична грація, орнаментальна чіткість розробок ролей, тонке відчуття стилю. Мав беззаперечне відчуття театральної форми. Ніколи не займався радикальними пошуками театральної форми, свідомо й підсвідомо знаючи марноту таких пошуків .

«КАМІННИЙ ГОСПОДАР»

«МАКЛЕНА ГРАСА»

 Вистава стала помітною віхою в контексті театрального життя України 1960-х. Усі персонажі «Згори» (Анеля, її батьки, Зброжек,) діяли підкорено власній цілеспрямованості, створюючи загальну бучу, світ, що дозволяє жорстко співіснувати любові й випадковості, що унеможливлює нормальне існування Грасів (батько — Б. Романицький, Маклена — Л. Кадирова, Т. Литвиненко, Н. Міносян), які живуть «Внизу» й жахливо залежать від оточуючих. Точки над «І» ставила трійця музикантів (Ф. Стригун, Б. Козак, Ю. Брилинський), які перебували у сценічному просторі «брехтівського» відчудження, брехтівських зонгів (композитор Б. Янівський, слова Р. Кудлика). І над усім панувала атмосфера чистих, пронизуючих, вразливих фарб, в яких режисер вирішив виставу і які викликали у глядача широкі асоціації рухливості цілісності, перетікання в характери, а характерів — у час. Завдяки рішенню режисера та художника М. Кипріяна простору сцени (залізному каркасу будинку, з собачою будою для музиканта на подвір’ї !) виникало точне відчуття вивернутого, хисткого, холодного світу... Тривожна атмосфера вистави з мерехтливими відтінками темряви примушувала вистараждати своє, глибоко особистісне. Пам’ятаю свою зачудованість, зачарованість твором М. Куліша, його історією, яка змусила мене не піти з усіма акторами у відпустку, а щодня бігати до театру, щоб у сценічній тиші, в довгі самотні часи проб прийшло психологічне й пластичне, фантасмагоричне рішення ролі Маклени: мрійниці, злидарниці, вбивці з примусу, по вінця сповненої любові й античної трагічної безвиході. А потім, із режисерського данченківського «добре», це без змін увійшло до вистави.

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»

Постановка за Іваном Франком. Звукоряд: гортанний чоловічий спів і звуки дримби. Руйнація психології характерів і почуттів візуально існувала в розпаді на частки столітньої хати (художник М. Кипріян). Трійця героїв — сильна, молода, непримиренна у своїх людських і духовних іпостасях — у фіналі сходилися в обіймах кривавого танку. Яке щастя, що я встигла на початку проб послухати Сергія Володимировича й трохи порепетирувати роль Анни... «Украдене щастя» — вистава вирвана із зачарованого кола звичних асоціацій минулих прочитань Франкової п’єси.           

«ПРАПОРОНОСЦІ»

Постановку Олесь Гончар дозволив і довірив тільки Сергію Данченку. Інсценізацію зробив Б. Антків. Дерев’яний ступеневий простір вирішив М. Кипріян. На кону заньківчанської сцени проходили військові дії без жодного пострілу, все вирішував мелос пісні В. Івасюка про красу вірності рідній землі, про красу вірності коханню. Я жила на сцені Шурою Ясногорською, мій Черниш — А. Хостікоєв щойно зі студентської лави... Після прем’єри Олесь Терентійович Гончар говорив нам добрі слова про нашу сцену любові...

ПРАПОРОНОСЦІ

КУРБАСІВСЬКИЙ ЮВІЛЕЙ

Пригадую 100-літній ювілей Леся Курбаса. Перший, з ким я поділилася своїм задумом ювілейного вечора, був Сергій Володимирович, який підтримав ідею і підказав, як діяти. Я пішла до начальника управління культури Я. Вітошинського (мудрий був чоловік), який показав мені записи УРЕ про Леся Курбаса — і націоналіст, і формаліст... проте... все-таки дозволив вечір пам’яті шанованого нами Учителя й Земляка... Театр оплатив мені поїздку до Києва до Інституту ім. М. Рильського, у фондах якого були записи курбасівських репетицій М. Верхацького. Виписувала цілий день, ввечері вже їхала додому... А далі були розмови з Богданом Козаком про режисуру вечора й передача записів Ніні Бічуї, яка вже тоді займалася особистістю Леся Курбаса. Розроблена Б. Козаком режисерська партитура, простір сцени, акторське голосоведення й уміння перетворення посилали імпульси шани до Л. Курбаса, нашого знання й пам’яті культури, залюбленості Л. Курбасом в актора, розумного Арлекіна, всій львівській громаді, а потім і київській, і московській.... Яким далекоглядним був С. Данченко.

«КАМІННИЙ ГОСПОДАР»

1972 року Театру ім. М. Заньковецької було надано статус академічного після перегляду міністром культури К.Фурцевою вистави С. Данченка «Камінний господар» за Лесею Українкою, яка явила світовому театрові свою версію образу дон Жуана, гордого лицаря волі, розчавленого конфліктом влади й кохання. Сергій Володимирович намагався класику наново проінтоновувати, одухотворювати, відшукуючи ясні й чіткі знаки трагічної позачасовості. Його вистава була несуєтною, суворо-аристократичною, з чіткими психологічними адресатами… Допомагав йому в рішенні сценічного простору продумано-точний Мирон Кипріян, який збудував перед нашим поглядом суворі сірі високості, що візуально дозволяли дон Жуану (актори Б. Ступка та Ф. Стригун), Долорес (Л. Каганова), Командор (О. Гринько) і мені — донні Анні провести своїх героїв через катастрофу душі й духу. До того ж М. Кипріян загорнув мою донну Анну у вишуканий кокон оксамиту, парчі, металу, який наче пропонував непідвладні людині лінії фатальності долі... Наші костюми в чорних, білих, сірих тонах не були історично-точними, вільно нафантазовані художником існували на грані витонченості й трагічності.

Репетиції були болісними, виснажливими, як операції на наших серцях у надії, що вистава провадитиме операції на серцях глядачів. Мене завжди цікавило людське в театрі, те, на що хворе суспільство. Я хотіла й хочу, щоб цей біль звучав сьогодні. І найчастіше наші театральні класики глибше й мудріше говорять нам про нас самих, ніж сучасна література. Без побутових подробиць вистава пропонувала прозору габу внутрішньої динаміки та духовної відкритості. Режисер проривав драматургію емоційною та пластичною імпровізацією акторів. І це в супроводі кожної одухотвореної ноти музики Б. Янівського.

БУЛИ ЩЕ ВИСТАВИ:

«Річард ІІІ» за В. Шекспіром (Річард — Б. Ступка, Ф. Стригун, леді Анна — Л. Кадирова, А. Корнієнко), в якій ясно, жорстко й зрозуміло говорилося про владу та людину, про найпотаємніше, темне, шорстке в людині.

«Моє слово» за В. Стефаником. Вистава і просторово і психологічно була вирішена наче з грубого селянського полотна.

«Росмерсгольм» за Г. Ібсеном, в якій за словами С. Данченка нуртувала «сама ідея, закладена в п’єсі, близька багатьом: шукання змісту та сенсу життя,…колізії жіночого та чоловічого світосприйняття»…

«Я завжди заздрив художникам, письменникам — вони залишають твори, що живуть і після них, в яких залишається їхня душа, серце, думка, — сказав Сергій Володимирович в одному з останніх своїх інтерв’ю. — Театр — це віддзеркалення моменту. Я переконаний, що головний шлях театру — в дослідженні глибинних проблем життя, першопричин явищ, а не констатуванні тих чи інших подій. Я колишній геолог, тому вмію орієнтуватися у просторі, відповідно до кута падіння сонячного проміння. Той, хто цього не знає, блукатиме незнайомими стежками довго, раз у раз повертаючись на те саме місце»...

Його вистави вражають зіграністю усіх із усіма: режисера й автора, режисера та сценографа, режисера і композитора і, головне, режисера та акторів. Вибір п’єси для нього є конче необхідним. Його повага до автора — обов’язкова.

Вистави Данченка шанобливо, неквапливо, неголосно, зрозуміло звертаються до публіки, не запобігаючи і не прагнучи до завоювань. У його виставах немає рафінованої стилізації, залюбленості в минуле, він усвідомлює засоби театральної виразності минулого, як людина сучасного світосприйняття, наче маючи невидимі зв’язки з традиціями. Ці зв’язки не іронічні і не конфліктні. По своєму інтонуючи театральну мову, Сергій Володимирович наново відкриває знані тексти, дає можливість акторам існувати в особливому, високому розпалі пристрасті особливій, високій атмосфері пристрасті. Йому була відома режисерська аскеза, йому була відома сама сутність Театру. Тому його вистави живуть довго, тому наша пам’ять про Сергія Володимировича Данченка глибинна й мудра..

З останньої розмови з Сергієм Володимировичем: «... Хочу з тобою зробити моновиставу…». У січні 2002 року було відкрито Театр у фойє, де я грала моновистави вже без Сергія Володимировича. У березні 2012 року у нас відкрили Камерну сцену ім. Сергія Данченка, де я граю постановки... без Сергія Володимировича...

Режисер живе довго своїми виставами, у нашій пам’яті…

Лариса КАДИРОВА, народна артистка України. Фото з архіву Львівського національного театру ім. М. Заньковецької
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments