Роман БАЛАЯН: «Потрібні власні авторитети, які викликають довіру»

Фільми Романа Балаяна, показані нещодавно один за одним упродовж кількох місяців, незмінно збирали повний зал у майстер-класі. Вони так щиро, без пафосу розповідають про життя, долю, втрати і здобутки, кохання і зраду, вміння вижити і гідність жити, що часової відстані від їхньої першої появи до сьогодні — немає. І сам метр, як і раніше, статечний, привабливий, цікаво спілкується, влучно жартує. Ось лишень, на жаль (і не лише мій), не знімає кіно.

Спробуймо дізнатися чому?..

ПЕРЕГЛЯДАЮЧИ КІНО

— Романе Гургеновичу, нещодавно в майстер-класі відбулася ретроспектива ваших фільмів. Була свідком, як глядачі нових поколінь  її сприймали. Знаю, ви не переглядаєте своє кіно, але мене цікавить враження від спілкування з новим глядачем?

— Чесно кажучи, у мене викликало подив, що комусь це здається цікавим. Сам я в кіно не ходжу і дивуюся тим, хто дивиться. Приємно, звичайно, коли цікавляться тим, що ти робив. Але, якби там були критики, вгамували б трохи  «зачарований потік». Пізніші  фільми — «Два місяці, три сонця», «Ніч  світла», «Райські птахи» — вважаю, це вже була просто робота. Щодо теми я в них більш ніж упевнений, а ось у художньому, кінематографічному розумінні менше... На жаль, але я чесний перед собою.

— Змінилися реалії, в яких ми існуємо, хоча люди, по суті своїй, не змінюються. Але —  «Польоти...», «Бережи мене, мій талісман», «Філер», — сприймаються новим глядачем як абсолютно сьогоднішнє кіно?

— Раніше науку й культуру чавила цензура — і це принижувало. Сьогодні принижує неувага до всіх взагалі чи, скажімо, до 85 відсотків нашого населення. Адже в  тих згаданих   моїх стрічках йшлося про долю інтелігенції. Вона ж і сьогодні  сидить у залі.  Не кажу, що час повернувся, він, певно, продовжується. З тією відмінністю, що тоді приниженою була на цих 95 відсотків  наукова і творча інтелігенція, а нині — всі. Вважатимемо, що  нарешті інтелігенція разом із народом, а не осторонь... (Сміється.) Шкода лише, що сталося це через бідність...

НАПЕРЕДОДНІ «ЗОЛОТОЇ ДЗИҐИ». БЕЗ ПРОГНОЗІВ

— Окрім вашого дня народження, ми спілкуємося напередодні  вручення удруге «українського Оскара» — премії «Золота Дзиґа». Як ви, як академік нашого кіно, оцінюєте український кінопроцес?

— Завжди казав, що  мене мало цікавлять одиничні успіхи, вони завжди можливі. Найважливіше, аби розвивалося кіновиробництво, кінопромисловість. Казав і давно:  якщо на рік знімається 20 фільмів і 2 з них — пристойні, — це дуже навіть гарний показник.  Я сьогодні людина, усунута від  процесу, але знаю, звичайно, що нарешті є чимала кількість фільмів, що знімаються.   І, безумовно, дві-три стрічки знайдуться...

— Пітчинги тимчасово припинено, це на користь чи на шкоду нашому кіно?

— Адже зараз два потоки коштів на кіно — до Агентства і до  Мінкульту. Держава надала  500 мільйонів на Агентство з кінематографії і таку ж суму Мінкультові, із застереженням — на патріотичні теми. Чесно кажучи, це застереження мені нагадало чомусь  російського міністра культури Мединського, постійно час грішить цим визначенням під час обговорення грошей на кіно, та й під час обговорення фільмів та вистав. Сподіваюся, що нашого Євгена Нищука, якому я симпатизую,  оминуть ці визначення в мистецтві, що даються згори.

— Наскільки нова структура Фонду культури, що його очолила Марина Порошенко, буде дієвою?

— Як правило, береться чужа калька, перевірена, яка чітко працює, але мені не подобається, що весь час потрібно або не потрібно —  її нібито пристосовують до реалій України. У цьому я вбачаю певне лицемірство. Будь-який закон «звідти», що чітко працює, якщо він є прийнятним для країни, якщо він може справді поліпшити стан країни і народу, можна ухвалити. Звичайно, знаючи і думаючи про наші реалії. Але інколи це  «пристосовування» мимоволі на користь когось. Не обізнаний, не знаю... А  Фонд культури, безумовно,  потрібен, як нам у кіно  потрібен був давно і «Єврімаж», до якого ми, до речі, досі не вступили. На все, братове, є гроші, на це поки що ні — ха ха ха!.  А «Еврімаж», до речі, — це відсутність перепон щодо копродукції, і, що украй важливо, європейського прокату.

Я ось часто кажу, що мені все одно, хто президент. Це посада представницька, політична. Мене цікавлять, наскільки незаангажованими і професіональними є ті в його команді, хто займається і дає рекомендації з різних галузей: виробництво, фінанси, культура, наука тощо. Чи віримо ми  смакові, знанням  і незаангажованості  цих радників...

ПРОСТО ГАРНЕ КІНО, АБО КІНО З ЕПІТЕТОМ

— Вище ми вели мову, що частина коштів на кіно, яка піде через Мінкульт, — на кіно «патріотичного плану». А що це таке — патріотичне кіно?

— Ну, це нібито пропаганда всього українського. В даному разі, напевно, йдеться про війну і протистояння з Росією. А я вважаю, що в цей час потрібно знімати фільми про кохання, про співчуття, про принижених і ображених, яких зараз ой як багато... Для тих, хто воює, як на мене, це дуже навіть близько — вони б відчули, що це — і  про них, тих, хто страждає і готовий на жертви заради країни, заради людей, заради близьких і улюблених.

— Чому, коли держава надає чималі кошти на кіно, Роман Балаян не знімає?

— Чесно кажучи, на минулому пітчингу я презентував свій проект із продюсером Оленою Фетисовою. Але днів за десять до фінального пітчингу попросив Олену не ображатися і зняти проект, хоча позитивну долю його було вже вирішено.  Це було моє рішення, байдуже,  чому це я зробив... Тепер  готовий презентувати інший проект, але конкурс, кажуть,  відкладено до вересня. Навіть якщо затвердять, фінансування розпочнеться у 19-му, 20-му роках. Довго це. Чесно кажучи, усі свої фільми, більш-менш пристойні, я зняв давно, ми про них вели мову вище. На відміну від багатьох, хто любить всі  свої фільми, я люблю, точніше, визнаю деякі з них.  Я тверезо оцінюю теперішній момент і відчуваю, що, радше, перебуваю  у чудовому віці  наставника й радника. Залюбки долучаюся до чужих сценаріїв і фільмів порадами. Сам собі дивуюся — якби до своїх так долучався!... При цьому не прагну переробити авторське рішення «під себе», ретельно оберігаю його стиль. Якби вчасно, на рівні сценарію чи перегляду робочого матеріалу прислухалися до моїх порад, багато фільмів можна було б зробити кращими.  Тут я хвалько, але, хоч як дивно, у цій своїй,  приємній мені,   омані перебуваю й досі.  Вперше хвалюся, але зауважте, на відміну від інших,  не своїми фільмами ...

ВЕКТОР НАСТРОЇВ

— Загальне відчуття, незалежно від соціального рівня, на якому перебуває індивідуум, усіх накрило спільне відчуття безвиході.  На ваш погляд, просвіток, вихід якийсь є?

— Головна біда сьогодення — цілковита невпевненість у завтрашньому дні.  Якщо триває якась реформа, людина має розуміти, що буде через певний час. Приміром, коли синові буде 18, онукові 10, їх чекає, у зв’язку з цим, таке-то таке-то  майбутнє. Нарешті з українською мовою визначилися: вивчай, що хочеш, але врахуй, що в інститутах викладання буде лише  державною.  Чудово, зрозуміло, як діяти заради майбутнього. І вивчення  мови вмотивоване. На жаль, відсутня привабливість у  тих, хто робить реформи. Що важливо. Мають бути статечність, харизма, голос, щирість — це викликає довіру. І ще — побутова культура. Вона для нас — неоране поле.

— Чи є рецепт, як зробити так, щоб те, про що говоримо зі сторінок книжок, з екрану, зі сцени, — було цікаво всім? Це можливо?

— Ну, я ж не Месія, не знаю!...  У комерційному чи,  як я називаю, «смотрибельному» кіно,  має бути увага до сподівань глядачів, до їхніх радощів  і жалів.

ПОДІЛИТИСЯ ЛЮБОВЬЮ

— Припустімо, завтра Роман Балаян запускається з новою стрічкою і веде мову про принижених і ображених?

— Так. Ти знаєш, мені  так багато було відпущено в дитинстві любові в тому маленькому селі, де я ріс. Був першим сиротою, батько загинув у 1942-му, і все село прагнуло заповнити за тих воєнних часів мій дефіцит любові. Обіймали, пестили,  плакали на плечі сироти, кожен,  зустрічаючи мене,  прагнув  нагодувати, сказати добрі слова.  Вважаю своїм обов’язком — віддати, поділитися цим, повернути подаровану мені в дитинстві загальну любов. Звучить пафосно, але це так...

— А є впевненість, що  глядач це дивитиметься?

— Не знаю. Напевно, залежить від того, якою мовою говорити (маю на увазі художні особливості). Із подивом відкрив для себе, що для студентів кінофакультету Тарковський, наприклад, нудний. Глядача відучили думати, відчувати. Засвоюється і проходить наскрізь, не залишаючи сліду, лише видовищна жуйка. Звичайно, прошу мене зрозуміти правильно, я кажу не про всіх...

— Чому це сталося?

— Є іноземні кумири й авторитети, і не народилися поки що власні, на кого їм хотілося б рівнятися. На естраді, наприклад, у моєму розумінні  вже є — це чудовий співак і музикант Слава Вакарчук.

— Тобто, кіно з великого екрану відходить у «телемило», майбутнє визначене наперед?

— Ну, чому ж? Прогнози — справа  невдячна. Адже театр живе. І вже не одну тисячу літ. Він змінюється, звичайно, але у драматургії є чітко усталені закони. А кіно —  молоде, якихось 100 років. І сценарій, його основа, справа поки що хистка. Пікассо казав колись — «мистецтво — це брехня, що допомагає нам  зрозуміти життя». Кіно, гадаю, продовжує шукати свої вектори.