Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Самородний талант

20 серпня 1843 року у Харкові помер засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі Квітка-Основ’яненко
22 серпня, 2019 - 11:18
ПОРТРЕТ ГРИГОРІЯ КВІТКИ -ОСНОВ’ЯНЕНКА. АВТОР П.БАШИЛОВ,1840 Р.

В останні роки життя до Григорія Федоровича зрідка навідувалися друзі, знайомі чи родичі: хто у сиру землю ліг, кого турбували власні негаразди, кому було школа гайнувати час. У місті літератор уже ні з ким не товаришував, а так: кланявся, із чемності торкаючись капелюха. Набравши вагу, Квітка-Основ’яненко важко ходив, тому покинув пішки гуляти, а на службу голова Харківської палати карного суду їздив із візником Лук’яном, від якого й дізнавався більшість історій, що переосмисленими перетворювалися на сюжети його колоритних авторських творів.

До сердечних скорбот, дражливої відсутності у сім’ї дитячого сміху, малорухливого способу життя у середині липня 1843 р. додалася прикра застуда, що посилилася до запалення легенів. Одинадцять днів мордувала хворого пропасниця і перемогла... Засновник української художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній національній літературі Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко у 64 років помер о п’ятій годині по полудні 8 (20) серпня 1843 р. на руках коханої, але суворої дружини. Сталося це у його невеличкому будинку, в слободі Основа, у тодішньому передмісті Харковом, у садибі, де письменник провів майже все життя. На похорон літератора раптом зібралось майже все місто. Поховали покійного на Холодногорському цвинтарі. 

***

На схилі літ із граничною українською відвертістю Григорій Квітка-Основ’яненко так викладав знахабнілим москалям своє творче кредо у листі до видавців «Русского вестника» (1841):

«Пишу, не веря похвалам покупным и своекорыстным, и очень понимаю, какие флюгера — все люди, хвалящие писателя, когда он надобен хвалителям... Да вы умны — смекайте сами!

Заграничных людей в свои повести не беру, излагать и объяснять старину не пускаюся: я не жил тогда. А пишу, что встретится мне. В высшем кругу единообразие, утонченность, благоприличие, высокие чувства, там живут, действуют, и они свойственны людям, составляющим его, по воспитанию и по понятиям; нет пищи для замечаний, наблюдений, нечеговыставлятьвсемвидимое и всемизвестное.

Вот в простом классе людей, необразованном, где люди действуют не по внушеннымим правилам, не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму, рассудку, если замечу, что такое, пишу; вот и выходят мои Маруси, Оксаны, Наумы, Мироны, Сотниковны и проч., и проч.»...

Він знав, що, чому, як і для кого пише, одночасно розробляючи ледь зорану національну прозу і драматургію, гумореску та анекдот, біографічних нарис і тематичну розвідку. Вибив час, і він узявся писати українською мовою. 

***

Те, що автор більшу частину із своїх 80 творів написав державною в Російській імперії мовою, — не свідчить про космополітизм чи законослухняність. Так, серед найкращих творів російською мовою слід назвати роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна сотникивна» (1839), історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «Историятеатра в Харькове» (1841), «1812 рік в провінції», так звані фізіологічні нариси «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841).

І справа тут ось у чому. Попри велику заангажованість у справі національного розвою, умов для розвитку української літератури у Слобідсько-Українській губернії не існувало: спочатку в Харкові не було друкарні, а потім... А потім однаково доводилося брати дозвіл на публікацію твору у Цензурному комітеті, де жоден цензор ніякої там малоросійської мови второпати не міг...

БУДИНОК Г.КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА В СЕЛІ ОСНОВИ

Майже всі оповідання та повісті Григорій Квітка-Основ’яненко друкував у Санкт-Петербурзі та Москві книгопродавець Андрій Васильович Глазунов (?—1877). Маю на увазі «Малоросійські повісті, розказані Грицьком Основ’яненком» (1834), «Марусю» (1834), «Конотопську відьму» (1836), «Козир-дівку» (1838), «Сердешну Оксану» (1841). Цікаво, що видавництво А.В.Глазунова друкувало, а лавка продавала твори Олександра Пушкіна та Віссаріона Бєлінського, — але то окрема тема. Тож у випадку Григорія Квітки-Основ’яненка не слід дорікати московському купцеві за... великоруський шовінізм чи малоросійський фанатизм: книгарство в Російській імперії завжди було розумно прорахованим бізнесом, прибутковим бізнесом, а батько української прози вважався ходовою позицією.

Недарма Григорій Квітка-Основ’яненко одними із перших представив українську літературу європейському читачу. Зокрема у 1854 р. у Парижі французькою мовою Шарлотта Моро де ла Мельтье (Charlotte Moreaudela Meltiиre) переклала та у видавництві «Hector Bossangeet Fils» («Ектор Боссанж та син») опублікувала його повість «Сердешна Оксана» («Oksana... Anciensechroniquedel’Ukraine, par Kwitka. Paris»; 1841), вперше надруковану в альманасі «Ластівка», який редагував Євген Гребінка.

Цікавий факт: перший переклад творів Тараса Шевченка французькою мовою було опубліковано 15 червня 1876 р. у «Revuedesdeuxmondes» («Журнал двох світів») у статті «LePoиtenationaldelaPetite-Russie Chevtchenko» («Національний поет Малоросії Шевченко»), яку підготував відомий славіст Еміль Дюран-Ґревіль (E?mileDurand-Gre?ville: 1838-1903), котрий свого часу викладав французьку мову у навчальних закладах Санкт-Петербургу і за порадою Івана Тургенєва прочитав «Кобзар».

***

Чи встиг би він стільки написати і зробити, якби не його alterego, друга половинка — «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, вдачі твердої й замкнутої», його дружина Анна Григорівна Вульф, котра була молодшою за чоловіка на 22 роки? Упродовж 23 років шлюбного життя вона була і залишалася «хатнім цензором». Першій він читав їй власні твори, дослухався до порад, зважав на пропозиції.

Після того як 1828 р. Господь покликав до себе 82-літню матір літератора Марію Василівну, саме Анна Григорівна залишилась чи не єдиною близькою йому людиною. До останнього подиху Григорій Федорович ніжно кохав і шанував дружину.

За турботами повітового очільника дворянства, за клопотами совісного судді Харкова, за справами голови Харківської палати кримінального суду надвірний радник (цивільний класний чин у Російській імперії, що відповідав армійському чину підполковника) Г.Ф.Квітка мало що встигав. А ще ввечері та вночі слід було попрацювати над рукописами власних творів.

Ось коли, як незамінна помічниця, згодилася дружина! У їхній родині Анна Григорівна ретельно стежила за літературними новинками, з року в рік читаючи такі видання, як газету «Северная пчела», перший російський багатотиражний журнал «Библиотека для чтения», впливовий «Сын отечества», чий тираж сягав 1800 примірників, вчено-літературні «Отечественные записки», а також «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». Цікавила класну даму Харківського інституту шляхетних дівчат і новітня французька література, про яку родина Квіток дізнавалася альманаху «Journalgеnеraldelalittеrature deFrance» та легітимістського журналу «Lamode». 

Народившись росіянкою, вона не просто виявляла толерантність до всього українського, а, як зазначив у своїй «Автобіографії» Микола Костомаров, ставилася з великою пошаною та уважністю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 р. прямо називав її «патріоткою». 

***

Подружжю Квіток Бог не дав дітей, але послав мир та любов. У розпачі, що їхню домівку не виповнює дитячий сміх та ґвалт, подружжя не гризло одне одного. Вони наче росли з одного кореня. Розказують, що останні три роки життя голови Харківської палати кримінального суду звичайний день проходив так. Зранку подружжя Квіток прокидалося та снідало. Затим, як правило, із знайомим візником Лук’яном Григорій Федорович рушав на службу, дорогою слухаючи пікантні історії. Зокрема у листі до Федора Олександровича Коні від З0 жовтня 1840 p. Г.Ф.Квітка переказав таку побрехеньку він старого машталіра.

— Місцевий пан звинуватив свою куховарку в тому, що вона з’їла кілька зварених для нього раків, на що куховарка відповіла: «Батечку, Іване Івановичу! Та якщо я хоч одного рака з’їла, то нехай я перед твоєю милістю сама раком стану».

У засідання він знову слухав, щоправда, справи про вбивства, пограбування, крадіжки, підпали, перелюбство, вбивства позашлюбних дітей; про закріпачення селян; про майнові, земельні, грошові суперечки між дворянами, міщанами та селянами; про заставу, продаж та успадкування маєтків; про побиття селянами своїх дружин; про втечі в’язнів, кріпаків від поміщиків; про обвинувачення у несправедливих доносах тощо.

***

Вирядивши чоловіка, Анна Григорівна вишукано вбиралась, дещо читала на самоті, очікуючи повернення чоловіка на обід. Обідали вони завжди вдвох, стиха гомоніли, обговорюючи хатні справи. Затим поважний голова Харківської палати кримінального суду рушав до свого кабінету, де перетворювався на Грицька Квітку-Основ’яненка. Писав літератор швидко, одразу начисто і — ніяких чернеток! Від двох до чотирьох годин на день, а за аркуш уже видавцям правив по 150 рублів.

Якби ви ступили до кабінету батька української художньої прози, ви б побачили скрізь розставлені чорнильниці, аби будь-де можна було на хвилю примоститися та строчити... 

Вечір подружжя особливо любило. Григорій Федорович неодмінно читав Анні Григорівні написане за день, потім пара обмінювала думками, обговорювала публікації в столичних журналах... Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами небожа Валер’яна Андрійовича Квітки (1812), часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так минали дні, тижні, місяці...

***

Минули ті часи, коли у них, у слободі Основа, бували Євген Гребінка, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Михайло Щепкін, Петро Григор’єв. Ні, на цілковитого відлюдника літератор ще не перетворився. До Квіток ще заходили професори та студенти Харківського університету: Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Олександр Корсун. Їх навіть радо зустрічали, як ґаздиня, так і сам Григорій Квітка-Основ’яненко.

МОГИЛА ПИСЬМЕННИКА В ХАРКОВІ

Та кого гості бачили перед собою? Середнього на зріст літнього чоловіка, майже лисого, одноокого, позначеного синіми помітними плямами на лобі, одягненого або в темний костюм, або просто в халат. Як свідчив Валер’ян Квітка:

— У Харкові наш письменник дружби ні з ким не заводив і явно уникав усілякого спілкування, яке було йому не до душі. Читання заступало йому живих людей.

Усім своїм виглядом господар, здавалося, виказував, що        він — талант самородний. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко здобув почесне ім’я «батька української художньої прози». Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи. Видавець і перекладач літературно-мистецького часопису «Молодикъ» (1843—1944) Іван Ігоревич Бецький (1818—1890) наполягав, що Г.Ф.Квітка-Основ’яненко:

«Мог, по своему несомненному, самородному таланту, один поддержать самостоятельность  малороссійской литературы»... 

***

Як написав у монографії «Григорій Квітка-Основ’яненко» український літературознавець, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Леонід Ушкалов (1956):

« 21 серпня в «Приложениях» до 33-го числа «Харьковских губернських ведомостей» було сказано, що смерть Квітки-Основ’яненка— це «втрата, яку глибоко відчує кожен, хто знав покійника, його щиру любов до вітчизни, його зразкову ревність у службі, його правдивий, благородний характер та спосіб думання, його заслуги перед краєм!» 

Провести письменника в останню путь зібралася сила-силенна люду. Труну з тілом небіжчика несли голови та члени губернських установ. Було присутнє все найвище місцеве начальство на чолі з Харківським, Полтавським і Чернігівським генерал-губернатором, генерал-лейтенантом, князем Миколою Андрійовичем Долгоруковим (1792—1847) та Харківським цивільним губернатором, генерал-майором Сергієм Миколайовичем Мухановим(1796—1858). Люди прощалися не лише з надвірним радником та кавалером орденів Григорієм Федоровичем Квіткою, але також зі славетним письменником Основ’яненком. На очах багатьох бриніли сльози...

Олександр РУДЯЧЕНКО. Ілюстрації надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ