Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Секрети першої сцени України

Михайло Захаревич, генеральний директор — художній керівник Національного театру ім. І. Франка зробив презент усім, хто цікавиться тим, що відбувається у царині Мельпомени
26 вересня, 2019 - 10:54
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Свою нову книжку Михайло Васильович назвав «Щоденниками директора театру», і її тільки-тільки привезли з типографії, і вона ще пахне фарбою... Видання дає змогу побувати за лаштунками першої української сцени, дізнатися, як народжувались постановки, які вже стали історією, про знакових особистостей: кумирів, майстрів, зірок і талановиту молодь, але це погляд без ретуші, а тому особливо цінний, бо дуже правдивий. Це есе зафіксувало й гранд-гастрольні маршрути прославленого колективу, і те, як непросто відбувалися реформи, а ще автор розкривається секрети, зокрема, як бути успішним, цікавим і аншлаговим театром країни. «Щоденники» задокументували події з 1992 р. і аж до нині (саме стільки доля Михайла Захаревича тісно пов’язана з Театром ім. І. Франка).

«В театрі дуже багато амбітних людей, — пише керманич франківців. — Це не тільки актори. Тут кожна професія унікальна. Взяти того ж художника-декоратора чи бутафора. І всі ці амбіції треба вміти задовольнити, а не принизити. Не стояти над людьми, а працювати разом».

— Щоденники — дуже інтимна річ і треба мати неабияку силу духу і граничну людську порядність, щоб винести на широкий загал свої сумніви, почуття та відчуття щодо життя театру, колективу, в якому пройшла більшість власного життя, — зазначає Наталія ПОНОМАРЕНКО, керівниця літературної частини Національного театру ім. І. Франка, яка вже познайомилась з книжковою новинкою М.В. Захаревича. — Вважаю, що це ексклюзивне видання, в якому кожен читач зможе віднайти для себе цікаві факти, хвилюючі історії. Якщо для театрознавців це знайомство із незнаними подробицями, фактами з життя театру останніх 25 років та більш наближене прискіпливе знайомство з Михайлом Васильовичем, як неординарною особистістю, надзвичайно вимогливою, в першу чергу, до самого себе, а також стратегом і тактиком театральної справи; то для пересічного читача — це щира сповідь митця, який прожив пліч-о-пліч із франківцями всі найскладніші роки. Нагадаю, 1990-ті — становлення та ствердження державності нашої країни, а разом з нею — поява нового напрямку розвитку українського сценічного мистецтва у непростих економічних та політичних умовах. Коли перед керівником великого колективу, яким є перша сцена України, поставали надскладні завдання: кожного разу доводити, що саме цей Театр Франка є взірцевим і саме він завжди на всіх етапах свого розвитку був в авангарді мистецьких пошуків, відкриттів, за будь-яких обставин відстоював національну гідність, мову, культуру, духовність...

Надзвичайно скрупульозно, прискіпливо зафіксовані події 1990-х — перші роки діяльності Михайла Васильовича на чолі колективу були досить важкими. Треба було шукати шляхи з безвиході. В першу чергу — зберегти колектив. Так, при театрі виникла Опікунська рада. Одним із визначальних кроків М. Захаревича на посаді директора стало опікування ветеранами-франківцями і він зміг повернути до нашого колективу митців, вселив надію на краще легендарним майстрам, зокрема, Ользі Кусенко, Нонні Копержинській, Володимиру Дальському, Аркадію Гашинському та іншим акторам, які віддали своє життя сцені, і які у той час потребували допомоги. І не лише акторам. Нагадаю, Михайло Васильович із юнацьких років знаючи театр зсередини, розумів, як важко виживати без театру не лише матеріально, а й в першу чергу — морально.

За лаконічністю, аскетичністю фраз, особливо стосовно перших років діяльності, за констатацією окремих фактів відчувається кропітка повсякчасна робота по вдосконаленню творчо-виробничного процесу, гострота і ризик неординарних рішень, величезне бажання передати свій досвід колегам та прийдешнім поколінням.

Розмірковуючи над проблемами колективу, автор не оминув і проблем театральної справи в цілому (М. В. Захаревич багато років очолював Українську Асоціацію директорів театрів, працював на посаді першого заступника міністра культури).


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

І все ж таки, зі сторінок «Щоденників» Михайло Васильович постає непоправним романтиком, безмежно закоханим у театр. Шукаючи шляхів виходу зі скрутних становищ, він звертається до досвіду попередників, прискіпливо вивчає і проводить величезну творчу роботу з дослідження історії Театру ім. І. Франка, життя його керманича — Гната Юри, у знаному він знаходить незнане, у проблемах початку ХХ століття шукає суголосність із проблемами сьогоднішніми, а разом із цим — відповіді на власні запитання. Поринаючи у дослідницьку роботу, Захаревич ніби набирає наснаги на рішення надскладних завдань дня сьогоднішнього. Проте не обмежується досвідом українського сценічного мистецтва, його гострий розум та акторська інтуїція провокує його на вивчення практики та досвіду європейського та світового мистецтва.

Щемом просякнуті спомини автора про творчого побратима Сергія Данченка, з яким вони сміливо йшли наперекір бюрократичних завад, циркулярів тощо. «Я пишаюся, що майже десятиліття працював пліч о пліч із Сергієм Володимировичем — великою людиною, великим режисером, з яким ми встигли дещо зробити, я — організаційно, він — творчо»... У 1990-х першими в Україні, коли ще не існувало такого популярного сьогодні слова як «євроінтеграція», вони розпочали успішну роботу зі знайомства Європи з українським сценічним мистецтвом. Сьогодні важко уявити, як їм вдалося організовувати численні гастрольні турне до Польщі, Македонії, Німеччини, Греції, Австрії. Прилучати різні іноземні інституції до співпраці з театром.

Лейтмотивом численних роздумів автора є пронизлива фраза: «Я намагаюся, щоб актори не знали моїх турбот, нехай спокійно працюють». Це кредо митця, який досконально знає потреби театру.

Говорячи про видання, не можна не сказати й про творчу групу, що працювала над випуском та візуально-образним рішенням книги: Анастасію Коржову — упорядник та автор концепції, редактора Валерія Гайдабуру, графічного дизайнера Вадима Феліка та фотохудожника Віктора Марущенка. Світлини і тексти об’єднують різні часи, постаті, події в єдиний живий пульсуючий організм, ім’я якому Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

Завершуючи «Щоденники» Михайло Васильович пише: «Хотілося б, щоб усі працівники були здорові, щоб нам вдалося випустити достойні вистави, щоб наш ювілей (офіційни й день народження Театру ім. І. Франка — 28 січня 1920 року, а урочистості францівці планують провести у травні 2020 р. — Т. П.) був справжнім святом. Озираючись на історії Театру Франка, якому незабаром 100 років, я бачу, що це роки випробувань, криз, перемог, відкриттів — роки ствердження українського національного театру, Що буде завтра? А завтра буде прем’єра»...

До речі, 26 вересня М.В. Захаревич святкує день народження. «День» вітає іменинника і бажає здоров’я, здійснення його численних амбітних планів, а ще аншлагів та овації на всіх виставах франківців!

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ