«Щоб стати вільним, треба усвідомити необхідність жити в українській системі координат»

Київське видавництво «Темпора» є одним із атлантів тенденції утвердження української культури в Україні та світі. Фактично, це — лідер серед книговидавничих фірм у процесі відкриття «білих плям» вітчизняної історії і духовності загалом. Чи не з початку свого заснування «Темпора» спеціалізується на мемуарно-архівній та історичній літературі: передруковує унікальні книжки, вперше видані ще на початку ХХ століття, а потім, у 1960-ті, — самвидавом; знаходить цікавих сучасних авторів, які пишуть про маловідовідомі або незнані взагалі факти, події і персоналії в нашій історії. Ось лише кілька назв: Дмитро Дорошенко «Iсторія України 1917—1923 рр.», Євген Чикаленко «Щоденник» і «Спогади», Iсак Мазепа «Україна в огні й бурі революцій», Борис Мозолевський «Скіфський степ», Кирило Галушко «В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських правих»... Незабаром з’являться: Володимир Кушпет «Старцівство: мандрівні співці- музиканти в Україні (ХIХ — поч. ХХ ст.)», Юрій Терещенко і Тетяна Осташко «Український патріот з династії Габсбургів»... Крім цього, «Темпора» записує і випускає власну аудіопродукцію: «Легіонер. Дорогами війни й кохання», «Київський квартет саксофоністів», гурт «Вій» «Хата скраю села», Ніна Матвієнко «Золотий камінь посіємо»... Нещодавно директор видавництва Юлія ОЛIЙНИК була гостем «Дня».

— Юліє, чому ви обрали саме архівно-мемуарно-історичну тематику?

— Чесно кажучи, «Темпора» не з самого початку свого заснування (2001 рік. — Ред.) почала звертатися до даної тематики. Спершу ми намагалися працювати як музичне видавництво. Тепер виготовлення аудіопродукції — не основний напрямок роботи, а швидше — наше захоплення. А перша книжка була хоч й історичною, проте дитячою белетристикою. Це така собі химерна казка Анатолія Горового «Доки шабля в руці». Узагалі, я колись, ще на початку 1990-х, дуже прагнула займатися книжками для дітей. Тоді якось обставини не склалися, а пізніше вже був Iван Малкович зі своєю «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГОЮ». Отже, наступною ми видали друком Валерія Шевчука «Тіні зникомі» — сімейна хроніка одного з українських родів. Після цього роману стало очевидним, що працюватимемо у цій ніші. По-перше, цей сегмент на українському книжковому ринку представлений недостатньо. А по-друге, маємо інтерес до певних питань, які були важливими сто—двісті років тому і, як не дивно, є актуальними зараз. Це аж ніяк не прагнення відстежити дежав’ю історії, а спроба збагнути суть тієї чи іншої проблеми. Адже існує в суспільстві безліч запитань, відповіді на які дає, зокрема, література такого гатунку.

— Судячи з асортименту «Темпори», це не просто маловідомі, а швидше — зовсім невідомі явища, події й персоналії в історії України.

— Насправді ми не займаємося глобальними пошуками. Мені здається, що наше суспільство і багато хто з керівників держави говорять начебто про Україну та українські інтереси, а разом з тим глибоко перебувають в радянській системі координат. А щоб стати вільним, треба усвідомити необхідність жити, власне, в українській системі координат.

Якщо шукати відповіді на запитання, що зараз виникають, то неминуче прийдемо до тих маловідомих чи взагалі невідомих імен та явищ. Шкода, що не можна їх усі охопити одразу. Однак серед них є ключові фігури, які обійти неможливо. Наприклад, мене завжди дивувало, чому за стільки років у нас не перевидавалася «Iсторія України 1917—1923 рр.» Дмитра Дорошенка. I коли ми у видавництві почали працювати над нею, збагнули, що нині нагальна потреба у конструктивних людях, які готові працювати, будувати, творити й інших повести за собою. У минулому до таких належали, власне, Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Петро Болбачан...

— Юліє, звідки у вас таке глибинне розуміння історії?

— Воно пов’язане з сім’єю. Мій батько родом із Трипілля на Київщині, а мати — з Поділля на Вінничині. Я ж закінчила київську школу, а потім романо-германську філологію Київського університету. Ще дитиною, буваючи, приміром, на Трипіллі, у мене виникало відчуття певного дисонансу, мовляв, колись на цих землях було життя, а тепер?.. Старі люди переказували, що там у 1919 році під час українських визвольних змагань діяли повстанці, яких місцевий люд охрестив загоном під проводом отамана Зеленого (справжнє ім’я — Данило Терпило). Це були такі побутові перекази, сільські балачки.

— Iнколи вважають, що історія в переказах поза офіційною версією теплилася більше на Західній Україні. Але якось в людях вибірково посіялося відчуття, що нам потрібно повертати свою історію. Для того треба більше видавати і читати. Це не може бути зусиллями одинаків. Чи є у вас відчуття, що критичної маси в суспільстві стало більше?

— Думаю, чим далі, тим більше людей замислюватимуться над своїм минулим, а відповідно, і майбутнім. I неодмінно кількість тих, хто шукатиме відповіді на запитання, породжені нашою історією, зростатиме. Проблема полягає в тому, що українська інтелігенція нині не готова дати відповіді на них, бо, по суті, вона не грає своєї соціальної ролі.

— Ви міряєте по Чикаленку?

— Ні. У будь-якому здоровому суспільстві інтелігенція є своєрідною зв’язкою між його прошарками, вона ніби це суспільство цементує зсередини, надаючи відчуття повноцінності, ваги, стабільності. Зараз в Україні таких людей, які б були моральними авторитетами нації, небагато.

— А хто, на ваш погляд, в історичному минулому виконував цю роль?

— На мій погляд, українська аристократія ХVIII cтоліття — тоді ще не в тому розумінні інтелігенція, про який ми говоримо. Українська еліта ХIХ століття існувала в політичній і культурній системах координат чужої держави, яка була агресивно налаштована до всього українського. Тому вона не могла вийти за межі їй дозволеного, інакше зіштовхнулася б із ворогами і суперниками. А про інтелігенцію ХХ століття взагалі складно говорити: визвольні змагання 1917—1921 років, українізація, «розстріляне відродження», а потім майже усіх вільних людей, по суті, знищили. Вціліли ті, які готові були сумирно існувати в рамках нової антиукраїнської системи. Я вже не кажу, що люди йшли на службу режиму і українці самі себе нищили. Оця сентенція Iвана Мазепи про те, що самі себе звоювали, на жаль, повторюється у різні історичні періоди. Однак, мені здається, що зараз українці найближче підійшли до усвідомлення своєї ідентичності. Мабуть, зараз саме той момент, коли дійсно може сформуватися українська інтелігенція, яка не йтиме на службу до влади, не продаватиметься, першою відчуватиме больові точки в суспільстві та реагуватиме на них.

— Який із періодів української історії вам видається найцікавішим?

— Передусім це ХVIII cтоліття і, безумовно, постать Iвана Мазепи. Шкода, що ми досі не спромоглися належно оцінити гетьмана. Я вже не кажу про те, що про нього вигадано багато чорних легенд та створено безліч інсинуацій.

Також мені цікаво читати про визвольні змагання 1917—1921 років. На мою думку, саме у 1919 році вперше українці готові були не тільки вивчати рідну культуру і досліджувати етнографію, не просто домагатися свобод у рамках автономії, а воювати за самостійність і незалежність України. Якраз тоді викристалізувалося багато внутрішньо вільних людей, для яких смерть була кращою за неволю. Коли той період хтось характеризує як громадянську війну, дивуюся. Яка громадянська війна? Які українці з якими українцями воювали? На жаль, багато хто досі оцінює події з погляду системи координат, яка була привнесена і нам нав’язана. Власне, передусім інтелігенція і фахові історики повинні працювати на переорієнтацію тих людей, а також, звісно, ЗМI, видавництва, кінематограф.

— З продажу ваших книжок відчуваєте, що це відбувається? Чи попит на таку літературу й надалі залишається вузькопрофесійним: науковці, бібліотекарі, студенти, викладачі?

— Попит на історичну літературу є і формують його люди різного віку, професій, соціального статусу, світоглядів та політичних переконань. Саме вони творять ту критичну масу, яка або не мала взагалі, або вже позбулася свого одвічного малоросійства і вторинності. Думаю, з нею і зродиться повноцінна українська інтелігенція.

Особливо зараз спостерігається небувалий інтерес до мемуарної літератури. До речі, з періодом визвольних змагань 1917—1921 років пов’язане ім’я Миколи Галагана. У «Темпорі» вийшли друком його спогади. Микола Галаган, називаючи себе патріотом України, щоразу потрапляв у неукраїнські соціалістичні рухи. Ця дисгармонія між почуттям національної належності та світоглядом відчувається і в книжці.

Самопізнання, самоосмислення і самоусвідомлення себе самих є ознакою морального і генетичного здоров’я суспільства. Вочевидь, у нас спостерігається тривалий процес одуження. До слова, історико-мемуарна література досить популярна повсюди в Європі. Вона найрізноманітніше представлена у маленьких книгарнях і книжкових супермаркетах Хорватії, Сербії, Польщі, Франції, Німеччині, Iспанії... Власне, історичні та культурологічні проекти там є комерційнимич.

— А в Україні вони й далі вважаються некомерційними?

— Насправді, складно говорити про те, що комерційно вигідно, а що — ні, оскільки повноцінного книжкового ринку в Україні не існує. Досі не можемо чітко окреслити, які важелі впливають на цей ринок. Не можемо точно сказати, чи є вливання контрабандної літератури, зокрема з Росії, чи немає. Видавництва не можуть мати великих оборотних коштів. Iснує проблема оподаткування.

На мою думку, на вітчизняних книговидавців погано впливає державна «опіка» сферою: вони не можуть природно розвиватися за законами конкуренції, а змагаються за шматок пирога з державного бюджету. Якщо бути точнішою, то навіть не змагаються, бо заздалегідь відомо, кому піде це замовлення. Я вже не кажу про те, що на українському ринку українська й російська інформаційна продукція існує в нерівних умовах. Усі розмови, що точаться довкола вітчизняного ринку, то спроба підтримати існування самого ринку, а не його активізацію і перехід у повноцінний стан. Якщо говорити про те, чим наша влада може допомогти, так це запровадити чіткі правила на інформаційному ринку. Бо якщо українська влада не захищатиме власне українські інтереси, значить, тоді вона обстоює чиїсь інші — чужі.

— Юліє, яких українських письменників ви любите читати?

— У своїх літературних смаках я неоригінальна. Критично ставлюся до багатьох молодих письменників. До певної міри, багато хто з них уже сказав своє слово, а далі — вже немає що сказати, хоч деякі ще продовжують говорити.

Для мене моральним авторитетом була й залишається Ліна Костенко. Навіть не знаю, хто з нею може зрівнятися.