Треба зрозуміти, що кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів — не єсть тільки звичайною відміною в передсвідченнях, а єсть справжньою цілковитою зрадою.
Борис Грінченко, український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч

Сєрова без ретуші

Про життя кінодіви радянської пори
10 січня, 2008 - 00:00
ВАЛЕНТИНА СЄРОВА

90-річчя чудової актриси Валентини Сєрової офіційно відзначається 23 грудня, але насправді ця дата не відповідає дійсності. Народилася Сєрова (в дівоцтві Половікова) в Харкові 10 лютого 1919 року. Вирішивши піти стопами матері і стати актрисою, виправила метрику, щоб допустили до іспитів у театральний технікум. Відтоді офіційним роком її народження став 1917 рiк. Про те, якою була зірка епохи «без гриму», розповідає izvestia.ru дочка Валентини Сєрової та поета Костянтина Симонова — Марія.

— Ваш батько був другим чоловіком Валентини Василівни. А прізвище дісталося їй від комбрига Анатолія Сєрова...

— Вони познайомилися 1938 року, відразу після повернення Сєрова з Іспанії, на вечірці. Анатолій привіз платівки — справжнє танго — і запросив маму на танець. Вона мені потім розповідала, що спочатку сторопіла — він був уже легендою, його знала вся країна. «Але коли він взяв мене за руку, я раптом відчула, що відриваюся від землі й лечу. Було якесь дивне відчуття захоплення й розчинення. Спочатку я й очей підняти не могла, а потім подивилася на нього і зрозуміла — пропала. Танцював він вражаюче. Хоч я й була професійною актрисою, але так не вміла». Одружилися вони через тиждень і жили щасливо, але недовго: рівно рік потому Сєров загинув під час випробування нового літака, а ще через кілька місяців у мами народився син Толя.

«ФАТАЛЬНЕ ЧИСЛО»

— Ваша мама вірила в прикмети?

— Не дуже. Хоч підстави для цього, мабуть, мала. В її житті було фатальне число — одинадцять, коли щастя перемішувалося з бідою. 11 травня вона вийшла заміж за Анатолія Сєрова, в цей же день через рік він загинув, через одинадцять років — також 11 травня — у мами народилася я. І останнім днем для мами стало 11 грудня. Пам’ятаю, щоправда, смішний випадок, пов’язаний із забобоном. Один час вона носила аметистові сережки, але ось приходить подруга й каже, що аметист приносить нещастя. Мама, недовго думаючи, знімає сережки й кидає в кватирку — якомусь перехожому щастя точно перепало...

— Вона любила прикраси?

— Узагалі, до коштовностей вона була байдужа, носила на виставах, якщо потрібно було для ролі, а в житті надівала рідко. Пам’ятаю, завжди на її пальці однин великий перстень з топазом. Одягалася вона зазвичай у глухі плаття, соромлячись великих грудей. Із декольте я її не бачила, а суворі плаття мамі пасували. Коли вона мовчки з’являлася на сцені в п’єсі Симонова «Російське питання» й зупинялася в дверному отворі, зал вибухав оплесками.

— А який у Сєрової був характер?

— Неоднозначний. Як писав Симонов: «А злой и бесценной, / Проклятой, — такой / Нет в целой вселенной / Второй под рукой...» Але до мене вона завжди була повернена слабкою та ніжною своєю стороною. Ніколи не повчала, чудово вміла слухати. Коли я її засмучувала, не лаялася — просто сиділа засмучена.

— Про що ви любили з нею розмовляти?

— Про все. Вечорами я її часто просила розповісти що-небудь. Так і бачу маму — з «беломориною», вона багато курила, що притулилася до одвірка. Вона розповідає про своє дитинство, як жила з матір’ю і тітками в Ліховому провулку, як боса бігала з бідончиком за гасом. За неслухняність її суворо карали, могли й на горох поставити. Розповідала, як із хлопцями в дворі лазила дахами і свистіла в два пальці. А засинала я під українські колискові — мама чудово співала.

«ЖДИ МЕНЯ»

— Як вони познайомилися з Костянтином Симоновим?

— Кращою маминою театральною роллю до 1940 року була роль Павли в п’єсі Горького «Зикови». І ось в якийсь момент вона стала відчувати, що на неї дуже пильно дивиться людина, яка завжди сидить із квітами в першому ряду. Це був тоді вже відомий літератор Костянтин Симонов. Їхнє знайомство він пізніше описав у сценарії фільму «Випадок із Полиніним». Невдовзі вони почали жити разом. Для Симонова це також був другий шлюб, і зареєстрували вони стосунки лише в середині війни. У мами було дуже чутке вухо, і батько повністю довіряв її чуттю й смаку. «Васька, ти мій найвірніший друг, — писав він їй в одному з листів, — прочитай і постав галочки».

— Вам відома історія його знаменитого вірша «Жди меня»?

— Він був написаний на початку війни. У червні-липні батько як військкор був на Західному фронті, ледь не загинув під Могильовом, а наприкінці липня ненадовго опинився в Москві. І, залишившись ночувати на дачі в Льва Кассиля в Передєлкині, раптом в один присід написав «Жди меня». Друкувати вірш він спочатку не збирався, вважав його дуже особистим і читав тільки найближчим. Але його переписували від руки, і коли один із друзів сказав, що «Жди меня» — його головні ліки від туги за дружиною, Симонов здався і вирішив віддати його в друк. У грудні того ж 1941 року «Жди меня» опублікувала «Правда», а в 1943-му на екрани вийшов однойменний фільм, де мама зіграла головну роль.

— Вона виїжджала в евакуацію?

— Ні. Відвезла бабусю з Толею в Свердловськ і повернулася в Москву. Всю війну разом із Симоновим і в складі концертних бригад їздила на фронт. В Об’єднаному театрі драми під керівництвом Горчакова вона грала дві ролі — Валю Анощенко в «Російських людях» Симонова й Лізу в тургенівському «Дворянському гнізді». Актриси гримували посинілі губи й руки, а за кулісами, щоб зігрітися, сьорбали по ковтку з фляжки спирт.

— На середину війни припала й ще одна сторінка біографії Сєрової — взаємна симпатія з маршалом Рокоссовським.

— Дійсно, багато років це без втоми обговорюється. Познайомилися вони, коли Сєрова виступала в госпіталі, де лежав поранений 46-річний майбутній маршал. Були й вигадки, що про цей нібито «роман» розповідають «очевидці» й «друзі». Відомо лише, що актриса й маршал якось разом були в Большом театрі, що й породило подальші чутки. Після історії з серіалом Юрія Кари «Зірка епохи» — переговорів з адвокатами, з авторами фільму — я загриміла в лікарню. У картині дуже красиві актори, голівудські інтер’єри, але тільки все, що там відбувається, не має ніякого відношення ні до часу, ні до людей, про яких йдеться.

— Як Валентина Василівна ставилася до офіційних місій Симонова — адже вони разом були в Парижі?

— Так, батькові доручили повернути на батьківщину Івана Буніна. Кажуть, той вагався, але вважав за краще залишитися в еміграції. У 40-і Симонов дійсно ставав усе більш офіційним поетом, але щиро вірив у правильність обраного шляху, а його дружина часто дивилася на те, що відбувається, зовсім інакше.

«МАНЬКА-ФРАНТ, БІЛИЙ БАНТ»

— Уявляю, як зрадів батько вашому народженню...

— Мама повідомила батькові в телефонній розмові: «Я народила Маргариту Алігер». У дитинстві я дійсно була на неї дуже схожа. кажуть, перші татові слова, коли він мене побачив, були: «Чорненька, значить — моя». Тато називав мене в дитинстві «Манька-франт, білий бант».

— У 1957 році, коли ви пішли в перший клас, пара Сєрова—Симонов остаточно розпалася. Що було потім у вашому житті?

— Батьку майже відразу після розлучення довелося поїхати в Ташкент кореспондентом «Правди», а я жила в бабусі. Тато й бабуся були заодно: хотіли позбавити маму батьківських прав — адже вона почала пити. Квартира була на першому поверсі, і, йдучи, бабуся замикала кватирки й зашторювати вікна, щоб мене не побачила «ця» — так вона називала маму. Мама приходила, стояла під вікнами, говорила зі мною, приносила що-небудь смачне, а я затаюся — страшно носа висунути. Досі не уявляю, як мама пережила це. Але зла не пам’ятала. Коли бабуся хворіла, ходила до неї в лікарню, мила її, годувала й повторювала мені: «Ну як же, адже це моя мати».

— Коли вас все-таки повернули мамі?

— Після суду. Вона два роки зовсім не пила. Допоміг дід, Василь Васильович Половіков. Його через Мосгорсправку знайшла мамина подруга з театру. Він жив у Москві, але не знав, в якому стані його знаменита дочка. Почав її лікувати, а через п’ять років помер від інфаркту. Він був сильний, могутній і просто згорів від усієї цієї історії. Але він врятував маму. Якби не дід, вона загинула б раніше. Вони й поховані поруч, на Головінському кладовищі.

— Батько приходив до вас?

— Звичайно. Ми з мамою переїхали з вулиці Горького в Оружейний провулок. Мама любила і вміла готувати. І перед татовим приходом вона стелила угорську скатертину з червоною вишивкою, ставила на неї супницю з чудовим українським борщем. А як вона запікала м’ясо — це був просто витвір мистецтва! Він приходив, шумно, по-чоловічому, їв — «сьорбав», як казала мама. У неї були якісь свої слова, а можливо, це щось українське — адже мама була хохлушка.

— Останнім місцем роботи Сєрової став Театр-студія кіноактора. Кого вона там грала?

— Десять років вона грала там тільки одну роль — Марію Миколаївну в п’єсі Симонова «Російські люди». Вона мріяла про роботу, але їй ніхто нічого не пропонував. Удома, коли була «в нормі», вчила ролі, які хотіла зіграти. Найдовшою мрією була Бланш із «Трамвая «Бажання» Теннесі Вільямса.

— Валентина Василівна померла 11 грудня 1975 року. Як ви дізналися про це?

— Мама була вдома одна. У коридорі на підлозі, з обличчям, розбитим після падіння, її знайшла близька подруга. На похорони батько прийти не зміг — його не було в Москві, але прислав букет квітів. Він пережив її на чотири роки. Незадовго до власної смерті він викликав мене в лікарню й попросив віддати мамин архів — два величезні пакети листів, документів. Сказав: «Я не хочу, щоб чужі руки в цьому копалися». Я зняла копії з паперів, все повернула й незабаром дізналася, що архів він знищив...

Ольга ДУНАЄВСЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments