Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Сімейні сцени і сімейні цінності

У «Новому українському театрі» відбулася прем’єра вистави «Методи виховання малих засранців»
19 квітня, 2018 - 10:38
ФОТО ІЛЛІ БЕЛА

Це постановка за п’єсою молодого, 25-річного драматурга Марини Смілянець. Абсолютно життєва історія, розказана дуже простою, ясною мовою, що ще більше надає виставі (режисер Лариса Семирозуменко) драматичності, щемної близькості, зворушливості кожному, хто сидить в маленькій, затишній театральній залі.

Вистава, як і п’єса, дуже симптоматичні в театральному просторі Києва, в якому малі, камерні театри і сцени починають займати ледве не головні позиції зі своїми резонансними проектами, експериментами, пошуками та втіленням новітньої сучасної української драматургії з зовсім молодими режисерами та акторами. «Тату, ти мене любив?» та «КатяКостяМамаЧай» в «Золотих воротах», «Це все — вона» в Молодому театрі, власне ще одна п’єса М. Смілянець «Кефір, зефір і кашемір» також поставлена в «Новому українському театрі». Такі вистави про «сімейні цінності», що перевертають душу і у фіналі, як правило, примушують змахнути сльозу, — вельми затребувані і публікою і театрами, які дуже чуйно вловлюють цей запит.

Власне, це ті теми, про які виходить зазвичай дуже гарне європейське фестивальне кіно. Вічні теми, пронизливе звучання, історії нібито ні про що і про все, про мікрокосмос маленької людини та космічність життя і стосунків, де неможливо сфальшувати. Те, про що сьогодні  в українській дійсності на тлі війни, втрат, кризи людської душевності і сердечності думають дедалі більше порядних людей чи тих, хто ще не перетворився на цинічну біомасу споживачів. Власне, і вистава «Методи виховання малих засранців» спонукала до висновку, що сучасних творчих 25-річних хвилюють зовсім непрості теми про життя і смерть, сім’ю та самотність, своїх-чужих, любов-нелюбов у дуже дорослому, навіть трагічному контексті.

Цікаво, адже в цьому театрі драматург Марина Смілянець виросла і стала тією, ким стала. Тепер це вже серйозний, дорослий і дуже правильний з точки зору просування сучасної української драматургії альянс. Тут ідуть і дитячі п’єси Марини, і всі рекорди за аншлагами б’є вистава «Кефір, зефір і кашемір» за п’єсою «Б’ютіфул лайф», яку поставила така ж, як і Марина, — юна і талановита Поліна Кіно.

До речі, тут прихований ще один важливий нюанс: успадкування отих «сімейних цінностей», про які вищеназвані вистави. Поліна Кіно — дочка художнього керівника і засновника НУТу — Віталія Кіно. Марина Смілянець навчалась у коледжі «Театру і кіно» в майстерні В. Кіно. У новій прем’єрі театру дебютував брат Поліни — Даніїл. Йому 18 років, але він як і Поліна, і Марина, ще явно здивує, бо перша його велика, доросла роль дала зрозуміти, що росте тонкий, вдумливий, складної душевної організації актор. Поруч з ним його більш досвідчені і вправні партнери, зовсім трішки старші за нього — Єгор Снигір, Владислав Сведенюк та Юліана Євстафієва — учні Віталія Кіно. Тобто театральна родина. Можна сказати, ціла династія по крові і по світогляду, по відношенню і любові до Театру. Адже всі вистави, які довелося бачити в цьому театрі, — дуже чесні. І актори, що їх грають, інколи, можливо, не зовсім довершено з точки зору «великої» сцени, — теж чесні, відкриті, трішки наївні, але справжні. Глядач це відчуває і щовечора заповнює зал. Бо йому потрібна оця наївність, сповідальність, співучасть, що і дає камерна сцена і саме такий, авторський  театр.

А що ж сам художній керівник, який вразив у цій виставі, зігравши старого пса Кубіка? Кіно вважає, що «догрався» вже до пса, а я вважаю, що прорепетирував Фірса. А Фірса, як відомо, зазвичай грають великі артисти. Взагалі Кубік — кльовий символ, чудова роль та образ. Він є цемент та основа вистави. Роль, з якої можна писати портрет актора. А до чого ж тут пес Кубік? Він має бути у кожного. Класно, що він є тепер у цього театру-дому, театру-сім’ї, є в житті цих трьох братів, про яких і не тільки вистава, що він має бути у кожного з нас чи в кожному з нас...

Отже, маленький театр зробив велику серйозну річ і я, порушуючи всі закони жанру бліц-рецензії, раджу сходити в цей театр-дім «на засранців» або «на Кубіка», а краще — всією сім’єю, адже це — сімейні сцени і про сімейні цінності.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments