Спокій нам лише сниться

«Оскара» він отримав за «Іду» — стрічку про спокуту польської провини перед євреями, там йдеться про повоєнну Польщу і жахливі таємниці Голокосту. Фільм, пам’ятаю, справив приголомшливе враження: і не лише своєю майстерністю, потужною драматургією, трагізмом, а й ...стильністю. Бо Павліковський знімає на чорно-білу плівку, неначе віддаючи данину великому минулому кінематографа (навіть Фелліні нарікав, що колір вбиває таємницю зображення і брався за кольорове кіно вельми обережно).

«Холодна війна», теж чорно-біла, страшенно контрастна, висококультурна, немов шедеври шістдесятих, присвячена батькам режисера, чий роман теж відбувався в повоєнній Польщі. Де усюди вешталися співробітники КДБ: щоправда, в інтернаті для талановитої польської молоді, де диригент Віктор зустрівся з красунею Зулою, радянський вплив відчувався лише побічно. Роман між Віктором і Зулою тривав понад п’ятнадцять років, хоча вони весь час то розлучаються, то знову зустрічаються: загалом ми маємо справу з любовною мелодрамою на тлі тоталітаризму.

Багато того, що показане на Каннському фестивалі, на жаль, відбувається на тлі тоталітаризму: «імперія зла», у лапках і без, тобто Росія, незримо присутня і в польській стрічці, де герої весь час ходять на межі, і в російській (я маю на увазі «Літо», автор якого, Кирило Серебренников, досі під домашнім арештом) і, звісно, в «Донбасі» Сергія Лозниці.

Колись філософ Борис Гройс вигадав вислів, що став мемом: «Росія як підсвідомість Заходу». Адже, як відомо, саме в нашій підсвідомості причаїлися біси (новий фільм Ларса фон Трієра про маніяка, показаний учора, на глядацький жах, продемонстрував цих бісів настільки наочно, що просто страх бере).  

У деяких фільмах Каннського фестивалю, які я перелічила, — навіть у милій комедії «Жінка на війні» ця «підсвідомість» на ім’я Росія не дає існувати «свідомості». Таке світове зло, що проникає всюди і набуває різного вигляду: то бидла, що знущалося над людиною, прив’язаною до стовпа, у «Донбасі», то гебешників, що стежать за парою закоханих у «Холодній війні», то в долі дівчинки Ніки з Донбасу, батьків  якої вбито і яку усиновлює ісландка, то в трагічній парафразі до прем’єри стрічки «Літо» з цим порожнім кріслом автора фільму на прес-конференції...

І ще трагічніша парафраза, тло — те що Олег Сенцов сьогодні оголосив голодування...

Немов поганий сон, нескінченний, болісний, страшненно набридлий, — одне й те ж саме, одне й те ж саме..

Нічого не змінюється: незважаючи на ліберальні помилки під час перебудови.

Кінофестивалі, особливо такі великі, як Каннський (власне, він найбільший у світі), якраз і є сейсмографами стану світу: вибираючи найкраще, найактуальніше, те, що на вістрі, Канни, як правило, ставлять діагноз нашій планеті, що потонула в гріхах.

І хоча нинішній фестиваль далеко не найсильніший, порівняно з минулими, він, як вже було сказано, теж відображає реальність — і деколи з точністю блискучого діагноста.

І хоча мені не дуже до душі (так би мовити) фільм Трієра, де автор дійшов вже «до ручки» зі своїм фірмовим цинізмом, я включила б фільм у конкурс як репрезентативний, важливий не лише в персональній біографії Трієра, а й для стану нинішніх умів.

Те ж саме стосується «Донбасу», це настільки сильна стрічка, що цілком могла б претендувати на золото Канн.

Припустімо, програма «Особливий погляд» теж цілком почесна і може конкурувати з основним конкурсом, але все ж таки конкурс є конкурс.

Тим паче, цьогоріч там було багато прохідних фільмів.

І ще, навздогін: хоч як дивно, Лозниця і Трієр перегукуються: хоча один розповідає приватну історію недоумкуватого маніяка, інший — історію війни, розв’язаної, втім, такими самими маніяками.